Авторизація

» » » «Сію-вію-посіваю»: П’ятеро ложок лежало на столі не для нас…

«Сію-вію-посіваю»: П’ятеро ложок лежало на столі не для нас…

«Сію-вію-посіваю»: П’ятеро ложок лежало на столі не для нас…
«Сію-вію-посіваю»: П’ятеро ложок лежало на столі не для нас…

[/i]

Оксана Думанська

письменниця, перекладач
О цій зимовій порі, коли під дверима помешкань тупотять дитячі ніжки й дзвенять різдвяні дзвіночки, мені хочеться оповісти вам одну історію зі свого дитинства. У ній нема веселого, а все ж… Це були мої перші враження від усвідомлення того, що ми зараз звично називаємо «народною традицією».
… У містечку неподалік столиці спосіб життя мало чим відрізнявся від сільського: у центрі вимощено бруківкою й побудовано кілька двоповерхових будинків для начальства, а на наших вулицях удосвіта йшли корови на пашу. І хати, як казали тоді, «довоєнні», навіть ще під солом’яними стріхами, хоча більшість господарів уже перекрили дахи шифером і черепицею.
Серед тих хат одна була особливою. Вона стояла на горбку й дивилася двома вікнами передньої стіни одразу на дві вулиці: на нашу і на сусідню. Улітку весь великий двір перед хатою вкривався густим рівненьким споришем, ніби його не скошували час до часу, а зрізали кожне стебельце окремо. Під призьбою, по черзі, цвіли красолі, нагідки й матіола, а на розі розрісся бузковий кущ.
Узимку, які б не падали сніги, а від воріт до хати стежка була прочищена дерев’яною лопатою і навіть прометена мітлою з березових прутів.
Мешкало в хаті всього двоє – баба Тетяна й дід Григорій.
Так от, у містечку про коляду й колядників уже не було й мови, а коли в школі на уроках літератури й траплялися згадки про Різдво, то вчителі скоромовкою пояснювали, що була така релігійна традиція в наших предків, але вона своє віджила, як і церква, яку зруйнували ще в тридцятих роках. Так нас переконували, проте ми все одно чули: «треба віднести різдвяних гостинців бабусі», «підемо на Різдво вечеряти до кумів», «хрещена мати на Різдво подарувала». Різдво для нас, тодішніх дітей, було тим святом, про яке знали дорослі, та нас від нього відлучали. І ніхто не переймався.
І все ж діти збиралися зграйками, щоб першого січня стукати у двері ще сонним родичам і сусідам з простеньким віршиком: «Сію-вію-посіваю, з новим роком поздоровляю, щастя-радості-бажаю! Хай вам вродить жито-пшениця і всяка пашниця, щоб була біла паляниця!». Після цього з кишень набирали у жмені пшеничного зерна і «сіяли» його на підлогу. За це отримували в кишені пригорщі дешевих цукерок, а родичі могли й додати гривеник чи два. (Гривеник – так старші люди називали десятикопієчну монету).
Тієї зими впали щедрі сніги, а вітри віяли оскаженіло. Ми просиділи вдома аж до шостого січня, доки не стихла заметіль. Усі сподівання на цукерки були втрачені. Проте завжди в гурті знайдеться оптиміст, який скаже: а чого ми не можемо посівати будь-якого дня, якщо новий рік все одно настав?! І ми повзувалися у валянці, у пальтечка на ваті, хлопці повідкочували «вуха» у шапках, а дівчат матері позапинали хустками…
Хата баби Тетяни не входила в наш коротенький маршрут, бо треба було перебрести через давно зміліле озерце, усе в кучугурах, а потім ще подолати високі замети двох вулиць, якими навіть вантажівки тими днями не проклали колії. Але хтось підбив на таку затію, і ми пішли, набираючи снігу у валянки.
Хвіртка була відчинена, мовби на нас чекали. Стежка прометена. Під дверима – віник, щоб обмести сніг з валянців. «Сію-вію-посіваю…».
На столі була миска з пиріжками, два глечики та два полумиски. І п’ять дерев’яних ложок – як п’ять променів. І нас, дітей, було п’ятеро. Запросили до столу, як дорослих. Баба Тетяна поставила горнята, дід з глечика налив узвару – густого й темного. Ми рядком висілися на лавці, а дід з бабою навпроти нас на ослоні.
«Куштуйте, діти, кутю!» «Беріть, діти, пиріжки!» «Пийте, діти, узвар, він з медом!». Вони дивилися на нас, як ми відігрівалися у теплі, як розпашіли наші обличчя, як змокріло волосся під шапками й хустками, і посміхалися самими кутиками вуст, як посміхаються старі люди, що думають про щось своє, глибоко сховане… Це вже зараз я розумію, а тоді просто їла кутю – жовту, ясну, з дрібно посіченими в’яленими яблуками й грушами.
Коли ми виходили, дід Грицько дав на всіх карбованця, а баба кожному в кишеню насипала по жмені «Золотого ключика».
– Хто це був вас так пошанував? – спитала мама, коли я показала гроші.
– Дід Грицько.
– Ви аж до них ходили?
– Ага. Їли кутю з узваром. І з пиріжками.
– А хто ще там був?
– Нікого.
…Тоді, у свої вісім-дев’ять років, ми не знали, що у діда й баби було троє синів – тільки старший встиг одружитися. Усі вони загинули на фронті. І їхні портрети висіли якраз за нашими спинами, коли ми сиділи за столом. Того різдвяного дня двоє старих пригощали нас, як своїх онуків. П’ятеро ложок лежало на столі не для нас, а для них п’ятьох, з яких троє так і не постаріли.

Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Сентябрь 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930