Віктор РАДІОНОВ, мовознавець Поза всяким сумнівом, хрещені батьки правопису-кривопису 2019 р. зганьбилися на всю країну. Вінцем їхнього недоладного творіння, безперечно, стало недолуге правило (§ 130, уст. 3), відповідно до якого слід писати з «є»:
— анаєроб, ваєсит, екаєрбій, маєстозо, маєстро, Міхаєль, октаєдр, Рафаєла, таєквондо, тетраєдр, фаєтон;
— Арієль, артерієктомія, Валмієра, Вієнна, Габрієль, гемієдрія, Генрієтта, Данієль, дієреза, дієція, Канавієйрас, рієлтор, Сієтл, соцієта, Фудзієда;
— аноєзія, везикулоєктомія, голоєдр, каноє, капоєйра, коєнзим, коєрцитивний, коєфіцієнт, криптоєстезія, моноєція, нейроєпітелій, орфоєпія, поєзія, поєт, проєкт, флоєма;
— брандмауєр, дуєль, дуєнья, дуєт, інфлуєнца, конгруєнтний, менуєт, муєдзин, піруєт, пуєрперій, сарсуєла, силуєт, статуєтка, фуєрос, фуєте;
— інтерв’юєр, інфлюєнсер, інфлюєнца…
Звичайно ж, йотація в наведених словах несусвітня та притягнута за вуха. Як кажуть, полізли, куди не треба, і наплодили дурниць. А яке пояснення ганебного явища, у чому його причини? І як великі світила докотилися до життя такого?
Любили срібняки з-за океану, та показали виучку погану
Від самого початку горе-володарі наукових ступенів і вчених звань працювали утаємничено та в дуже вузькому колі. Проте їхню роботу постійно супроводжували сварки. Зокрема, серед «оновителів» правопису чи не відразу відбувся своєрідний поділ на умовно-поміркованих і прихильників перековерсання на широку ногу.
Тож в останніх щось пішло зовсім не так, як вони замишляли. На біду для них, мідним тазом накрилася суцільна йотація.
Довелося все на ходу підправляти. Як наслідок, окремі положення, що передбачали всеосяжне йотування, недозачистили.
Навіть не підозрюючи, що нахомутали, невдахи на стезі спотворення мови заварили кашу довкола видозмінювання звичного написання «проект» і повернення на 90 років назад — до правопису 1928 р. з його «проєктом».
Чому ж родоначальникам кривопису так муляв «проект» і кортів «проєкт», що явно відгонить наслідуванням німецько-польських зразків? Порівняйте: нім. Projekt, пол. projekt.
Судячи з усього, ті діячі надто заповзятливо кинулися відпрацьовувати срібняки. Як наслідок, добряче напартачили. А підстьобували їх чотири чинники, які зрештою й призвели до прилюдного осоромлення.
Перший чинник — тиск із-за океану. І вищезгадані срібняки — одна з похідних того тиску.
Насамперед варто згадати, що в 1991 р. Міжнародний конгрес україністів наголосив на потребі вироблення мовних правил, єдиних для всіх українців, котрі проживають як на рідній землі, так і за її межами. Утім, досягти мети досі так і не вдалося. У 1993 р. побачило світ 4-те (за усталеним позначенням) видання «Українського правопису». Проте, на жаль, у нас ніколи не було дійсно української влади. Тому й не втілювався в життя заклик Івана Огієнка: «Держава обов’язана пильно й безперестанно дбати про мову своєї еміграції, змушуючи її вживати тільки соборної літературної мови й вимови та соборного правопису».
Народженого замертво не воскресить ниття, та труп хотіли «повернути до життя»
Тупцювання на місці призвело до того, що все почало перевертатися з ніг на голову — не Україна взялася схиляти переселенців та їхніх нащадків до своєї літературної мови, а навпаки, гінці із чужини стали нав’язувати свою відірвану від материзни, сильно зіпсуту польськими, англійськими та іншими впливами говірку всім українцям, на батьківщині сущим. Дехто вирішив, що не заспокоїться, доки загальнообов’язковими в Києві не стануть мало не всі мовні положення 1928 р., якими й донині послуговується більшість наших одноплеменців на Заході. Посил однозначний: то єдиний істинний, «науковий», «питомий», «соборний» правопис. Потрібно просто повернутися до нього.
При цьому натхненники відродження давно віджилого як вогню бояться правди, не наважуються глянути їй у вічі. Хай, наприклад, спробують спростувати твердження, що правила 1928 р. — то відтворення засобами письма українсько-польського суржику. Кишка тонка! Ну, яке слово балаку або львівської ґвари вимовлялося не так, як передбачено приписами 1928 р.? Ні доказів, ні переконливих доводів у кривописних діячів за душею нема. Обстоювати свою правоту в чесному змаганні вони не спроможні.
Що тоді залишається? Здіймати хвилю ненависті, удаватися до пересмикування, плести небилиці про «сталінський правопис». Оббріхувати та цькувати значно легше та простіше. Мовляв, хто проти засад 1928 р. — той, безсумнівно, ворог нації, «совок», кремлівський прислужник і т. д. На таких зважати не варто.
Тобто другий чинник, який випливає з першого, — нічим не виправдане бажання «повернути до життя деякі особливості правопису 1928 р.». Саме так, невправно та безглуздо, і зазначено в передмові до кривопису.
Просто разюче неуцтво та явні ознаки нечуття мови! Заблудлі душі щонайменше не розуміють значень усталених словосполучень, не усвідомлюють суті слів, не знають закономірностей поєднування останніх.
Особливості якогось правопису — то щось невіддільне від нього. Як у такому разі можна повернути їх до життя у відриві від самого правопису?
Щоб показать нена́висть до Москви незгаслу, «проект» принесли в жертву гаслу
Третій чинник — гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!». Після загарбання Росією Криму й частини Донеччини — Луганщини у 2014—2015 рр. та розв’язання проти нашої країни війни на повну котушку у 2022-му воно стало злободенним як ніколи.
Заклик цілком зрозумілий та правильний. Тому він закономірно знаходить відгук у відданих Україні серцях. Однак те «геть» не просто непохитне, воно попусту не знає. Якщо вже «геть», то все та в усьому. При цьому, звісно, не забули й про мовне питання.
Чому іменник «проект» так легко потрапив під ніж переінакшення у 2019 р.? Відповідь може бути навдивовижу проста: слово пишеться так само, як і в язику, і (ой лишенько!) майже так само (з поправкою на акання в останньому) вимовляється. Висновок не забарився: це ж наслідок впливів зловорожого східного сусіда, отже, кричуще неподобство! Адже в умовах збройного протистояння, війни за свободу та незалежність москвинське для гарячих голів — як червона ганчірка для бика.
Безумовно, штучне російське наріччя потрібно рішуче й безповоротно витіснити з України, ідеться про надважливе для держави та нації завдання. Проте це аж ніяк не означає, що водночас із української мови потрібно викинути на задвірки все, що комусь нагадує московське. Такий підхід не тільки невиважений, а й смішний до неможливості. Коли що-небудь доводять до крайності, це обертається очевидним безглуздям.
Тоді ми були б змушені відмовитися від цілої низки слів:
— баба, брат, дочка, друг, мама, муж, нянька, сват, сестра;
— бедро, голова, нога, рот, рука;
— вода, земля, кора, небо, трава...
На щастя, проповідники, котрі настійливо закликають позбуватися всього небажаного в мові, нібито привнесеного зі сходу, до такого ще не додумались. Утім, це їм не заважає свою одержимість видавати за суспільний запит.
Від лукавого те все. І нав’язливі думки, що, мов черв’як, точать мозок, — звичайнісінький прояв меншовартості.
Для кого дивина, що багато українських слів схожі на московські? Лише слабкодухі цим наполохані. Тільки пройдисвіти на цьому грають. Коли ж ідеться про присмачування мовних питань політичними, про кривотлумачення та крутійство, про корисливі умисли в заквасці показної любові до Вітчизни, маємо всі підстави говорити про нещирість і непорядність.
У світлі викривленім бачать мову, тому відвіяти не можуть від зерна полову
Нарешті, четверта рушійна сила — зашкарублість мислення, страшенна відірваність від життя та міркування в полоні викривлених і нав’язливих уявлень про рідну мову.
Так, доморощені книжники дотепер переконані, що їй не властивий роззів (зяяння, збіг голосних у слові), що такий стан справ слід уважати нестачею приголосного, що «порожнечу» українська мова схильна підміняти додатковим звуком [й]. Тому за всяку ціну й протягують усеосяжне йотування для іншомовних одиниць.
Саме тому «проект» для них не годиться. У них обов’язково має бути: про + й + ект = проєкт.
Людям ще замолоду вбили в голови заклинання про роззів (він же гіатус) — і вони так і живуть із цим клином. І то настільки безнадійно, що, схоже, його навіть іншим клином не виб’єш. Уся біда таких осіб у тому, що їх ніколи не вчили мислити вільно, ставити сказане (написане) якимось великим цабе під сумнів. Тому вони вміють лише приймати на віру, мотати на вус і благоговійно підтакувати.
Тож закостеніле вчення легко лягло на закостенілий мозок. Свого часу випили роззівний трунок до дна — і все життя ходять із потьмареною від нього головою. Помізкувати трішки — це, видно, не їхні звички. Інакше давно б зауважили, що навіть слово «гіатус» — приклад того самого зяяння. Ось такі в нас учені мужі. Що вже тоді говорити про загал, який звик заглядати їм у рот?
У суспільстві склалась якась неприродна спілка книгогризів з науковими ступенями та неотес, тобто пере- й недоучених. Усе перераховане — це, так би мовити, загальне тло, яке й зумовило появу кривопису, а він, своєю чергою, — повернення з мороку небуття неоковирного «проєкту».
Сучасна українська мова над ро́ззівом сміятися готова
А варто ж тільки роззирнутися довкола, просто роззути очі. І тоді як мудрі, так і набиті тирсою голови могли б побачити, що в сучасній українській мові є численна низка аж ніяк не запозичених одиниць, які явно не вписуються в задубіле вчення про роззів:
1) «аа»: аакуватий, заабеткувати, зааврукати, зааговкати, заакати, заахати, заахкати, позаабетковий, позаазбучний;
2) «ае»: заегекати, заехкати, наегекати, наейкатися;
3) «аі»: заіграшки, заіржавіти, заіржати, заіскритися, заіснувати, наіржатися, праістина, праістота;
4) «ао»: заодно, заорини, заохотки, заочно, наобіцяти, наостанок, позаобрядовий, позаосьовий, позаочі, праонук, праотець;
5) «ау»: заувага, зауваження, заумний, заупокійний, заутреня, заухкати, заушниця, наука, научати, пауз, позаурочний, позаурядовий, позаучбовий, праукраїнський, скаучати;
6) «еа»: неабихто, неабищо, неабияк, неабиякий, неазбучний;
7) «еі»: вищеіменований, деінде, неімущий, неіржавий, неіснуючий, неістинний, неістотний, переінакшувати, переіржавіти, преісподня;
8) «ео»: вищеописаний, всеозброєння, всеосяжний, знеособити, знеохочувати, неоднаковий, неозорий, неопалений, переобрати, переорати, преображати, преосвященний;
9) «еу»: всеукраїнський, неуважний, неугодний, неук, неумисний, неупереджений, неурядовий, неусвідомлений, неуспішний, неухильний, переуступлення, переущільнити;
10) «иа»: приахкувати;
11) «иі»: виіскрюватися, виіспитувати, приіменний, приіржавіти, протиістина;
12) «ио»: виокремити, виорати, приобіцяти, приодягти, приорати, приостанок, приострожити, протиобвальний, протиотрута;
13) «иу»: виудити, виучка, приурочити, протиугінний, протиударний, протиурядовий, прудиус;
14) «оа»: доабетковий, доазбучний, поаврукати, поагукати, поазбучний, поахкати, проахати;
15) «ое»: поегекати, поейкати, поехкати;
16) «оі»: внутрішньоігровий, воістину, доігровий, недоістота, поіменно, поімжити, поіржати, проіржавіти, проіржати, проіснувати, проіспитувати;
17) «оо»: внутрішньообласний, внутрішньоочний, двоокий, довгоочікуваний, дообладнати, доопрацювати, малоосвічений, недооцінений, новообраний, одноосібний, першооснова, поорати, самоосвіта, самоочевидний, щоосені;
18) «оу»: богоугодний, внутрішньоукраїнський, внутрішньоутробний, доустатковувати, єдиноутробний, золотоустий, каплоухий, напоумляти, недоумок, недоучка, новоутворений, поука, поупадати, поухкати, світоустрій, староукраїнський, судоустрій, черевоугодник;
19) «уо»: уодноманітнювати, уодноріднювати, уодностайнювати, уоружений, уорювати, уосени, уосібнювати, уособлювати, уостаннє, уочевидячки;
20) «яі»: післяігровий, післяіменний;
21) «яо»: післяобідній, післяобраз, післяобрядовий, післяопромінний, післяосадовий;
22) «яу»: післяукісний, післяумова…
Розумникам давно пора утерти носа: нехай на нас не поглядають скоса
Розумники відразу ж зауважать: тут збіг голосних відбувся внаслідок основоскладання або наявний між наростком і коренем, на стику двох наростків, але не в самому корені. Відповідь на цей закид неймовірно проста: у переважній більшості питомих слів української мови корінь містить лише один склад (іноді навіть одного голосного не включає). Де ж у такому разі можливий збіг голосних, якщо не між коренем і наростком, між наростками або основами?
Далі, якщо не розминатимемося зі здоровим глуздом, зможемо зробити такі висновки:
1. Явно неправдивим є твердження, що для української мови зяяння — рідкісне явище. Навпаки, випадки збігу голосних у нашій солов’їній трапляються дуже часто.
2. Коли пишуть і говорять нісенітності, що зяяння вважається немилозвучним, не зайве запитати: ким вважається? на якій підставі зроблено такі висновки? Знеособленість і бездоказовість мислячу людину повинні відразу насторожити. Крім того, має право на існування й думка, що йотація — аж ніяк не вершина приємного для слуху звучання.
3. Українська мова славиться милозвучністю, легкістю вимови. Складним для проказування є великий збіг приголосних. А поєднання голосних доброзвучності не завада.
4. У староукраїнській мові йотування запозичень не було. Якщо староукраїнська є віхою в розвитку сьогочасної української, якщо йдеться про тяглість мовної спадщини, тоді для йотації чужих слів у наші дні теж немає ніяких підстав.
5. Іменник «ро́ззів» — галицького походження. І то не що інше, як українізоване польське слово rozziew {ро́ззєв}. Та й, власне, розбалакування про роззів, про йотування як спосіб досягнення благозвучності — суто ляські підходи, які свого часу були нав’язані Галичині, а тепер дехто намагається накинути літературній українській мові, де тисячі слів зі сполученням голосних.
6. Якщо в нашій мові дві голосні поспіль — поширене явище, то воно в жодному разі не може бути небажаним.
7. Лжеумовисновки про рідкісність, немилозвучність і небажаність зяяння, про доконечну потребу його усунення шляхом йотації слід переглянути й відмовитися від них. Вони саме тому і лже-, що суперечать здоровому глузду, є голослівними та неспроможними.
Тобто саме́ життя підважило непереконливе, явно дуте вчення про неприпустимість роззіву в українській мові.
Мова — це не поле для ігрищ і вправлянь носіїв давно вже застарілих знань
Таким чином, незграбним ігрищам з рідною мовою та її правописом слід рішуче покласти край. Як показано вище, причини цього недостойного дійства давно відомі: низькопробне задіювання політичних рушіїв, забобони про роззів, грошова залежність від українців Нового світу, затятість і непогамовне марнославство вітчизняних горе-науковців.
Водночас то їхній клопіт, який порядних і притомних людей обходити не повинен. Хочуть разом зі своїми нечисленними одурманеними послідовниками жити у своєму роззівоборчому мирку — така їхня доля.
А українська мова — величава, для неї той мирок — надто вузький. Тому ми, її природні носії, не дозволимо зробити ні себе, ні її заручниками чиєїсь безчесності, захланності та вузькоглядності.
Українська мова — основа основ нашого народу, його визначальна прикмета. Це наше найцінніше надбання. Тому обов’язок кожного небайдужого не допустити перетворення її на поле для вправлянь марнодумів.
Питання правопису — стрижневе питання будь-якої мови. Важливість його складно переоцінити.
Отже, на першому місці повинна бути відповідальність. Головне — не нашкодити. Мовні правила не терплять начотництва. І тому їх не можна віддавати на відкуп дядькам і тіткам з вузьким кругозором, особам, обмеженим запасом знань, які давно віджили своє. Такі людці обов’язково заведуть на манівці.
Є усталений та випробуваний століттями підхід — чужоземні слова пристосовуються до укладу мови-одержувача. Українська мова не знає запозичень з буквосполученням «оє», наявні тільки з «ое». Тоді навіщо нам виняток у вигляді слова «проєкт» і всіх однокореневих?
Мудрування про «латинський корінь -ject» (якого насправді немає, як і букви «j» у класичній латині), котрими виправдовували перелицьовування, — звичайнісіньке просторікування. Ні «ект», ні «єкт» нам ні про що не говорять, бо самі по собі не несуть ніякого значення. Для українців показовим, вартим уваги є швидше ряд з повторюваним «ое»: «аноезія, голоедр, каное, капоейра, коензим, коерцитивний, коефіцієнт, моноеція, орфоепія, поезія, поет, проект, флоема», ніж «ін’єкція, об’єкт, проект, суб’єкт, траєкторія», на противагу яким, до речі, протиставляються «інжектор, інжекція, прожект, прожектер, прожектор».
В українській мові одиниці «об’єкт», «проект» і «суб’єкт» морфемно неподільні, тобто коренями в них є, відповідно, «об’єкт», «проект» і «суб’єкт». Крім того, написання цих іменників підпорядковане різним правилам. Тому доводи крутіїв про якийсь «єкт», що має бути для нас визначальним, притягнуті за вуха.
Долучайтесь до нас у Facebook
