Ігор Козловський: Багато людей потребує деокупації свідомості
Ігор Козловський. Фото: Микола Тис/ZIK
Я погоджуюсь з правилами сайту та політикою приватності
У Львові пройшов перший Бієнале довіри, що спонукав до рефлексій на цю важливу тему, яка є невід’ємною складовою нашого життя. Довіра має багато вимірів – людський, суспільний, історичний, філософський.
Про це у рамках першого Бієнале довіри розмірковував історик, релігієзнавець, громадський діяч, звільнений з полону так званої «ДНР», Ігор Козловський у лекції тему: «Довіра. Місце в житті людини та суспільства». Ігор Козловський є одним з членів журі Міжнародного конкурсу плакатів на тему довіри.
Пропонуємо ознайомитися з окремими думками Ігоря Козловського.

Довіра – це до віри і до вірності, до чогось

Любов – це живий організм. Часто від людей можна почути таке: «Ми підтримуємо стосунки». Я ж кажу, що не можна підтримувати стосунки, їх можна лише розвивати. Якщо ми щось підтримуємо, то це, як Леніна у мавзолеї.
А любов – це величезна праця. Будь-яка людина відчуває своїм внутрішнім єством цю любов, скажімо, між чоловіком і жінкою, яка проявляється у симпатії один до одного, повазі, розумінні одне одного, – коли є про що не лише розмовляти, але й мовчати. Утримує цю любов чесність, розуміння одне одного, а далі виростає довіра. Довіра – це до віри і до вірності – до чогось. Це фундамент, а вже потім – вірність. Якщо у вас немає довіри одне до одного, то підозрюєте одне одного у нечесності. У вас немає вірності і поваги, ви не розумієте одне одного. І над цим треба працювати. Це не якась статика, а динамічний розвиток. Ми над цим повинні працювати для того, щоб освоювати вірність.
На жаль, ми навчилися більше не довіряти, тому що є багато зради в нашому житті. Нас часто зраджують наші близькі, рідні. Поступово зростає вага недовіри одне до одного, яка робить людину одинокою. І вона залишається внутрішньо на самоті. Вона не може нікому довіряти своє внутрішнє життя.

Багато людей на моїх очах в сусідніх камерах втрачали розум або скоювали суїцид

Я пройшов свої випробування і, маючи не лише життєвий досвід, але й досвід війни, полону (два роки), проживання у підвалах, камерах-одиночках, всіх видів катувань, міг зневіритися. Але у мене залишилися друзі і це головне.
Коли, після перших катувань, мене привели до камери у підвалі, я стояв скривавлений і посміхався. Мене запитували люди, які лежали на підлозі: «Чому ти посміхаєшся?». Я посміхався, тому що знав внутрішньо, що вже не боюся смерті. І було усвідомлення того, що вони мене не дістануть. Я згадав, що маю любов – я люблю і мене люблять, чекають, розшукують мої рідні, друзі. Що вони десь далеко моляться за мене. Щось роблять для того, щоб звільнити мене. Усвідомлення того, що я не на самоті, що є люди, які борються за те, щоб звільнити мене. Я згадав місце у Святому письмі: «Не залишайтесь боржниками нікому нічим, окрім взаємної любові». Я боржник Любові, і це головне. Був момент, коли я відчув внутрішньо, що не повинен помирати, а повинен повернутися, бо у мене є борг, тому що люди мені довіряють, люблять мене.
В камерах-одиночках, камерах смертників, колоніях були різні люди, зокрема, і представники тієї сторони, яка взяла в руки зброю і пішла проти нас. Вони вже зробили свою справу, і їх як свідків теж знищували. Поступово вони почали приходити до мене з питаннями, які турбували їхню душу, які спонукали їх вийти за межі недовіри і прийти до мене з тим, з чим, зазвичай, приходять до священика. Мені треба було відповідати і давати цим людям ту чи іншу пораду.
Якщо людина там перебуває лише зі своїми стражданням і своїм болем, то вона може не витримати цей шлях. Дуже багато людей на моїх очах в сусідніх камерах втрачали розум або скоювали суїцид. У них не було внутрішнього простору, довіри взагалі. Вони не вірили, що їх хтось шукає, за них хтось бореться. І вони втрачали надію. Зникає віра, втрачається надія, і все – вони виходили з цього життя. Треба було підтримувати людей – не просто словом. Я вдячний всім своїм учням, всім, хто за мене боровся. Вони збирали продукти, одяг, таємними стежками привозили це на окуповану територію, і там інші люди це доправляли до мене, ризикуючи життям. В мене була їжа, але я не міг її їсти, коли поруч були голодні люди. Я ділився цією їжею, словом. Я розумів, що саме це дає людям механізм, який ми називаємо довірою, коли виникає місточок для діалогу. І в цьому діалозі ми можемо будувати атмосферу, завдяки якій можна змінювати свідомість людей. Адже багато людей потребує не стільки деокупації території, як деокупації свідомості. І з нею треба працювати. А перед тим – достукатися до людей, їхніх сердець. Для того, щоб вони мене почули, я мав викликати в них довіру.

Ми повинні знати себе, знати свою межу

Ми часто не довіряємо собі, скажімо, коли не вміємо чогось робити. Скажімо, ви не вмієте водити авто, але треба їхати, тож ви маєте навчитися його водити. І так в кожній справі. Ми поступово освоюємо простір навколо себе, починаючи з дитинства. Коли дитина до певного періоду перебувала в обіймах своїх батьків, вона могла робити все, що завгодно. Дуже багато вже дорослих людей залишаються на цьому рівні і хочуть робити, що завгодно, і щоб всі навколо раділи. Коли від дитини починають щось вимагати, вона думає, що, може, її вже не люблять, як раніше. Виростає тривога і сумнів в собі. Психоаналітики вважають, що це початок недовіри до себе: «Мені кажуть, що я гарна, а чи справді я така гарна?». Тобто, ми не довіряємо, починаючи зсередини себе. Треба над цим працювати. Це не означає, що ми повинні бути нарцисами. Це означає, що ми повинні знати себе, знати свою межу.
У кожного своя межа – емоційна, психологічна. Я бачив людей, які там (у полоні – ред.) перебували – спочатку це був герой, а потім ставав ніким, бо не знав своєї межі. Ми можемо довіряти до своєї межі і не лізти, де не можемо відповідати рівню, який нам пропонують у цій ситуації.
Що стосується іншої людини, ми розуміємо, що вона також не знає себе в тій чи іншій ситуації. Вона не може сказати, де буде вірною. Але виникають ті чи інші чинники, які починають на неї впливати. І в неї виникають інші пріоритети. І все – вона не відповідає тому, що сказала. Ситуація випробування показує людині її межу.
Тож, коли ми про щось домовляємося, нам треба знати себе. Для цього, щоб пізнавати себе, задіюється кілька складових: емоційний інтелект (загалом є понад 30 видів різних інтелектів, але головним є емоційний інтелект, коли ми говоримо про довіру, любов), асертивність (комунікативність) і емпатія (здатність до співпереживання).
Ми повинні розуміти, що довіра – це не є щось тотальне, а персональне, пов’язане або з даною людиною, або з даним суспільством, навіть певною субкультурою, національністю. Скажімо, вважають, що японцям можна довіряти, бо вони не можуть зробити щось погане, оскільки це буде втратою їхнього обличчя.
Культура довіри – це не тотальна довіра, а довіра в чомусь конкретному. І це головне.

Переважна більшість людей інфантильна

Ігор Козловський. Фото: Микола Тис/ZIK
Переважна більшість людей перебуває на рівні 3-5 років у розвитку емоційного інтелекту. Серед цих людей можуть бути професори і доктори наук. Таким людям притаманний дитячий нарцисизм, безумовна довіра до дорослих. Якщо в людей немає гуманітарної освіти, то вони довіряють будь-яким інформаційним повідомленням. А інформація – це не знання, а певний погляд на певні події. Він може бути хибним, маніпулятивним. А знання – це тоді, коли ви знаєте безпосередньо, внутрішньо. Ми отримуємо знання тоді, коли хочемо щось пізнати і стати цим або пройти через це. Якщо я пройшов через катування, розстріли – це моє внутрішнє знання. І ви його не можете відчути до кінця. Це моя інформація. А знання у вас в кожного своє.
Ми сприймаємо інформацію емоційно і з певною позицією, – якщо вона нам подобається, ми будемо її сприймати і йти саме за таким політиком або будемо йти за політиком, який є «нашим». Ми бачимо, до чого це довело східні регіони України. Вони обирали не для країни, а тому, що вважали, що так для них буде краще. Це дитячий, інфантильний вибір, який дуже часто роблять люди.
Підготувала Соломія Андрієвська
Довідка.
Ігор Козловський (16 лютого 1954, Донецьк) – український вчений та громадський діяч, відомий в Україні та світі фахівець з релігійних, духовних і психофізичних систем. Кандидат історичних наук. Президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків, керівник Донецького обласного відділення Української асоціації релігієзнавців, президент Донецької обласної громадської організації «Центр Діскавері», керівник Міжнародного центру християнсько-мусульманського діалогу і співпраці. Член Донецького відділення НТШ. Президент Школи Аюрведи-Йоги-Тантри «Центру Діскавері».
Понад 25 років пропрацював у Донецькій обласній державній адміністрації на посаді головного фахівця у справах релігії, викладав у ВНЗ Донецька.
Викладав релігієзнавчі дисципліни на кафедрі філософії Донецького національного технічного університету. Ув’язнений бойовиками терористичного угрупування ДНР, тривалий час не вносився ними ж в списки на обмін, оскільки бойовики його вважали громадянином самопроголошеної «ДНР». Звільнений з полону у грудні 2017 р. за обміном.

Долучайтесь до нас у Facebook