Авторизація

» » » Українська література значно відстає від світової - експерт

Українська література значно відстає від світової - експерт

Українська література значно відстає від світової - експертВидавець Анетта Антоненко переконана, що якість української прози суттєво відстає від світової. Така ситуація склалася насамперед тому, що Україна мало знайома з перекладною літературою. Треба більше перекладати і видавати зарубіжної прози, - каже видавець. Тоді за пару років і українська література підтягнеться і продаватиметься за кордоном.

Які новинки готуєте на осінь?

Зокрема новий роман Любка Дереша. Здоровенний. Він на початку мав 3 тисячі сторінок, зараз Любко скоротив його до 600. Сказала йому: "Ти уявляєш, що я з ним буду робити? Як мені продавати 3 тисячі сторінок? Хто його зможе купити і прочитати?" Він майже рік його доробляв. Переживаю за обкладинку. Любко — хлопець впертий на ці речі. Хоче психоделічні обкладинки. Це добре, але це не продається.
Є кольори, реально заборонені для використання в обкладинках. Видавці їх знають. Іноді можна й з ними бавитися, але завжди дуже сильно ризикуєш. Чорний і червоний кольори – ризикові. Бліда рожево-блакитна пастельна гама – просто ні.

Які виграшні?

Зелений, жовтий, помаранчевий — яскраві. Тоді обкладинка працює. Зелений взагалі цього року в тренді. У мене взимку вийшла книжка "Мемуари корови". Книжка невеличка, весела. Але там художнику вдалося гарно зіграти з зеленим кольором. Книжку з полиць як корова злизала. Її просто розкупили. Іноді обкладинка може витягнути книжку.
Любкові не завжди щастить з обкладинками. По більшості вони не дуже добрі.

У творчої людини своє бачення навіть обкладинки.
У Дереша саме так. Він йог, до нього достукатися тяжко, бо закривається. Він все ж таки має базову економічну освіту. Завдяки цьому йому можна щось довести цифрами. Ми вже 17 років працюємо з ним — півжиття його. Я дуже добре знаю його характер і смаки. Він дуже герметичний.

Це для письменника добре?

Для професійного письменника – дуже добре. Але тоді постає питання: якщо ти професійний письменник, то ти повинен багато писати і друкуватися, і з того жити. Але це часто породжує графоманію. І тут балансувати на межі дуже складно. Або ти цим заробляєш гроші, або ти шукаєш інші способи забезпечити життя. Я порадила йому читати лекції з письменницької майстерності. Тим більше, що зараз бум курсів і тренінгів. Любко — людина харизматична. У нього це добре виходить.
Думаю, сторінок 500 з чимось у його романі лишу. Бо видавати у трьох томах – провально для продажів.

Нинішній читач охоче читає цеглини в 600 сторінок?

Я не мала досвіду друкування таких об'ємних книжок. Раніше друкувала переважно до 200. Цього року до 300 сторінок — і Дроздов, і Альєнде. Обидві книжки добре продаються. Досвід до 500 я зараз вперше матиму з Дерешем. Це я маю на увазі художні книги. Бо науково-популярні – це книги для маньяків. Хоч по 600 сторінок, але тема цікава – люди читають. А з художньою літературою обмеження є.
Хоча у світі з 2016-го року і зараз в тренді великі романи. Всі премійовані романи - великі. І вони нормально продаються.

Якщо я вкладуся в 500 з чимось сторінок, ця книжка вартуватиме до 300 гривень. Не вважаю, що це дорога ціна для книжки. Реально це 10 доларів. Взагалі нічого. Це майже вдвічі дешевше ніж за кордоном. Книжка за кордоном менше 20 євро не коштує.
У нас дешевший друк. Ми можемо собі дозволити таку ціну. Але треба вже привчати людей до того, що товста книжка до 300 гривень — це нормально. І люди вже звикають. На Книжковому Арсеналі в Києві я жодного разу не почула нарікання від людей, що книжки дорогі.
У Львові чула. Це специфічне місто. Там усі крутять носом. У Львові на Форумі взагалі тяжко. Це регіон — реально нечитаючий. Я стільки років прожила у Львові. У Києві тільки років 12. Тому Львів знаю.

Чому не читаючий?

У них інші цінності. Там є читаючий прошарок, але він бідний. Цей регіон — на кілька порядків бідніший за центральний. Це люди, на яких не впливають трендові ситуації. Якщо в Києві на Арсеналі дуже сильно спрацьовують інформаційні потоки: якщо про книжку чули, читали фрагмент, прочитали про неї у Фейбуці — люди на автоматі купують, і ціна їх не зупиняє. Для киян 150 гривень невисока вартість. Для львів'ян — просто космічна.
Впливає ще й регіон. Наприклад, Львів – це гніздо Остапа Дроздова. Там за його книжками стоять черги. Та ж сама історія з Дерешем. Хоч там бідніший покупець, але Львів любить певних своїх авторів.

Видавати невідомих авторів — ризик?
Я не дуже боюся цього ризику. Текст може бути геніальним, але якщо він один у письменника, є ризик: невідомо, чи він далі пише. Але можна ризикнути. Однак найгірше — якщо автор поза доступом. Якщо людина непублічна, не вміє себе поводити з публікою на презентаціях — це набагато страшніше.
Такі автори як Дереш зараз би не вистрелили. Він закритий. Він відкривається тільки на зустрічах-лекціях — відпрацьовує по 2-3 години. Він як кнопку натискає в собі і себе включає. Але він не є в Фейсбуці весь час, він не та людина, яка сама себе розкручує. Йому по життю просто пощастило, коли попався у "Четвер" Іздрикові. Він вистрілив у потрібний час. Тоді, у 2000-х роках, була зовсім інша ситуація — не потрібно було публічності і присутності автора. Зараз світогляд читачів кардинально змінився. Помінялися методи розкрутки.
Світ став відкритим. Ніколи ще не було видавничих планів, а зараз я маю план на рік наперед.

Ця відкритість відбулася завдяки соцмережам?

Соцмережі зіграли дуже багато. Про те, що зараз робиться, я мріяла ще в 2000 році. На початку 2000-х я видала Леся Подерв'янського "Герой нашого часу". Я на цю книжку поставила вартість 25 гривень. Тоді, це було в 5 разів дорожче, ніж коштувала середня книжка. Це треба було виправдовувати чимось. Я наштовхнулася на піратський сайт по Подеревянському і домовилася з піратами — ми легалізували їхнє піратство: продали 1800 примірників ще до того як книжка вийшла друком.

Якби тоді вже працювали соцмережі, продажі сягнули б 5-10 тисяч на рівному місці. Це все завдяки тому, що я інтернетзалежна. Я програміст за першою освітою. До 35 років була практикуючим програмістом. Просто в 35 років програмісту треба міняти професію — тебе наздоганяє молодь, яка знає більше.
Я в 2000-му нічого нового не придумала. Просто розвернула інтернет так, щоб він працював на мене.
При виборі авторів дивлюся також на вік. Розумію, що людина може і в 40 почати писати, і в 50. Але читач хоче бачити авторів між 30-ма до 40-а. Уже не хочуть читати авторів до 20, як колись Дереша. Феномен молодих авторів уже минув.

Читайте також: Україна: найкрасивіший історичний палац, який варто відвідати (ФОТО)

Як ще змінився видавничий світ за 15 років?
Видавці, які працюють за принципами 2000 року, мають абсолютно провальні бізнес-плани. На жаль, так лежать багато гарних видавництв. Помітьте: на плаву видавництва, в яких власники чи директори мають технічну освіту. Чисті гуманітарії залипають. Вони нічого не міняють. Це як стара каструля. Вона гарна, нічим на гірша за нову. Може, навіть краща. Але не цікава вже. Зараз час експериментів. Треба просто пробувати міняти картинку.
Зараз у нас смішна тенденція. З'явилося багато так званих кишенькових видавництв. Видали одну-дві книжки і сидять. Нема політики. Видавництво — це рухливий апарат. Можна видавати хоч 10 книжок, але має бути жорстка прописана політика.
Кажу авторам: "Одна вдала книжка — ви ще не письменник. На третій книжці поговоримо". Я ніколи не називаю автора письменником на першій книжці, навіть якщо вона дуже вдала.

Але ж друкуєте.
От Марися Нікітюк. У неї дуже еспериментальна проза. Вона творча і емоційна. Але вона займається кіно, і на написання книжок у неї бракує часу. Я кажу: "Автор однієї книжки — не неправильно. Треба хоча б дві. На третій можна замовкнути".
Література добре продає себе у співпраці з видовищним мистецтвом. Але імистецтву потрібна хороша література. Кіно потребує якісних сценаріїв?
Ми на півшляху до цього. З одного боку, добре що приходять молоді видавці. Вони часто швидше йдуть на співпрацю з кіно і театром. Недавно я видала кілька томів драматургії. На третій книжці режисери почали цікавитися, і з восьми книжок три вже поставили. Вони подивилися: ага, є серія - є що ставити. За неповних два роки вийшли вісім книжок. Хоче зазвичай серії люди купують неактивно. Це як з поезією. Тримаюся від неї подалі.

Поезію зараз не читають?
Вона цікавить 200-300 людей, і все. А це дуже вузьке коло. А от театр пішов вгору. Аншлаги у всіх театрах. Не можна купити квитків. Люди дивляться все підряд.
Люди привчаються читати пєси і вже не лякаються. Раніше охочіше товстенний роман куплять, ніж пєсу в сто сторінок.
Коли автор приїжджає — це добре. Коли не приїжджає — видавцю доводиться самому приваблювати читача. А тут спрацьовує вже бренд видавництва. Люди вже довіряють смаку конкретного видавця.

Як стати брендом?
Купа видавців видає дуже гарні книжки. Хто про них чув і знає? Навіть колеги не знають. З простої причини — нема бренду видавництва. Особливо це стосується регіональних видавців. Вони страждають комплексом меншовартості і регіонального мислення. Вони не стучаться. Для мене написати і отримати навіть відмову редактора якогось інтернет-сайту — протеже не потрібно. Я просто сідаю і пишу. Дуже часто відмовляють, бо неформат. Але в мене проблем з тим нема в голові. А регіональні видавці відразу стають в позу: "У мене геніальна книжка, чого це я неформат? Чого це я маю підлаштовуватись?" Або взагалі нічого не роблять. У 90 відсотків регіональних видавництв таке мислення. Це погано, бо втрачаються дуже багато гарних книжок.
На ринку активно працюють хіба порядку 50 видавництв, які тримають ніс за вітром. Всім іншим треба переформатовуватись.

У мене - література не високої полиці, не важковагова. Але вона і не є мас-рід. Я на тому і балансую. Треба просто слухати інтуїцію і корегувати її економікою. В тому я практично не помиляюся. Збиткові проекти також треба робити. Але збитковий проект має бути загашений прибутковим. Але коли ти маєш постійно давати багато збиткових проектів, не роблячи прибуткових, ти заходиш у фінансову діру. Я балансую на іміджевих і прибуткових проектах.

Зараз сплеск книговидання. Але який відсоток українців читає зараз книжки?
Дуже мало. 100-150 тисяч людей, які активно читають. Загалом в Україні від 3 до 4 мільйонів читаючих людей. Нам треба підняти прошарок читаючої публіки хоча б до 10 мільйонів. Це дасть нам підняти продажі до 20-25 тисяч. Це нормально.
Зараз видавництва конкурують за купівлю прав. Уже лобами збиваємося на тих самих авторах. Ту ж Альєнде інші прохлопали, а я про неї 10 років знала. Просто раніше я не могла собі дозволити заплатити за права 2 з половиною тисячі євро. Зараз я це собі дозволила. У 2000 ж році для мене був космос, коли середня вартість прав коливалася в межах 100-200 доларів.
Зараз є пропозиції на ринку. Видань більше. Хоча лідери ринку хапають премійовані романи. У тих відділах сидять комерсанти, гендлярі. Вони не дивляться на якість текстів, не моніторять ринок, не дивляться пресу. Книжки, які продаються в своїй країні, можуть зовсім не знайти відгуку в Україні. Бо те на нас не накладається.

І навпаки – рідко яка наша книга зацікавить зарубіжного читача.

Дуже люблю як людину Сергія Жадана, але терпіти ненавиджу його прозу. Це реклама зробила з нього письменника. Його тексти — це просто дуже погано на мій особистий смак. Якби вони потрапили мені в руки, я б їх відклала і сказала: ні. Це сиро, неякісно, недописано. І це все на злобу дня. Я не люблю репортажного письма. У мене у видавництві зараз жорстка умова: якщо ви пропонуєте текст тільки про Майдан чи тільки про АТО — до побачення. Я не видаю таких книжок. Мене це не цікавить, тому що це написано похапцем, на емоціях.

Але попит на таку літературу є?

Є попит. Багато видають. І така література має бути. В цьому працює Фоліо і КСД. Але нам бракує середньої літератури для людей з нормальною освітою, які цікавляться багатьма речами — і роман нормально прочитають, і нон-фікшн.
Зараз модний у всьому світі тренд — сімейні саги. Це доволі великі романи. Вони виграють багато премій. Але сімейна сага — це не просто роман про любов. Автори показують зріз історії своєї країни і регіону. Це нормальний добротний роман, історія людей на фоні доби. Тому мені страшенно не подобаються тексти українських авторів, бо це переважно репортажні хроніки. У нас чомусь немає гарно виписаної історії. Я ще не бачу хороших авторів. Це має бути автор років 40-ка з життєвим досвідом і дуже хорошим слогом. Має бути добрим оповідачем.
От Женя Кононенко хоче написати "Київську сагу". Я Женю багато видаю і люблю її. Але вона майстер короткого жанру, тому я боюся за великий формат. Але задумка дуже класна. Вона киянка в надцятому поколінні. Історію Києва добре знає. От такий текст потрібен. А Жадан в котрій вже своїй книзі пише про свій Харків, про теплу горілку, про брудні підїзди. Це постмодерн, який десять років тому себе віджив. А в Україні він ще скаче. Тому й не продаються права на тексти українські за кордоном. Вони не відповідають світовим тенденціям.

Чому Курков продається?
Він багато з тим працював — раз. І потім — він пише під європейське письмо: коротке, сюжетне, яке легко перекладається.
Оті всі розмови, мовляв Забужко, Андрухович, Жадан за кордоном великими накладами перекладаються, - я вас прошу. Ну тисяча, ну дві. А от найсмішніше, що Кокотюха з його текстами у Франції піде. Тому що там є прошарок людей, які це читають. Я не вбачаю в цьому щось погане. Навпаки.

Чи є у нас попит на великі брендові прізвища? Роман Ліни Костенко, який довго чекали, виявився ніяким. Зараз чекаємо другого.
На жаль, тут спрацьовує рекламна штука. У неї чудова поезія і препаскудний прозовий роман. Їй не треба було його писати. Вина тут видавця, на жаль. Переконувати письменника щодо деяких речей - це робота видавця. Навіть якщо автор — Ліна Костенко. Вони добре на цьому заробили. Це комерційний проект. Але текст реально поганий. Зараз другий її текст готується прозовий — я не думаю, що він буде кращим. Просто людина не може в такому віці починати писати інакше.
У нас в Україні зараз час становлення. Навіть наша перша десятка авторів безнадійно відстали від світової ситуації. Це через те, що вони мало читали літератури перекладної. Для того, щоб якось підняти рівень українських авторів, треба їм почитати перекладного. Або в оригіналі. І слідкувати за світовими традиціями.
Тому зараз вибух перекладної літератури. Можливо, за рік два — і випишуться на ній наші автори. Бо вони безнадійно застрягли у своєму постмодерні.

Наші автори не виписані. А чим же українська література може бути цікавою для світу?
В тому й проблема. Мені зараз не дуже є що запропонувати на переклад за кордон. Треба шукати ніші і писати в тих трендах, які пишуться в світі. От сімейна сага на фоні якоїсь історії — але добре виписана і добре зроблена. Таких текстів поки нема.

Корисно використати цей майданчик для пропаганди України. Щоб нас світ знав із наших вуст.
Для цього треба не репортажно писати. Ну добре, роздули вони цей "Аеропорт" Сергія Лойка. Там же художня якість нижче плінтуса. Це однозначно кіношна річ. Це журналістська проза.
Добре пише Шкляр. Він стиліст. Але він надто заглиблюється в історичну літературу. Краще б за кордоном пішли його сучасні романи з детективним ухилом.
Багато авторів займаються заробітчанством, щоб вижити — переклади, редагування. Дехто виїхав за кордон. Це відриває від українського життя.

Таня Малярчук відірвалася?
Таню Малярчук зіпсувало видавництво "Фоліо". Вона дуже гарно починала, прекрасні романи були. У неї тут не склалося особисте життя. Це теж нормальний стимул до писання. Але її ще й зіпсувало видавництво (правда це було дуже давно і так вже ніхто не робить). Олександр Красовицький поставив її в режим постійного писання романів. Вимагав по новому роману щопівроку. З Кокотюхою так можна, але не з такими творчими людьми, як вона. Людина на таких темпах присаджує сильно свій талант, який відновити дуже складно. Я не впевнена, що вона відновилася до кінця. І ще одна сторона — вона відірвалася доволі сильно від України.
Зайшло багато перекладів — це наче відкрилися кордони. На них виростуть нормальні нові молоді автори, які не бояться виходити на сцену і їздити по всій Україні. А ви спробуйте зрушити з місця пана Винничука, пана Шкляра чи пані Матіос. Вони прошені. Їм потрібен автомобіль, добре харчування, добові, гонорар.
При тому через них не можуть пробитися молоді автори. На закордонних виставках вони не пускають нікого з молодих. Там така стіна, і прорватися через неї навіть Дерешу доволі складно. Це мафія, яку треба поступово, потихеньку ламати. Якщо прийде нормальний директор Інституту книги, який не буде хворий на наших патріархів, ситуація поступово зміниться. Нам треба якісь нові обличчя.
З іншого боку молоді автори — Андрій Любка, Любко Дереш - наплічники візьмуть і можуть переночувати ледь не на кариматах. Так, вони теж бронзовіють з часом. Але вони доступніші.
Всі закордонні автори дуже доступні. У них немає зіркової хвороби. Вони всі того позбулися давно.

Які теми зараз цікавлять світ?
Світ цікавлять тренди сьогоднішнього дня - проблеми мігрантів, переселенців, кримінал.

Ви друкували книгу Юрія Яреми "Тепло його долонь". Тема ЛГБТ – зараз одна з актуальних у світі?

Я ще в "Кальварії" у 2002 році друкувала книгу "Як бути батьками гомосексуалістів". Ця тема мене знаходила. По-перше, у мене море друзів серед цієї публіки: журналісти, музиканти, письменники.Я ніколи не ставила між собою і ними межу. У нас багато було різних з ними проектів: з Іваном Рябчієм, Костянтином Дорошенком.
Я з цим стикалася постійно. Але зараз це стало доволі модною темою, що мені не подобається. Я на цьому ніколи не загострювала.

У зв'язку з чим зараз ця тема модна?

Причина — комерційні гранти. На цю тематику у всьому світі зараз дають море грошей. ЛГБТ –спільноти, права людини, і інвалідність — це актуальні соціальні теми у світі, під які дають великі гранти.
Раніше, до 2010, посольства хворіли на демократію. Вони сюди заводили суми від 100 тисяч доларів і вище на тему демократії. Зараз у них нова хвороба — права лгбт-спільнот. Зразу ж з'явилися нахлібники-грантоїди: поширюють матеріали, мовляв гомосексуалістів утискають. Я з гомосексуалістами спілкуюсь практично щодня. Ні про які утиски вони не говорять. Вони живуть звичайним своїм життям, яке просто інше.
Це все придумано і накручено. Таке у світі буває. Це мода. Вона вже роки три триває, думаю, ще роки два протримається. А потім прийде якась інша.

Чи потрібен був Києві Київ-прайд?
Для того, щоб поставити галочку, що Київ — європейське місто, і що тут таке проходить, я думаю, так. Я до цих речей ставлюся толерантно. Я просто дуже рано почала їздити за кордон, і мене просто привчили сприймати це як норму життя.

Коли держава почне підтримувати культуру?
Раніше був сплеск фестивалів. Їх фінансували фонд Ахметова і фонд Яценюка. Зараз вимилися гроші, і все притихло. У нас немає фінансів на виїзд авторів за кордон і навіть на внутрішні проекти. З іншого боку - поліпшилася фінансова ситуація у видавців. Ми самі можемо дозволити собі профінансувати поїздки авторів.

Гроші на культуру дають лише тоді, коли економічна ситуація в Україні більше-менш стабільна. Дуже багато людей зараз за межею бідності. Якщо економіка налагодиться, років за два знову держава зверне увагу на культуру і зробить її пріоритетом.
У видавців одна робота — слідкувати за трендами і нарощувати мязи. Нарощування іде дуже швидко.

Закон про заборону ввезення російських книг цьому посприяв?
Звичайно. Але у нас почався відкат цього закону. Мені взагалі не подобалося формулювання в законі: "часткова заборона" російської літератури. Я прибічник категоричних мір. Цей закон дозволяє дуже сильну корупцію. Для того, щоб російська книжка перейшла кордон і продавалася в наших магазинах, треба отримати дозвіл. Дозвіл видають люди. Все. Далі пішли по схемі. А треба було просто заборонити — хоча б на рік. Нам бракує всього-на-всього півроку. Вимилися російські книжки. Зявилися порожні полички. Їх треба заповнювати. Треба зробити українським видавцям пропозицію, від якої вони не зможуть відмовитися: дати видавцям гарні умови, щоб книжки продавалися.
Якщо заборонити російські книги хоча б на рік, українські видавці наростять грошові оборотні кошти. І ситуація тут поліпшиться сама по собі, тому що це бізнес. Ми дуже швидко крутимося, якщо нам не заважають. Росіяни й так сюди відходи скидають — сміття, яке в них не продається, типу Марініної.
Зараз спостерігається ще одна загроза. "Рашкінстан" наступає на інших фронтах. Створюють за українськими законами тут видавництва і за російськими ліцензіями продовжують "годувати" читачів російським мотлохом ворожою мовою, але видають вже тут, в Україні. Заборонити це неможливо. Можна тільки публічно "топити", вести просвітницьку роботу. Я мінімум вже відслідкувала 5 таких клонів великих російських видавництв. Ми маємо розуміти, що Росія так просто не позбудеться такого ринку як Україна, вона буде і буде лізти сюди. Це як війна, але на інших фронтах. Тому я переконана, що держава має займатись питаннями радше політичним і боятись заборон нема чого. Адже з комерційного це вже переходить в питання національної безпеки.

Валерія Радзієвська

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Популярне
Відео дня
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Листопад 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930