Авторизація

» » » Побачити Париж і померти... в’язнем Соловків (частина 1)

Побачити Париж і померти... в’язнем Соловків (частина 1)

Побачити Париж і померти... в’язнем Соловків (частина 1)Українець Євген Черняк роками бачив на півночі Росії лише одиночну камеру спецізолятора та соловецьке небо... Є відомий вислів: «Побачити Париж і померти». Євген побачив Париж 1928 року, а 1937-го – помер, точніше – героя цієї статті розстріляли.

Фразу «Побачити Париж...» пов’язують із творчістю ще одного вихідця з України – Іллі Еренбурга. Народжений у Києві «Хрещатицький парижанин» (так назвав колегу-поета Євгеній Євтушенко) видав 1931-го книжку «Мій Париж», у якій перефразував крилатий латинський вислів Videre Roma et Mori («Побачити Рим і померти»). Справді, у російськомовного письменника Еренбурга був свій Париж: здібний молодик з єврейської сім’ї років десять жив там в еміграції (до 1917-го) і згодом, працюючи за кордоном, змалював пером і об’єктивом пересічних парижан, яких фотографував прихованою камерою. А Євген Черняк – уродженець Галичини – побачив Париж іншими очима: як український патріот. І доля того, хто не хотів ототожнювати СРСР з Росією, була трагічною – зовсім не такою, як у пропагандиста-орденоносця й лауреата кількох Сталінських премій.

Побачити Париж і померти... в’язнем Соловків (частина 1)Свої враження від закордонного відрядження Черняк виклав у статті «Листи з дороги», вмістивши її кількома подачами в літературно-мистецькому журналі «Життя й Революція». Ось лише кілька цікавих спостережень про українську еміграцію в Парижі (вперше надруковано в листопаді 1929-го, тут і далі в цитатах збережено стиль і орфографію):

«Великою подією в паризькій радянській колонії було прибуття українських фільмів. На демонстрування фільму «Тарас Трясило» зійшлося близько 200 чоловіка... Один з чиновників торгпредства, очевидно, через довге перебування за кордоном, трохи відірвався від політики нашої партії або зовсім з нею не знайомий і зчинив бучу, як це допустили в клюбі демонструвати «шовіністичний український фільм». Тільки присутність відповідальних товаришів з торгпредства призвела до нормального стану цього русотяпа.

Такі чи подібні випадки – це наслідок слабо поставленої роботи. І досі в Парижі буває, що радянців не вважають за українців – є гетьманці, петлюрівці – це українці, а радянці ні. Слово «Україна» зв’язується з ліквідованим на паризькому бруці «отаманом», деякою мірою з Скоропадським, але з Радянським Союзом слово «Україна» не відміняється. І це не тільки у Франції. Часом у пов і торгпредствах службовці, іноді старі чиновники, або представники різних наших торговельних організацій ще настільки політично несвідомі, що вони хоч і не русотяпи, але не дають відпору чужоземцям та російським еміґрантам, які «ототожнюють» Союз з Росією. Скажім, представник Донвугілля заготовляє пляката й пише «донбаський руський вугіль». Коли йому зауважили, що від таких плякатів трохи «дхне», старий комерсант відповів, що українського вугілля в Парижі ніхто не знає, а з комерційних інтересів краще, коли його назвати так, як він ішов тут до війни. Така ж доля й решти всього краму: рідко він фігурує, як крам з Радянського Союзу, а просто руський.

Навіть ідеологічний товар – такий, як кіно, і той через політичну неписьменність чиновників, а часом і їх ворожість іде на міжнародньому ринку, як руський. В Нью-Йорку демонстрували картину українського виробництва «Два дні». Картину преса зустріла дуже прихильно, але ця картина в американській пресі фігурувала, як «картина руської кінематографії, зроблена в Одесі»…

А такі, може з погляду великих масштабів, дрібнички часто утворюють шкідливі настрої, дають привід газетам і досі писати, що Україну видумали німці, а українській контр-революції говорити про нерівноправність Української Республіки».


В іншій подачі «Листів з дороги» (1928) Євген Черняк описав столицю Німеччини так: «Руська еміграція живе надзвичайно активним політичним життям… Видима річ, вони різко засуджують більшовицьку політику, але коли доходить до національної політики, особливо на Україні, то тут уже кінчається мова й починається гадюче шипіння. Про те, що України вони не визнають, й згадувати не варт – у них і мужики на Волині «православные русские» і «наши русские в Галиции» і такі инші безневинні речі, але крім того вони й найгіршою провокацією не гребують». Далі автор навів витяг з листа, опублікованого в газеті білогвардійських емігрантів «Руль» від 9 лютого 1928 року, про тогочасне життя в УСРР: «Хотя официально провозглашен принцип национальной независимости для всех, но на деле кто не признает себя украинцем – подвергается жестокому гонению. Никогда еще вероятно ни в какой стране нацменшинства не были так бесправны, как русские на Украине. Я хоть и еврей, но об’явлен «москалем», со всеми вытекающими отсюда последствиями»... Усе це було б смішно, коли б не було так сумно – через «гадюче шипіння» й істерики деяких сьогочасних представників нацменшин про «безправність росіян в Україні». І як же воно схоже на лемент русотяпів XXI століття! На їхні обридлі голосіння «ввесті второй государствєнний язик» у нашій державі, яку новітнє кремлівське лихо забажало бачити територією «русского міра»!

«Життя й Революція»

Побачити Париж і померти... в’язнем Соловків (частина 1)Журнал «Життя й Революція» виходив у Києві в 1925–1934 роках і певний час у редколегії видання був Євген Йосипович Черняк. На етапі становлення місячника енергійний 30-річний галичанин працював як відповідальний редактор нарівні з науковцем Олександром Дорошкевичем (професор-літературознавець), поетом Миколою Терещенком, письменником і редактором газети «Пролетарська правда» Іваном Лакизою та іншими. В умовах радянської влади й нової економічної політики більшовиків позапартійний журнал мав завдання консолідувати пролетарських письменників. Але друкував і неокласиків, і авангардистів, і митців інших напрямів. Серед авторів були Борис Антоненко-Давидович, Василь Атаманюк, Микола Бажан, Петро Ванченко, Марко Вороний, Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Василь Мисик, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Клим Поліщук, Олекса Слісаренко, Михайль Семенко, Павло Филипович, Іван Шаля, Гео Шкурупій... Видання надавало сторінки й для наукових публікацій, літературних дискусій, висвітлення проблем мистецтва – театру, музики... Євген Черняк, приміром, писав про те, як селян наділила землею буржуазна Польща (1926), про кіно в Україні й за кордоном (1928). В умовах ідеологічного тиску місячник прагнув тримати незалежну позицію, та вже на початку 1930-х його редколегію, вкотре змінену партійним керівництвом, змусили визнавати «помилки», друкувати матеріали вульгарно-соціологічного спрямування тощо.

У 1932-му журнал став органом Федерації радянських письменників України, потім – місячником оргкомітету Всеукраїнської спілки радянських письменників. А коли червона влада показала свою справжню імперську сутність (після влаштованого в УСРР Голодомору-геноциду 1932–1933 років і дальшої ескалації політичних репресій), 1934-го видання було закрито – через розходження з «лінією комуністичної партії». Загалом від середини 1920-х побачило світ 112 чисел журналу в 92 книжках. Багатьох його авторів запроторять у місця позбавлення волі за «контрреволюційну діяльність». А деяких, приміром, Олексу Влизька й Григорія Косинку, розстріляють як «терористів» у грудні 1934-го – ще до початку кремлівського Великого терору 1937–1938 років.

У травні 1933-го, коли республікою котилася потужна хвиля репресій, спрямованих проти національно свідомого українства, арештували й автора «Листів з чужих країн». Його книжка побачила світ у видавництві «Література і мистецтво» (нині «Дніпро»). Чекісти з Державного політичного управління схоплять професора Черняка, який на той час уже був заступником директора Українського НДІ історії матеріальної культури й мешкав у Харкові, і звинуватять як учасника міфічної «Української військової організації» («УВО»). У сфабрикованій справі слідчі застосовували незаконні методи тиску й змушували жертв репресій «визнавати провину». У протоколі допиту від 21 червня 1933-го зафіксовано такі, приміром, «зізнання» Черняка, написані залізобетонним чекістським штилем (цитата мовою оригіналу): «...Будучи редактором «Життя й Революція», я в разгар борьбы партии с хвильовизмом представлял страницы журнала для выступления Филипповичу, Зерову, Дорошкевичу и другим выступить в защиту хвильовизма. Фактически, я дал возможность создать единый фронт против партии, путем вмещения статей в защиту Хвилевого, представителям украинских контрреволюционных кадров...».

Подібними «зізнаннями» – вичавленими тиском і погрозами, вибитими тортурами й мордуванням – арештанти часів червоного терору 1920–1930-х років підписували собі вироки...


Сергій Шевченко

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Січень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031