Авторизація

» » » Дивовижне – поруч, або Як навчитися любити

Дивовижне – поруч, або Як навчитися любити

Дивовижне – поруч, або Як навчитися любити
Дивовижне – поруч, або Як навчитися любити

[/i]

Богдан Скаврон

письменник, журналіст
Двадцять років тому свій переїзд зі Львова до Івано-Франківська сприймав не інакше як заслання. Я з дитинства терпіти не міг цього міста. Тоді, у дев’яностих, воно ще й здавалося суцільним базаром, який розлазився середмістям і пхався аж під саму химерної форми ратушу, де розмістився обласний краєзнавчий музей з експозицією, що не особливо акцентувала на історії міста і не викликала до нього сентиментів.
Але якось несподівано для себе я навчився любити Івано-Франківськ – місто, яке тут часто називають по-старому Станіславом або, правильніше, Станиславовом, бо саме так писали на давніх листівках. Мені поталанило, бо я зустрів у цьому місті дуже добрих вчителів цієї справи. Вони є хранителями справжнього станиславівсько-франківського духу, носіями історій про різних видатних людей, які жили в цьому місті, володарями знань про його топографічні особливості, оповідачами давніх міських байок і легенд та сучасних бувальщин і анекдотів.
Вони допомогли мені відкрити для себе ідеальне місто-фортецю, збудоване у формі зірки за найактуальнішими та найпередовішими у той час європейськими взірцями архітектури та фортифікації. Я дізнався, що вулиця, яка розділяє центральний продуктовий ринок і речовий базар у середмісті, була колись фортечним ровом, наповненим водою з пересохлої вже річки Млинівки. Довідався, що підвали однієї з найдавніших на Галичині броварень були раніше казематами бастіонів, а десь біля колишнього магазину «Тисяча дрібниць», який теперішні скоробагатьки розбудували в мегамаркет, закатані під асфальтом рештки фундаментів величної колись Галицької брами – головного в’їзду до Станиславова.
Згодом це місто стало таким собі плацдармом, з якого вдавалося робити репортерські набіги у довколишні села й містечка, і там мені так само щастило натрапляти на дивних людей, які зберігали пам’ять про минулі діла і давніх людей свого краю і які були сіллю своєї землі.
Для Добромилівщини таким хранителем місцевої традиції є видавець Мирон Іваник, який ще має прізвисько Писар. Після кожного книжкового форуму у Львові він збирає групу літераторів і відправляється з ними на рідні терени. І десь там, біля замку магнатів-дисидентів Гербуртів, оживають давні легенди про цих захисників української мови та оборонців рідної церкви, кожен з яких після смерті обертається на орла. Пусткою, але не забуттям, віє на тому місці, де стояв замок, в якому виростала Марина Мнішек – донька самбірського старости, а згодом дружина російського самодержця лже-Дмитрія. І мурашки бігають по шкірі від розповіді про жахливу трагедії добромильської саліни, де радянськими репресивними органами були замордовані перед початком Другої світової війни тисячі безневинних людей.
Результатом минулорічної поїздки, організованої Мироном Іваником, стала видана цього року збірка текстів «Зелене яблуко, срібні мечі», до якої увійшли розмова із самим Писарем, записана Тетяною Вергелес, дорожні нотатки Богдана Волошина з Добромиля, уривок з роману Лани Перлулайнен, присвяченого російській цариці Марині Мнішек, переспіви місцевих легенд від Оксани Кришталевої, нарис Ярослава Яріша, містичні шкіци Галини Пагутяк, есеї Галини Вдовиченко та Владислави Москалець.
Після прочитання цієї книжки ще довго залишається відчуття подиву і незбагненної радості, що ось доторкнувся до чогось дивовижного, загадкового, таємничого і разом з тим дуже близького. Ніби послухав бабусину казку, після якої починаєш любити – спершу бабусю, а потім тих людей, про яких вона розповідає, а потім всі ці місця та довколишні ландшафти…

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Популярне
Відео дня
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Жовтень 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031