Авторизація

» » » Ірина Пупко: Я переїхала до райцентру працювати вчителькою

Ірина Пупко: Я переїхала до райцентру працювати вчителькою

Ірина Пупко: Я переїхала до райцентру працювати вчителькою
Ірина Пупко: Я переїхала до райцентру працювати вчителькою
Ірина Пупко. Фото: the-village.com.ua
Колишня студентка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка і учасниця програми лідерського розвитку «Навчай для України» Ірина Пупко переїхала із Києва до Кагарлика, щоб два роки працювати вчителькою у місцевій школі.
Вона розповіла для ресурсу The Village Україна про власні фобії, стосунки з колегами, спінери та дружбу з учнями в Instagram.

Як я потрапила на програму?


Мене підштовхнув на це мій хлопець. Раніше я йому казала, що хочу бути вчителькою, але це було так – у мріях, у майбутньому.
У журналістів часто виникає питання, як ми працюємо без освіти. Але насправді ми постійно вчимося. Паралельно із роботою у школі у нас є заняття і сесії від магістратури. Це і вебінари, і заняття з нашими менторами і методистами, які допомагають у нашому предметі.
Ми – перший набір «Навчай для України». Було відібрано спочатку 23 людини. Але хтось відмовився, хтось не пройшов літній інститут, хтось не витримав навантаження, хтось зрозумів, що це не їхнє. Тому залишилось 17 найстійкіших учасників.

Переїзд і адаптація


Наші побажання щодо переїзду враховувалися. Адже школи так само проходили відбір до програми. Керівництво мало показати, що у школі мотивовані та готові прийняти молодого спеціаліста.
Програма не забезпечує житлом. Та є домовленість, що адміністрація школи пошукає житло, яке можна буде орендувати.
Я потрапила до Кагарлика, це районний центр в Київській області, а тут досить проблематично зі здачею житла в оренду. Багато нерухомості виставлено на продаж, але мало хто здає квартири. Тому я місяць живу тимчасово в однієї жінки, а потім потрібно буде «вити своє гніздо».
Мені пощастило, Кагарлик не так далеко від Києва. Процес адаптації пройшов трошки легше, бо на вихідних була можливість поїхати в Київ. Учасникам, які залишаються на вихідних у своїх містах та селах, важче.

Перший день у школі


Це був, мабуть, найважчий вибір в моєму житті – піти у програму. Мені було страшно бути вчителькою, але водночас цього дуже хотілося.
Перед переїздом боялася, що потраплю у село, де немає гарячої води, і я буду митися два роки в тазику. Був страх, що сумуватиму за великим містом, що не знайду, чим себе зайняти, що не сподобаюся дітям, що виявлюсь поганим педагогом, що мене не сприйме колектив, що мені все не сподобається, і я буду плакати щовечора. Поки жоден із цих страхів не справдився. Коли я приїхала – зрозуміла, що я там, де маю бути саме зараз.
Перший день пройшов у стані ейфорії. У мене учні від 6 до 11 класу. Перші уроки йшли легко. Вони ставили купу різних запитань: і який в мене телефон, і чи є я «ВКонтакті». Їм було цікаво, наскільки я «сучасна». Вони питали у мене, чи я чула про групу «Грибы», чи знаю, що таке спінер, чи ношу чокер.
У них був великий інтерес до мене, потім у декого він переріс в інтерес до предмету.
Нас на програмі готували до будь-яких випадків. Наприклад, якщо у педколективі хтось буде налаштований скептично. Але в мене, на щастя, все склалося добре.
Перше, що сказала директорка, – щоб я не думала, що я у когось забрала робочі години, жодних претензій щодо цього до мене не має бути. Мене не сприймають якось по-особливому. До того ж сталося так, що зараз у цю школу прийшло багато молодих вчителів. Нас не дискримінують, а навпаки намагаються допомогти, підказати і навчити.

Учні


Кагарлик – це не село, а районний центр. Але різниця між учнями, скажімо, Львова, де я вчилася у гімназії, та цими учнями є.
Коли я навчалася, у моєму класі були більш амбітні діти. Усі думали: от ми вступимо до Франка у Львові (ЛНУ імені Івана Франка – ред.), або у Шевченка, або у Могилянку. А тут діти знають, що вони після дев’ятого класу підуть чи то у аграрний чи то у педагогічний коледж, які є неподалік. А я в них запитую: як ви у шостому класі вже вирішили, що після дев’ятого підете: А вони: «Так мама каже – а що сидіти в тій школі до 11 класу?». Вони ще не знають, які у них є можливості.

Дозвілля


У містечку проблематично з розвагами. Тут немає кінотеатру, немає якогось класного закладу – навіть не «антикафе», а такого, щоб можна було просто посидіти з друзями та попити каву.
Є музей та бібліотека – але вони не надто привабливі для школярів. Хочу відкрити якийсь культурний простір у межах школи, де можна було б із дітьми кіно подивитися.
Ще я планую створити гурток, він буде називатись «Юний журналіст». Також хочу організовувати кіно- та літературні вечори з дітьми. Просто щоб було більше часу з ними познайомитися і поспілкуватися. У межах шкільного дня це важко зробити.
Це – опорна школа, багато хто доїжджає сюди із сусідніх сіл. У них автобус о 14:00-15:00. Коли урок закінчується, вони поспішають, аби встигнути на автобус. Тому складно попросити їх лишитись всіх після уроків, щоб разом попити чай.

Навчання


Сама навчальна програма не відрізняється від інших шкіл, але я як вчитель можу обирати методику подачі матеріалу.
Про інтерактивні методи усі вчителі знають, просто мало хто з них це використовує на практиці. Моя мета – зробити навчання цікавим. Пояснити дітям, що школа не є каторгою, туди ходять з певною метою і ця мета – зрозуміла: отримати знання, вміння, компетенції.
Я намагаюся по-різному подавати матеріал. Тобто це не просто стати біля дошки розповісти параграф. Я намагаюсь знайти щось цікаве, чого немає у підручнику. Показую відео, презентації, фото.
Дітям дуже зайшов Кахут (Kahoot) – це платформа, де я можу робити тестування. Учні заходять з телефону в цю програму, питання є на комп’ютері, відповіді на питання – на екранах телефонів. Треба вгадати правильну відповідь за 20-30 секунд. У них немає часу кудись підглянути. Вони користуються знаннями, які у них вже є. Діти бачать свій реальний результат на телефоні – вони не переживають, що про їхні знання подумають інші.
Наша програма – це не тільки освіта у межах школи, це й позашкільна діяльність і допомога у лідерському розвитку. Ми намагаємось спілкуватися з дітьми не лише на уроках. У мене робота – фактично з 8 ранку до 20 вечора.
На чай дітей ще не запрошувала, бо немає ще чайника. Але на перервах і після уроків ми багато спілкуємося. Велика комунікація йде в Instagram – я бачу їхні пости, а вони – мої. Я приблизно розумію, яке в них життя, чим вони цікавляться.
Для мене показником є ще й те, що вони не бояться поставити якісь особисті питання. Тобто вони мене не бояться. Вони відчувають, що є певний безпечний простір в класі, і що я не буду ставити їм двійки за те, що вони щось просто спитають. Бо питання дійсно різного характеру – чи є у вас хлопець, де ви живете і так далі.

Старі і нові методи


Крик і одиниці – дієві методики, але вони діють не так, як я б хотіла.
Контролювати дисципліну у класі важко. Діти звикли до певного методу їх заспокоєння – це крик, одиниця і «вийшов з класу». Я прийшла у вже сформовані групи, які нав’язували свої правила. Тобто є порушник дисципліни, і мені діти пропонують: «Виженіть його з класу». А я кажу, що нікого виганяти з класу не буду, тому що це – адміністративна відповідальність. Вигнати з уроку я не маю права. Якщо він піде щось з собою зробить – я несу за це відповідальність. Ставити одиниці за поведінку – я вважаю нечесно. Я можу поставити одиницю за незнання предмету.
Вважаю неправильним – оголошувати оцінки на весь клас. Тобто, якщо я перевірила самостійні – я віддаю їх особисто дитині в руки, або кличу до себе і кажу – у тебе от така оцінка. Не даю навіть роздавати учням чужі роботи. Оцінка повинна бути твоїм індикатором успішності, а не весь клас має знати її.
Коли вони пишуть конспект у зошиті, для мене не має значення, чи він ручкою, чи олівцем намалює стрілочку. А в них це викликає величезну проблему. Кажуть: «У мене нема олівця», «в мене нема лінійки». Я їм пояснюю – це ваш конспект, ви малюєте стрілочку, чим хочете. Коли в 11 класі виникають такі питання – це, як мінімум, дивно. Дітей привчили до чітких інструкцій. У результаті втрачається якийсь елемент самостійності, коли вони можуть самі вирішити, чим малювати ту стрілочку.
Через те, що учасники програми не працювали раніше в цій системі, – ми завжди щось самі вигадуємо.
Наприклад, шостий клас не може всидіти у мене на уроці після фізкультури. Я розвісила у кабінеті імена першовідкривачів і кажу їм: «Я відкрив Північний полюс», і вони повинні по кабінету пробігтися і знайти людину, яка це зробила. У них є на це 15 секунд. Вони побігають так хвилин сім – і їм вже легше висидіти 15 хвилин.
На один урок я підготувала картки з питаннями, і у них не виникає цього відчуття, що комусь вчитель задав легке питання, а комусь важке. Ти сам собі дістав питання. Або придумати шість питань до параграфу і ставити питання один одному. Це знімає проблему так званої «монополії на владу вчителя».
Побувши вчителем, я розумію, звідки виникають оці всі фрази: «А голову ти вдома не забув?». Коли біля тебе 30 дітей, які кричать, грюкають стільцями, складають літачки, викидають їх в вікно, жують гумки, крутять спінери, вмикають музику на телефоні – і це все одночасно в кількох точках у класі, на інстинктивному рівні хочеться виставити усім у журналі одиниці, грюкнути по столу і піти. Насправді це захисна реакція. Але це треба контролювати, звичайно.
Найбільше я боюсь комусь нашкодити, бо ти ніколи не знаєш, як твої слова чи поведінка можуть вплинути на іншу людину
Модель поведінки вчителя відкладається в голові в нас зі школи і в критичний момент, це все починає «вистрибувати». В мене таке інколи буває, а потім я думаю: «Що ж я наробила?». Кажу одразу: «Діти, вибачте, я не хотіла на вас кричати» і питаю, чи мені пробачають. Для них не дуже звична така поведінка.
Коли діти тебе не слухають, а потім говорять, що їм було нецікаво, сидиш і думаєш: «Усе, я зламаю дітям життя, вони ніколи не полюблять географію». Але потім хтось підходить до тебе і каже: «От я ніколи не знала про це і мені було цікаво дізнатись». І ти розумієш: от сенс мого перебування тут і моєї роботи.
Найбільше я боюся комусь нашкодити, бо ти ніколи не знаєш, як твої слова чи поведінка можуть вплинути на іншу людину.

Боротьба зі стресом


Дуже допомагає менторська підтримка – комусь подзвонити і виговоритися. Послухати інших учасників, які розповідають, які методи подіяли у них. Раз на тиждень треба порефлексувати про це.
Але коли заходжу в клас і бачу, що діти намалювали сердечка мені на дошці – стрес зникає. Була вже зла до сьомого уроку, а діти написали: «Ми любимо географію і Ірину Русланівну». І стрес зникає. Я починаю справді любити те, що я роблю, і в мене це не викликає стільки стресу, ніж якби я була сюди просто загнана. Я бачу у цьому сенс і мету, до якої я буду йти.

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Грудень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31