Авторизація

» » » Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 2)

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 2)

Закінчення. Початок див. тут


Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 2)НКВС «мобілізовував» потрібних йому людей на незримий «фронт боротьби з контрреволюцією» усілякими способами. Когось залучали до співпраці тиском і погрозами, когось патріотичною риторикою з настійливою пропозицією, від якої важко відмовитися. Ще когось – обіцянками допомогти у скруті (а до злиднів і скрути могли самі ж довести людину). Образно кажучи – когось батогом, а когось пирогом.

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 2)Отак потрапив у тенета ДПУ–НКВС і український академік Володимир Юринець – філософ-марксист, виключений з комуністичної партії 1933 року. Уродженець Галичини, він свого часу навчався у Відні, Берліні, Парижі, вивчав математику й філософію, знав десять чужих мов, писав поезії, зокрема й німецькою. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону, опинився в червоному війську, був політпрацівником і редагував газети. Згодом закінчив Інститут червоної професури в Москві – спеціальний вищий навчальний заклад ЦК ВКП(б), що готував ідеологічні кадри партії та викладачів суспільних наук у вишах. Від 1925-го Володимир Юринець – у Харкові. Був членом літературної організації «Західна Україна», писав монографії і розвідки про творчість українських письменників Миколи Хвильового, Павла Тичини. На портретній світлині, вміщеній у книжці «Самі про себе: Автобіографії українських митців 1920-х років», вчений, можливо, ще не опальний, яким згодом стане. На Юринця як на «активного учасника «УВО» зібрав «зізнання» інших арештантів 1930-х років проноза-слідчий Ісак Соколов-Шейніс. А потім душу академіка, якому міг слатися шлях на Соловки, підвісив на гак Олександр Шерстов – начальник підрозділу секретно-політичного відділу ДПУ.

Вигнанцеві з партії Юринцю співчували знайомі, а він, перебуваючи «під ковпаком», мусив доносити на своє оточення, бо ж не був упевнений, що хтось не донесе на нього. Аби не гризли докори сумління, заглядав у чарку. «Пил, чтобы не думать, начиная с утра, – зізнавався академік згодом на допитах. – Донесения сплошь вымышленные, писались под винными парами, и на следующий день содержание их сглаживалось из памяти. Достаточно мне было случайно встретить кого-либо из знакомых, чтобы донести о его якобы контрреволюционной и террористической деятельности».

Чекісти заохочували запої свого, так би мовити, «пильного друга». Приносили йому спиртне, пропонували щораз нові провокаційні завдання або ж безцеремонно диктували тексти доносів. «Бувало й простіше, – пише дослідник історії органів держбезпеки, – Юринцю давали на підпис заздалегідь підготовлені в ДПУ матеріали, і той підписував їх одним з агентурних прізвиськ».

Ця п’яна «співпраця» тривала не один рік. Нарком Балицький ще й преміював «джерело цінної інформації» чималою сумою – двома тисячами карбованців. А офіцери, які підтримували оперативний зв’язок з Юринцем (Козельський, Рахліс, Долинський-Глазберг, Пустовойтов), успішно просувалися на службі. Деякі навіть стали орденоносцями. Утім, згодом не всі пережили час розплати, що настав для чекістів-провокаторів. Козельський накладе на себе руки на початку 1936 року, Пустовойтова й Балицького розстріляють у листопаді 1937-го, Рахліса й Долинського стратять 1938-го... До слова, не обмине ця чаша й «почесного співробітника ВЧК–ОГПУ» Александровського – одного з тих, хто зламав життя професорові Филиповичу. Можновладний чекіст на початку 1937-го обійме високий пост у військовій розвідці СРСР, однак не доживе до кінця «розстрільного» року – 15 листопада і для нього настане свинцевий фінал...

Розсекречені долі

Автор книжки про українське «розстріляне відродження» Юрій Лавріненко у своїй відомій праці згадав і колишнього академіка Юринця, в якому не розгледів «чекістського багнета»: «Він довше, ніж інші, чекав арешту, ходив розгублений по вулицях столиці (тоді – Харкова. – Авт.), яка щойно бачила сотні тисяч загиблих з голоду селян і вже була «очищена» від її найактивніших і видатніших культурних і громадських діячів – колег Юринця. НКВД таємно розпустило було чутку, що Юринець є секретним інформатором НКВД (з’ясовується, то була не чутка. – Авт.)... Таким я бачив Юринця приблизно в квітні 1934 року на Сумській вулиці в Харкові після мого першого арешту. Юринець розпитував мене про допити, про тюрму. Лице було спокійне, але під тим спокоєм легко можна було помітити настрій людини, що є в осередді остаточної катастрофи. Сидячи вдруге в тюрмі, а потім у концтаборі в Сибіру, я чув від в’язнів про арешт Юринця... Ніхто не міг сказати, що потім із ним сталось».

А сталося те саме, що з багатьма жертвами доносів. На допитах 22–24 липня 1937 року тоді вже абсолютно тверезий арештант буде відвертим перед слідчими: «...вся моя работа в органах ГПУ–НКВД – это была почти сплошная провокация с моей стороны. Очень часто меня толкали на провокации сотрудники, с которыми я был связан...

В октябре 1934 года со мной в Харькове связался специально приехавший из Киева сотрудник ГПУ Пустовойтов. Вызывал он меня ежедневно в течение пяти-шести дней. Я террористической организации найти не мог и уверял Пустовойтова, что быть ее не может в Харькове, так как правительство к этому времени было уже в Киеве. Мне было брошено обвинение, что я дезинформирую. Меня довели до того, что я что-то написал о террористах, что именно, сейчас не помню...».

Написане в ті дні Юринцем і ще одним відомим агентом-провокатором органів ДПУ–НКВС Біленьким-Березинським «пригадало» слідство 27 липня 1937 року – на допиті старшого лейтенанта держбезпеки Сергія Пустовойтова. Він засвідчив, що обидва агенти брехали й чекісти це знали («було важливо отримати матеріал, щоб обґрунтувати арешти й показати боротьбу з терором»).

...Через десятки літ дійшла до суспільства колись засекречена інформація з архівосховищ спецслужб: Володимира Юринця розстріляли 4 жовтня 1937-го. Комуністичні органи не реабілітували його на початку хрущовської «відлиги» й не згадали імені вченого в Українському радянському енциклопедичному словникові (УРЕС), виданому 1968 року. Власне, реабілітація відбулася-таки в 1960-х, однак і після того ніхто не поспішав збирати, вивчати чи перевидавати його філософських праць.

Стратять і згаданого вище постачальника провокаційних матеріалів Антона Біленького-Березинського. У Сибіру, де він житиме на висланні, за рішенням «трійки», що засідала наприкінці червня 1938-го в Омську, донощика арештують і розстріляють.

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 2)Професору Павлові Филиповичу, якого органи ДПУ так само спробували залучити до співпраці, «пощастить» більше: йому посмертно повернуть добре ім’я 23 січня 1958 року. Згодом вмістять в УРЕС 8 рядків життєпису й навіть вкажуть справжню дату загибелі (для жертв Великого терору це радше виняток, аніж правило). З того словника можна буде дізнатися переважно вигадані роки смерті осіб, страчених 1937-го. Серед них українські митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Андрій Панів – усіх їх з подачі так званих компетентних органів «поховає» словник аж 1942 року, Валер’яна Підмогильного й Миколу Зерова – 1941-го, Василя Атаманюка – 1940-го, Василя Вражливого – 1938-го…

«Виявляли ворожість до влади...»

Відомо, як почувався Павло Филипович у неволі – «перебував у стані глибокої депресії». Це підтверджують, зокрема, й автори книжки-мартиролога «...З порога смерті...», виданої в Києві 1991-го – того самого року, коли Союз РСР уже дихав на ладан. А загалом про життя репресованої творчої інтелігенції в північних концтаборах спершу стало відомо, звісно, не в окупованій більшовиками Україні. Колишній соловецький політв’язень Семен Підгайний, який дивом не згинув у жорнах Великого терору, надрукував свої спогади за кордоном – у Німеччині, після Другої світової війни (1947, 1949 роки). Йому пощастило вижити через недогляд якогось тюремника, що випадково поклав дві облікові картки українців (Підгайного і літературознавця Петра Гребінника) в теку до сибіряків, а тих восени 1937-го не розстріляли. Їх вивезли наприкінці грудня на Карельський берег, де й «сибіряки»-українці далі мандрували по всіляких «спец-» і «штрафкомандировках» Біломорсько-Балтійського табору.

З книжок Підгайного можна дізнатися про табірне «амплуа» професора Филиповича. Спочатку він працював на фізичних роботах і лише з допомогою в’язнів-українців зміг позбутися тієї каторги: «Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусив читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах». Щось своє писав, перекладав, проте ніколи в широкому колі не читав тих творів; «усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло»...

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 2)


Ще один відомий письменник-політв’язень Василь Мисик, зустрівши вперше Павла Филиповича на Соловках, звернув увагу на те, що «вигляд у нього був стомлений, говорив він тихим, ослабленим голосом», здавалося, що був нездоровий. Якщо ув’язнений професор Микола Зеров залишався й у неволі оптимістом, знаходив сили для творчості, перекладав Вергілієву «Енеїду», то Филипович – здебільшого відмовчувався...

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 2)


Згадку про поета-неокласика донесло з минулого й оперативне повідомлення якогось інформатора, підшите до архівної справи академіка Матвія Яворського – українця, політв’язня Соловків. Знаний історик-марксист був запеклим ворогом сталінського режиму. Разом з Матвієм Івановичем в одній кімнаті Нікольського бараку мешкали певний час Павло Филипович і Григорій Коссак. Напередодні «жовтневих свят» 1936 року підіслана до українців табірна нишпорка доповіла чекістам, що ця група і їхні друзі – Христюк з Дністренком – дуже згуртовані («даже делятся пайком между собой»). Донощик помітив також, що Филипович і Коссак у розмовах обережні, проте й вони виявляли відверту ворожість до панівної влади. Филипович казав, зокрема, що слід очікувати нових масових арештів...

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 2)Пророцтво справдилося в недалекому часі. Професора Филиповича вивезуть з біломорського архіпелагу на Карельський берег у жовтні 1937-го разом із великим тюремним етапом (понад 1100 осіб). Однієї з ночей – 3 листопада – велику групу «українських націоналістів» розстріляють в урочищі Сандармох... Згодом – 1939-го – вишлють з України до Казахстану вдову страченого «ворога народу» Марію Андріївну Михайлюк-Филипович. Доля її так само трагічна: згорьована, нещасна жінка збожеволіє...

Сергій Шевченко

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Жовтень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031