Авторизація

» » » Чи скористаються історики матеріалами справи Еріха Коха для сприяння взаєморозумінню між українським і польським народами

Чи скористаються історики матеріалами справи Еріха Коха для сприяння взаєморозумінню між українським і польським народами

Чи скористаються історики матеріалами справи Еріха Коха для сприяння взаєморозумінню між українським і польським народамиІзраїльський національний меморіал Голокосту і Героїзму «Яд ва-Шем» щорічно відвідує понад мільйон бажаючих. Його співробітники й до цього часу в архівах різних країн відшукують свідчення про євреїв - жертв нацистських злочинів, а також євреїв - учасників Руху опору, які боролися з фашизмом у складі армій країн антигітлерівської коаліції і партизанських загонів. На сьогоднішній день там зібрано близько 62 мільйонів аркушів, 267 500 фотографій, а також тисячі відеосвідчень очевидців Голокосту.

Тим часом, десь на полицях польських архівів припадає пилом понад 1500 сторінок машинописного тексту протоколів 77-и засідань судового процесу над Еріхом Кохом, що тривав цілих 4 місяці і 17 днів - із жовтня 1958 року по травень 1959 року. На відміну від документів Нюрнберзького процесу, в СРСР і у незалежній Україні ці матеріали не перекладались й не видавались, а відтак, як джерело дослідження історії Другої світової війни, українським історикам малодоступні. А жаль, бо книга польських журналістів Славимира Орловського і Радослава Островича «Эрих Кох перед польським судом» (Москва, издательство Института международных отношений, 1961 год) свідчить, що там зібрано чимало свідчень очевидців, документів, експертиз про злочини німецьких окупантів на території України.

***


«Горе переможеним», - нарікали древні римляни, усвідомлюючи, що військова поразка означає не лише винищення чи перетворення їх у рабів, а й заволодіння їхнім історичним минулим. Вони добре засвоїли, що виключне право тлумачити історію належить переможцям. «Історія – це політика звернена у минуле», - таку формулу взаємовідносин держави з історичною наукою на довгі роки панування в СРСР комуністичної ідеології визначив видатний історик-марксист Михайло Покровський. Через сталінські табори, кадрові чистки, вилучення творів з бібліотек, довгі роки заборони та обмежень на професійну діяльність пройшло чимало радянських істориків. Часи змінювались, однак давньогрецькій музі історії Кліо у період «розвинутого соціалізму» не вдалося захистити від пильного ока «партійного контролю» навіть дослідників середньовічних текстів. Так, видатний казахстанський поет, письменник, літературознавець, дипломат, громадський діяч Олжас Сулейменов (котрий, до речі, пише свої твори російською мовою – примітка автора), уник виключення з лав КПРС й подальшого цькування лише завдяки заступництву цілинного друга Леоніда Брежнєва, лідера ЦК Компартії Казахської РСР Дінмухамеда Кунаєва. Причина – оригінальне прочитання Сулейменовим «Слова о полку Ігоревім» та висновків, які він оприлюднив у книзі «Аз і Я», внаслідок ґрунтовного лінгвістичного дослідження тюркських елементів цього твору. Найбільше розлютило вірних адептів комуністичної ідеології із числа академіків-русофілів те, що Сулейменов насмілився висунути оригінальні гіпотези щодо заснування Києва хазарами та походження князя Ігоря Святославовича від матері половчанки.

***


Історія - наука політизована. З найдавніших часів жодному історику, навіть найосвіченішому, найсміливішому чи найшляхетнішому не вдалося позбутися тенденційності й політичних вподобань. Утім, незадовго до падіння Берлінської стіни і краху СРСР в 80-х роках ХХ століття у Німеччині зародився феномен, котрий отримав назву «історична політика», як крайня форма політизації історії. Усталеного визначення цьому явищу в Україні поки що не відпрацьовано. Є варіанти, запропоновані російським вченим, професором Олексієм Міллером та українським науковцем, професором Георгієм Касьяновим. Синтезуючи визначення цих авторитетних істориків, можна виділити найбільш характерні риси «історичної політики», як своєрідного різновиду політики, яка проводиться державою чи певними політичними силами з використанням усіх доступних ресурсів:
- з метою утвердження вигідних їм інтерпретацій минулого як домінуючих;
- в інтересах політичних, культурних, етнічних та інших суспільних груп у боротьбі за владу, за її утримання або перерозподіл;
- є засобом забезпечення політичної, культурної чи інших форм лояльності суспільних груп, а також підтримання ідеологічного та політичного контролю над ними.

У своєму класичному вигляді вона утвердилася за активної підтримки влади нової Польщі («Рolityka historyczna»), де 1988 року вперше серед посткомуністичних країн Східної Європи був створений Інститут національної пам’яті – Комісія з кримінального переслідування за злочини проти польського народу (ІНП). Маючи статус державного історико-архівного закладу, з метою розслідування злочинів, вчинених проти польських громадян, ІНП вивчає діяльність органів державної безпеки Польської народної республіки (ПНР) у період з 1944 по 1990, а також спецслужб Третього Рейху і СРСР. З 2007 року ІНП здійснює також люстраційні процедури. Через це діяльність ІНП неодноразово використовувалась владою як знаряддя боротьби із політичними опонентами. Достатньо згадати звинувачення легендарного лідера «Солідарності», Президента Польщі Леха Валенси у співробітництві із спецслужбами ПНР в якості агента під псевдонімом «Болек».

Напрацьований Польщею досвід був використаний більшістю посткомуністичних країн Східної Європи, у тому числі Україною, де 2006 року за ініціативи Президента Віктора Ющенка також був створений Український інститут національної пам’яті (УІНП). Спеціальною постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2014 року № 684 УІНП отримав статус центрального органу виконавчої влади, який «реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу».

Сучасна Росія з метою поширення ідей «РуSSкого мира», міфологізації історії шляхом масового тиражування «духовних скреп», що є відображенням їхнього варіанту впровадження «історичної політики», пішла іншим шляхом. Там не стали переймати польський чи український досвід, створивши 2009 року при Президенті РФ Комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, котра проіснувала до 2012 року, однак була розпущена після нищівної критики провідних російських та іноземних істориків. Натомість, під особистим керівництвом Володимира Путіна, котрий знаходить час щорічно зустрічатися з провідними російськими науковцями-суспільствознавцями, «історична політика» в РФ реалізовується через міністерства освіти і науки, культури, оборони; шляхом створення фонду «Історична пам’ять» та надання підтримки таким організаціям як «Російське військово-історичне товариство»; розробки «Концепції нового учбово-методичного комплексу Вітчизняної історії» та «Історико-культурного стандарту» як основи шкільного підручника з історії Росії тощо. Натхненні успіхами у «відновленні історичної справедливості» на кшталт виправдання анексії Криму, деякі кремлівські історики навіть визнали за можливе знехтувати основними принципами наукового дослідження історичних фактів (об’єктивності, історизму, всебічності) та елементарною професійною етикою. Так, міністр культури РФ, доктор історичних наук (!!!) Володимир Мединський не посоромився визнати, що в його розумінні: «Факти самі по собі означають не дуже багато. Скажу більш грубо: у справі історичної міфології вони взагалі нічого не значать. Все починається не з фактів, а з інтерпретацій. Якщо ви любите свою батьківщину, свій народ, то історія, яку ви будете писати, завжди буде позитивною».

Схоже, що професійним історикам незалежної України за умов перетворення історії на арену запеклої політичної боротьби також марно чекати омріяних демократичних змін у ставленні влади до дослідження минулого свого народу. Про це, зокрема, свідчать поспішне, без належного обговорення, прийняття Верховною Радою України пакету декомунізаційних законів; їх «енергійне» впровадження без врахування історичних особливостей регіонів України; нехтування Президентом та Головою Верховної Ради України відкритого листа 68-и авторитетних істориків-суспільствознавців та політологів з Австрії, Великої Британії, Іспанії, Канади, Німеччини, Росії, США, Туреччини, України, Швеції, Швейцарії з критикою антидемократичних норм прийнятих законів; ігнорування владою висновку Венеціанської комісії щодо невідповідності деяких норм цих законів стандартам Ради Європи. Як наслідок, будь-кого з українських чи іноземних істориків, журналістів можна притягнути до відповідальності за невизнання легітимною «боротьбу за незалежність України у ХХ столітті» ОУН і УПА, чи заперечення «кримінального характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років в Україні».

Такі дії красномовно продемонстрували готовність держави диктувати вітчизняним науковцям «єдино правильний» підхід до аналізу історичних подій. Надалі, слід очікувати посилення впливу на розвиток історичної науки, подальших зазіхань на інтелектуальну свободу дослідників, «мобілізації» науковців на пошук та відстоювання аргументів для боротьби із зовнішніми і внутрішніми ворогами; більш рішучого втручання в роботу засобів масової інформації. Збільшення бюджетного фінансування УІНП з 11-ти у 2016 році до 25,4-ти мільйонів гривень у 2017 році означає, що чинна влада сприятиме початку підготовчої роботи з реальної передачі в УІНП галузевих архівів спецслужб і правоохоронних органів України, продовжуватиме фінансувати вибіркові проекти, надаватиме преференції в оплаті праці співробітникам УІНП перед фахівцями Інституту історії чи археології НАН України тощо.

Після окупації Криму і військової агресії на Донбасі, якщо не назавжди, то принаймні на далеку перспективу, Росія втратила значення стратегічного партнера України. Простір для розвитку діалогу між істориками обох держав зруйнований вщент. Відтак, «заточеність» УІНП на відстоювання національних інтересів в інформаційній боротьбі з розкрученим маховиком кремлівської псевдонаукової пропаганди заслуговує на підтримку громадянського суспільства.

Однак, «високий градус дискусії», який в сучасних конкретно-історичних умовах допустимий у спілкуванні з підконтрольними Кремлю російськими фальсифікаторами історії, зовсім неприйнятний у делікатній справі налагодження взаєморозуміння та примирення між сусідніми українським і польським народами. На жаль, за останні десятиріччя ми неодноразово були свідками того, як інтерпретація минулого УІНП та польським ІНП, особливо при висвітленні трагічних подій ХХ століття, виходила далеко за межі академічної дискусії й спричиняла запеклі суперечки, які переносилися в сферу політики. Конфронтацію між українцями і поляками через різні оцінки діяльності ОУН-УПА та «Армії Крайової» (АК) під час Другої світової війни активно підтримували, а часто й провокували спецслужби шовіністично настроєної путінської Росії. Спекуляція на кривавих епізодах збройної боротьби УПА з АК, протиставлення трагічних сторінок історії україно-польських взаємин «добросусідським радянсько-польським стосункам» доби СРСР, ідеалізація спільної участі Червоної армії, радянських партизан, «Армії Людової» і «Війска Польського» у боротьбі з німецьким Вермахтом стали важливими елементами російської «історичної політики», спрямованої одночасно проти Києва і Варшави.

Інтересам Кремля, зокрема, відповідає «війна з пам’ятниками», яка ось уже десятиліттями триває на території Польщі та України. Вчинений у жовтні минулого року акт вандалізму щодо пам’ятника воякам УПА у селі Верхата Любачівського повіту Підкарпатського воєводства став черговим прикладом знищення українського місця пам’яті після подібних злочинів у селах Грушовичі, Радруж, Молодич, Вербиця, Монастир, Пикуличі, Ліски, які були скоєні 2015 року. Нібито у відповідь, 10 січня поточного року в селі Гута Пеняцька Бродовського району Львівської області пошкоджено пам’ятний знак жертвам трагічних подій лютого 1944 року, коли під час каральної акції німецьких нацистів було знищено від 500 до 800 поляків, включаючи дітей і жінок. У ніч з 24 на 25 січня 2017 року був вчинений акт наруги над могилами майже двох тисяч поляків, розстріляних 1940 року загонами НКВС за наказом Сталіна, які спочивають на території Національного історико-меморіального заповідника «Биковнянські могили» під Києвом. Не важко здогадатись, що режисери і виконавці цього нелюдського проекту мають на меті спровокувати загострення й без того непростих стосунків між поляками та українцями, а також продемонструвати Європейському Союзу нездатність українців через свою ментальність «войовничої орди» стати повноправними членами сім’ї європейських народів.

З гіркотою приходиться констатувати, що через діаметрально протилежні оцінки подій Другої світової війни, найближчим часом у Польщі слід очікувати чергову хвилю антиукраїнської риторики. Окрім зовсім необов’язкового скандалу, пов’язаного із забороною меру міста Перемишль Роберту Хомі в’їзду на територію України за участь в організованому польським ІНП марші праворадикальних сил, є більш вагома причина. У жовтні 2016 року група депутатів Сейму від праворадикального руху «Кукіз’15» запропонувала розглянути законопроект про внесення змін до законодавства Республіки Польща про ІПН. Вони містять положення щодо розширення переліку злочинів проти польського народу, котрі вивчаються ІПН, пунктами про «злочини українських націоналістів» та «українських колабораційних формацій, що співпрацювали з ІІІ Рейхом». Автори законопроекту наполягають на необхідності прийняття такого рішення, оскільки в Україні, на їх переконання, йде процес «відбілювання злочинної діяльності ОУН і УПА», свідченням чого стали:
- офіційне включення до пантеону «Героїв України» політичного лідера ОУН Степан Бандера і головнокомандувача УПА Романа Шухевича;
- поширення практики увічнення лідерів ОУН-УПА не тільки в західних регіонах України, але й по всій країні;
- подальше заперечення факту геноциду поляків на Волині шляхом переконання українців у тому, що це був прояв «польсько-української війни», як складової Другої світової війни;
- приурочення Дня захисника Вітчизни в Україні до дати створення УПА;
- реформування структури Служби безпеки України за зразком органів безпеки ОУН і УПА;
- ідеалізація бандерівського підпілля як моделі для створення збройних сил України, підрозділів добровольців, що входять в ЗСУ і безпосередньо ідентифікують себе з традиціями націоналізму;
- поширення через засоби масової інформації ідеології українського націоналізму на всі сфери соціального і суспільного життя в Україні, прославлення діяльності ОУН-УПА на всіх рівнях освіти, від дошкільної до вищої.

І якщо позицію польських депутатів можна вважати такою, що має риси антиукраїнської «історичної політики», то дереабілітація нацистських злочинців у Литві відображає прагнення громадянського суспільства цієї прибалтійської держави до торжества принципів невідворотності покарання, історичної правди і справедливості. Як відомо, відділ спецрозслідування Генеральної прокуратури Литви 2016 року обнародував списки 76 осіб, чия причетність до геноциду євреїв під час Другої світової війни була підтверджена під час додаткової перевірки. Всі вони були засуджені за вчинення злочинів ще радянськими судами. Однак після відновлення державності Верховний Суд Литви не лише реабілітував їх, але й поновив у правах на власність, надав пільги на придбання житла та земельних ділянок, призначив підвищені пенсії. До речі, ветерани Другої світової війни, котрі воювали з нацизмом у складі Радянської армії, усіх пільг були позбавлені.

За таких умов пріоритетним напрямком спільної роботи українських і польських істориків, краєзнавців, журналістів мало б стати ґрунтовне дослідження маловідомих сторінок історії Другої світової війни, які не викликають спадкової відрази в українському і польському суспільствах. Одна з них – порівняльний аналіз окупаційних режимів, впроваджених німецькими нацистами на території сучасних України і Польщі. Така благородна гуманістична місія не тільки передбачена законодавствами обох держав, але й відповідає принципам християнської моралі, якою утверджується шанобливе ставлення до пам’яті й могил наших предків. Тим більше, що під час німецької окупації в українців і поляків, які проживали на території сучасної України, частково Польщі, Білорусі, країн Прибалтики були одні й ті самі кати – Альфред Розенберг і Еріх Кох.

(далі буде)

Олександр Нечитайло, краєзнавець

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Серпень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031