Авторизація

» » » Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 1)

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 1)

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 1)Відомого українського письменника незадовго до арешту змусили негласно співпрацювати з репресивними органами...

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 1)Професор Павло Филипович, поет-неокласик, був на Соловках сумним, похмурим самітником. Пригніченим і мовчазним він залишився у спогадах його сучасників – українських політв’язнів. «Серед товаришів його майже ніколи не бачили. Любив самотність», – написав про поета співтабірник Семен Підгайний.

Невже сама лише зміна професорського кабінету на соловецький барак так гнітила вченого, що він здавався «змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів»? Імовірно, є глибша причина його печалі, через яку часто перебував у депресії, самотній ходив навколо Успенського собору в соловецькому Кремлі й годував чаєнят... Один з дослідників історії спецслужб Вадим Золотарьов назвав можливу причину тієї пригніченості – докори сумління. Незадовго до арешту професор був змушений дати чекістам згоду на негласну співпрацю з органами НКВС...

У книжці Євгена Сверстюка «Світлі голоси життя» є філософська думка: «Важливо, яку дорогу обрала людина. Важливо, як вона пройшла свою дорогу. Дуже важливо, як вона несе свою ношу і свого хреста до останку». Достеменно ми не знаємо, що змусило Павла Петровича Филиповича – «живу літературну енциклопедію» – погодитись допомагати розпинателям України. Точніше, можемо здогадуватися, розуміючи, якими підступними методами діяли підручні наркома Балицького, коли фабрикували слідчі справи. Не кожний у ті страшні часи міг стоїчно витримати погрози, свавілля, тортури, що супроводжували розслідування. Отож і мусили жертви терору зводити напасть на себе й інших – на кого вкажуть кати. Таке було життя в роки більшовицької диктатури... До слова, правдиві спогади про той період залишив київський інженер Кость Туркало, якого чекісти спочатку вмовляли «обіцянками «спокійного і достатнього життя», а потім тиском і залякуванням примушували до співпраці. «Я молив і тепер молю Бога і дякую Йому, що він не допустив мені заломання мого духу, я безмірно вдячний Йому за те, що не допустив стати мені в якійсь мірі співучасником злочину, що кваліфікується, як злочин проти людськости, – написав К. Туркало в книжці «Тортури (автобіографія за большевицьких часів)», виданій 1963 року в Нью-Йорку. – Я особисто знаю кількох поважних наших громадян, що в таких випадках не встояли і здали позиції. Вони пізніше не зробили для своїх людей нічого злого, але самий факт залишається фактом. Хай їм Бог простить за це».

Красномовну оцінку ефективності «співпраці» Филиповича з органами НКВС дали згодом самі ж чекісти. Так званого помічника арештували у вересні 1935-го, звинуватили в контрреволюційній діяльності та запроторили на Соловки. І нестиме він – син священика – свій тяжкий хрест на Кальварію так само, як це мусили робити сотні й тисячі репресованих синів і доньок України...

Золотий учень

...Змалку та в юні літа Павло Филипович був, можна сказати, золотим учнем. Народився 1891 року в селі Кайтанівка, що в теперішньому Катеринопільському районі Черкаської області. Закінчив із золотою медаллю славетну Колегію Павла Ґалаґана в Києві, до неї вступив за конкурсом і був стипендіатом. Тоді ж почав друкувати свої поезії російською мовою в петербурзьких і московських журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Заветы», у київських «Курантах». Творив під псевдонімом Павло Зорев.

Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, де знову-таки навчався блискуче. У Curriculum vitae писав, що під час перебування в університеті одержував «учительську стипендію» (за неї мав потім одслужити два роки учителем). А 1916-го був залишений на кафедрі російської мови й літератури, став професорським стипендіатом при виші. За дипломну роботу про життя і творчість поета Євгена Баратинського, що невдовзі була видана окремою книжкою, нагороджений золотою медаллю.

Українською мовою друкувався з 1918-го (рецензії, критичні статті в журналі «Книгар»), з 1919-го писав поезії. Три перші, створені в один день – 1 квітня, надрукував у «Музаґеті», дальші – в альманасі «Ґроно», журналах «Шляхи мистецтва», «Нова громада». Поетичний доробок Павла Филиповича «нечисленний, але глибокий і рафінований»: за життя побачили світ лише дві збірки його оригінальних віршів «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Решта видань – переважно літературознавчі праці: «Шевченко і декабристи», «Українське літературознавство за десять років революції», «З новітнього українського письменства». Він був також бездоганним перекладачем поезії з французької і латинської мов.

«Його дух мужнів і усамостійнювався серед «шаленого вітру і кривавих днів революції, – писав дослідник Юрій Лавріненко, – і його поезія набирала дедалі більше ясності і скристалізованості, синтезуючи збагачені модернізмом поетичні засоби з класичними і навіть пісенно-фольклорними». Зі збірки «Простір» (1925):

...Я не люблю самотнього зітхання –
Нащо давать далеким зорям звіт?
Не долетить ні перша, ні остання
З моїх думок у невідомий світ.

Надії мрійні і смутне квиління
Загублено у передранній млі,
А гострозоре мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.


І все-таки «там і тут виринає в тканині його поезії безперервна чорна нитка тривожного передчуття; це був безпохибний інстинкт «гострозорого мужнього покоління», що бачило свою долю і все ж ішло назустріч їй, опановане «безмежжям праці», що прилучала до безсмертя» (Юрій Лавріненко).

У 1916–1923 роках Павло Филипович учителював у середніх школах, гімназіях, викладав у вишах. Потім віддався науковій праці в Київському ІНО, де став членом правління, та у ВУАН. Брав участь у роботі кількох наукових товариств.
Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 1)
Оперуповноважені НКВС арештували професора, провівши обшук у його квартирі, 5 вересня 1935-го. Відтак за кілька місяців матеріали об’єднали спочатку зі справою арештованого поета й літературознавця Михайла Драй-Хмари, а потім долучили до більшої справи, в якій фігурували поет-неокласик професор Микола Зеров, письменник Марко Вороний, літературознавець Ананій Лебідь та деякі інші знані українські літератори й діячі культури, звинувачені в контрреволюційній терористичній діяльності. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому засіданні 1–4 лютого 1936-го ухвалив вирок: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Далі – етап на Соловки...

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 1)


Вигадані справи

...Про те, як «орли Балицького» компонували кримінальні справи, залишив документальні свідчення колишній оперуповноважений Георгій Бордон. З лютого 1936 року він служив у Києві, в особливому відділі УДБ НКВС УРСР, де на ту пору розслідували справу так званої «Української націонал-соціалістичної партії». Колега-чекіст Бордона розповів йому, що назву цієї «партії» вигадав особисто начальник відділу Михайло Александровський (його справжні ім’я і прізвище – Федір Юкельзон). А саму справу створили так: арештували агента секретно-політичного відділу – професора Филиповича – і перевели його первинні повідомлення на... свідчення.

Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 1)Фальсифікації, провокації – звичайна практика органів ДПУ–НКВС. Лейтенант держбезпеки Микола Грушевський на допитах 1937 року (тоді вже допитували й самих фальсифікаторів справ) розповів, як оперативники нерідко використовували агентів-провокаторів для «інспірування активних терористичних проявів». На замовлення чекістів негласні помічники писали доноси про вигадані «терористичні й контрреволюційні організації». За тими доносами вчиняли арешти, причому брали не всіх осіб, які в них згадані, а на вибір – на розсуд енкаведистів. Таку «агентурну роботу» заохочувало вище керівництво наркомату – Балицький і Кацнельсон, не кажучи вже про нижче начальство на кшталт Александровського і Козельського – ті разом з десятками підлеглих слухняно брали під козирок.

Забігаючи наперед, зазначимо: на багатьох арештованих і «засуджених» так званими трійками, колегіями тощо чекатимуть табори, а потім – розстрільні ями. У 1937–1938 роках тих ям накопають безліч – на всіх безмежних теренах СРСР. У цей страхітливий спосіб панівна більшовицька влада проведе масштабну «чистку» суспільства, відому з історії як Великий терор. А серед жертв масових розстрілів, учинених восени 1937-го на півночі Російської Федерації, буде й професор Павло Филипович.



Сергій Шевченко

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Жовтень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031