Про Романію і ромів. Чи знадобиться румунський досвід Україні?

Про Романію і ромів. Чи знадобиться румунський досвід Україні?

[/i]

Роман Онишкевич

журналіст, поет
У румунських Карпатах вперше в житті побачив циганський табір. Такий, як у кіно, що рухається дорогою караваном скрипучих кибиток. Доволі романтично, як усе, що пов’язане з цим народом, поки безпосередньо не перетинаєшся з його «найкращими» представниками. У країни із самоназвою Романія своя історія співіснування з ромами. Їх взагалі навіть ототожнюють, хоча це, як кажуть, дві великі різниці.
Циганів у Румунії справді багато. Станом на 2011 рік тільки офіційно зареєстрованих їх налічувалося понад 621 тисяча, майже 4% від усього населення. При чому більшість їх прибуло в країну вже після розвалу соцтабору, на початку 90-их років ХХ століття. Для цього були свої передумови. На території країни, передовсім у Трансильванії з давніх-давен жили саксонці, які багато зробили для цієї землі. Незважаючи на це, режим Чаушеску не надто толерував нащадків людей, котрі збудували найгарніші міста Семиграддя, і всіляко їх утискав. Аби виїхати до Німеччини, нащадок саксонців за режиму Чаушеску офіційно мав сплатити за виїзну візу 5 тисяч доларів, що на ті часи та умови було не підйомною сумою. Коли ж режим упав, німці на тих радощах кидали хати (бо здебільшого не було кому продати) і все, що в них було не до вивезення, та й бігом бігли на батьківщину предків. Гляньте на кількість німецького населення по роках: 1977 – 359,1 тис., 1992 – 119,5 тис., 2002 – 59,7 тис., 2011 – 36 тис. Звільнялися цілі села. Інформація про звільнену й облаштовану територію миттєво розійшлася циганською поштою у буквальному сенсі. От і почалося. Потекли у Румунію птахи курних доріг з Молдови та Чехії, з України та Сербії, звідусіль.
Румунська влада намагалася соціалізувати ромів. Створили школу, і перші циганчата подалися до науки. А з часом перший ромський юнак став студентом вишу. Того бідного цигана з рана до вечора показували по всіх телевізорах. Що там далі було у них з наукою – інформації не маю. Але соціалізація ромів застопорилася. Частина «головніших» ромів осіла на місцях, де набудувала палаців, а більшість продовжила свої мандри курними дорогами країни, займаючись традиційними промислами – ворожінням і крадіжками. З часом навіть виробився якийсь механізм співіснування мешканців сіл із залітними птахами з кибиток. Селяни збирали старенький одяг, якийсь харч і віддавали це табору з умовою, що поки він тут стоїть, у селі не зникатимуть кури, гуси та речі. Зрештою, такий механізм почасти існує й сьогодні.
Але у Бухаресті не полишали спроб навести лад. Румунія готувалася стати членом Євросоюзу і хотіла увійти туди як цивілізована держава. Розробили, значить, проект, за яким ромам-кочівникам мали збудувати ціле поселення зі школами, лікарнями, з усією соціальною інфраструктурою. Однак у Брюсселі підняли страшний рейвах, що це, мовляв, гетто і дискримінація, і такого в жодному разі робити не гоже. «Ні, так ні», – поміркували румуни, ждучи, коли старій Європі відгукнеться її лібералізм. Повидавали ромам ID-паспорти і стали чекати. І ось настало 1 січня 2007 року. Румуни торжествували з приводу вступу в ЄС, а на кордон країни вже зкучкувалися 80 автобусів, які везли ромів на заробітки у багатші краї, передовсім до Італії. Десь, кажуть, два роки наївні мешканці римів і флоренцій шкодували «бідних людей», кидаючи жебракам іноді по 50 євро за раз. Потім, нарешті, зрозуміли, що на паперть для циганів – це лише місце роботи і якось втихомирили свою щедрість. Розповідають, що фаховий жебрак на жирному місці в Римі міг мати до 2 тисяч євро в день!
Румуни не відкрито, але потішалися.
Коли італійці втомилися годувати тисячі прибульців, ті зрозуміли, що настав час міняти дислокацію і масово рушили до Франції. Тепер уже там почали ламати голову, що ж робити. Наче мудре рішення прийшло в голову комусь у кабінеті Саркозі. Кожному ромові купили квиток на літак, видали по 250 євро відкупних і відправили назад до Румунії, громадянином якої він формально був. Але результат виявився протилежним. Коли румунські роми почули про практику французької влади, то, навпаки, повалили туди. А чого б ні, питається: світ побачиш, подають більше, дві з половиною сотні «за так» вручать, ще й на літаку покатають.
Румуни не відкрито, але потішалися.
У самій же країні древніх даків ромське питання хоч і дещо полегшало з відкриттям кордонів, однак принципово не змінилося. Далі ламають голови над тим, що ж робити, і не надто тішаться, коли романів плутають з ромами. В принципі, все майже, як у нас: проводять круглі столи, слухають причитання грантових правозахисників, як правильно величати циганів, і потайки сподіваються, що якась чергова країна виявиться такою ж дружньою до ромів, як колись Італія. Ну хоч на кілька років.

Долучайтесь до нас у Facebook