Авторизація

» » » «Українізація» по-кремлівськи: терор, Соловки, розстріли

«Українізація» по-кремлівськи: терор, Соловки, розстріли

«Українізація» по-кремлівськи: терор, Соловки, розстрілиГалицький інтелігент Микола Ерстенюк, ув’язнений на Соловках, був, певно, рекордсменом за кількістю інкримінованих йому пунктів статті 54 КК УСРР, яка передбачала покарання для «контрреволюціонерів». Судова трійка при колегії ДПУ 23 вересня 1933-го присудила йому 10 років неволі аж за сімома (!) пунктами статті.

Вражає навіть стислий перелік тих пунктів: збройне повстання; зносини з іноземною державою з ворожою метою; надання допомоги міжнародній буржуазії; шпигунство; тероризм; участь у контрреволюційній організації; активна діяльність проти революційного руху за царату й під час громадянської війни... А про «антирадянську пропаганду і агітацію» слідчі, мабуть, просто забули, бо спочатку шили і її (за даними з Ленінградського мартирологу, в Ерстенюка вісім пунктів ст. 54).

Отож серед «усіх собак», яких теоретично можна було вішати на українського «каера», не вистачало тільки зради Батьківщини, шкідництва, диверсій, саботажу, схилення іноземної держави до війни проти СРСР та недонесення органам влади про контрреволюційні злочини.

Зайве казати, що такого «шпигуна-терориста-повстанця» на Соловках тримали в суворій ізоляції. Але й там наш герой примудрився дати чекістам «щигля»...

Віртуоз стенографії

Народився Микола Васильович Ерстенюк у селі Перерісль на Станіславщині (тепер це в Надвірнянському районі Івано-Франківської області). Закінчив гімназію в Коломиї, працював на карпатських нафтопромислах у Бориславі, потім подався до Львова – студіювати право в університеті. Під час Першої світової війни мобілізований на фронт. Пройшов шлях від стрільця до поручника австрійського піхотного полку. Був поранений, після чого кілька років, з 1916-го, служив у Військовому архіві у Відні. Там і дізнався про революційні події в Російській імперії.

«Ставши симпатиком більшовизму», Ерстенюк доносив його ідеї до вояків інтернованих формувань УГА в Німецькім Яблоннім та Йозефові (Чехословаччина). Згодом закінчив у Празі правничий факультет Карлового університету і вступив 1924 року до Компартії Чехословаччини. Маючи в кишені партбілет, з першим транспортом галичан-політемігрантів вирушив до УСРР.

Упродовж місяця Микола Ерстенюк був секретарем комуністичного осередку емігрантів на карантинному пункті в Києві, потім виїхав на роботу до Харкова – тогочасної столиці радянської України. Упродовж 1925–1927 років служив у Наркоматі юстиції особистим секретарем і прокурором для доручень при Генеральному прокурорі УСРР Миколі Скрипнику.

Як свідчить статистика, у 1920–1930-х в УСРР ключові посади в партійно-радянському й чекістському апаратах обіймали здебільшого росіяни та євреї. Кремль проводив приховану антиукраїнську політику й розгром «українських націоналістів» – це було першорядне завдання органів держбезпеки. Глава республіканського НКВС, уродженець Тульської губернії Олександр Успенський восени 1938-го навіть звинуватить свого попередника на цій посаді Ізраїля Леплевського у «стримуванні розгрому керівних центрів українських антирадянських формувань», а начальнику Вінницького облуправління НКВС Іванові Корабльову, уродженцю Псковської губернії, заявив, що більш як три чверті українців є буржуазними націоналістами.

...Але повернімося в 1920-ті роки, коли Скрипник очолив Наркомат освіти й запропонував перейти до нього Ерстенюку. Останній став помічником вченого секретаря й водночас особистим секретарем наркома (1927–1933). Упорядковував домашній і службовий архіви шефа, стенографував промови, готував до друку чернетки тощо. Стенографування було не лише обов’язком, а й найбільшою пристрастю галичанина («просто любить цю справу» – казали про нього знайомі). Забігаючи наперед, зазначимо, що навіть в умовах соловецької ізоляції, коли наш герой сидітиме в камері, він здивує чекістів тим, що читатиме багато політичної літератури, складатиме картотеку з цитат і... прочитане стенографуватиме.

Ділові якості Ерстенюка, знання української мови, а надто його вправність як стенографіста нарком Скрипник не тільки цінував – він цілковито довіряв підлеглому. Однак офіційно урядовець міг це робити лише до 19 лютого 1933 року – саме того дня Миколу Ерстенюка арештували працівники ДПУ. І тією самою датою (звісно, не без «підказки» чекістів) нарком буде змушений написати постанову, копія якої лягла в кримінальну справу галичанина.

«Сумніви» наркома

«Українізація» по-кремлівськи: терор, Соловки, розстрілиУ постанові очільник наркомату зазначив (мову і стиль документа збережено): «тов. Ерстенюк був за дозволом ДПУ на певний час припущений до першого ступеня таємного листування, і його працьовитість і старанність рекомендували його на роботі. Але через певний час окремі риси повадження тов. Ерстенюка почали викликати сумнів». Далі Микола Скрипник шістьома пунктами перелічив, що саме його насторожило в особистому секретареві: «...виявляв занадто зацікавлення моїм листуванням, зокрема таємним», не подобалося й те, що кімната Ерстенюка в Наркомосі «водночас служила йому мешканням для низки побачень і розмов з різними приходжими людьми в питаннях, що нічого спільного не мають з роботою його як секретаря». Крім того, Ерстенюк видавав з архіву стороннім особам довірені йому документи без дозволу... Підсумовуючи, Микола Скрипник звільнив секретаря з посади й «ухвалив» – звернутися до завідувача спецсектору ДПУ тов. Азарова з проханням «провести перевірку».

Нагадаємо, що тоді на терені України, особливо в селах, лютував Голодомор. На тверде переконання Ерстенюка, який на службі читав секретні документи, то був умисний захід радянської влади (про це на допитах згодом розповість один з арештованих). А самого особистого секретаря чекісти допитають так, що вже 21 лютого він «визнає» свою належність до «УВО». Його «свідчення» потім будуть використані в кампанії дискредитації Миколи Скрипника.

Після арешту підлеглого 61-річний нарком уже за кілька днів дістане підвищення – насторожливе в тій ситуації. Політбюро ЦК КП(б)У призначить активного провідника політики українізації на формально високі, але менш самостійні пости – голови Держплану й заступника голови Раднаркому УСРР. Ці й наступні кроки партійних органів, спрямовані на відлучення неугодного урядовця від влади, стали для нього недобрим знаком. Пострілом 7 липня 1933-го Микола Скрипник заподіяв собі смерть...

Звістка про самогубство чиновника високого рангу приголомшила національно свідомих українців, зокрема й полковника Євгена Коновальця. Він з-за кордону організовував національно-визвольне підпілля в окупованій більшовиками республіці. Один із соратників заспокоював полковника, мовляв, Скрипник був ідейним комуністом, тому не слід звістку про його смерть так близько брати до серця. Співрозмовник тільки розпачливо махнув рукою: «Там при ньому були наші люди, що тепер буде з ними?» (зі спогадів Юрія Бойка, автора брошури «Євген Коновалець и Осередньо-Східні землі. На чужині», 1947).

«Українізація» по-кремлівськи: терор, Соловки, розстрілиЧи був Микола Ерстенюк, арештований у справі «Української військової організації», одним з таких «наших людей» при наркомі? У матеріалах архівної справи є щодо цього лише бездоказові підозри. Описано, приміром, випадок на зборах партійного осередку Наркомосу, які протоколював Ерстенюк. Секретар райпарткому на прізвище Неживий вимагав видалити «цього шпигуна», але Скрипник категорично заперечив, заявивши, що як член Політбюро ЦК КП(б)У наполягає, щоб Ерстенюк, хоч він і безпартійний, залишився й далі стенографував, оскільки йому абсолютно у всьому довіряє (той-бо записує і набагато серйозніші політичні засідання).

Дослідники минувшини Олександр Рубльов і Юрій Черченко (автори книжки про долю західноукраїнської інтелігенції) небезпідставно вважають, що «захист і підтримка з боку Скрипника мимоволі створювали Ерстенюкові безліч особистих ворогів – від «рядового» секретаря райпарткому до впливових Балицького і Постишева». Не дивно, що уповноважені ДПУ прийшли-таки по «сумнівну» особу галицького походження, коли настав час активно припиняти позірну українізацію та фабрикувати чергову гучну справу – щодо «УВО».

«Увіст» за ґратами

Після семи місяців розслідування справи «німецького, польського та чеського шпигуна», звинуваченого в скоєнні низки політичних злочинів, для нього настане час кари. У вимореній голодом Україні ДПУ тоді заміняло розстріли 10 роками ув’язнення. Отож і «члена бойової організації, яка підготовляла терор проти керівників компартії», відправлять спецконвоєм на Соловки.

Як видно з розсекречених архівних справ ОДПУ–НКВС, Микола Ерстенюк за ґратами поводився гідно. Це засвідчив і підшитий документ, який склали 7 жовтня 1934 року чекісти Коновалов і Долинський. Якось це начальство відвідало камеру № 1 спецізолятора № 2, де відбував покарання Ерстенюк, і в бесіді з в’язнем візитери почули таке, що змусило їх мерщій складати акт. Попри цілковиту ізоляцію галичанин, виявляється, знав, кого тримали в сусідніх одиночних камерах і назвав 11 прізвищ – переважно «увістів» (Черняк, Стасюк, Волох, Максимович, О. Яворський, Леонтович, Гумяцький, Войтюк, Вікул, Букшований, Сіяк). Ще й знав, хто з українців у якій камері сидить!

Враженим чекістам Ерстенюк, тішачись, розкрив кілька «секретів» (але не всі) власної обізнаності. По-перше, стіни дворів для прогулянок раніше були невисокі, отож він мав змогу бачити в’язнів просто з вікна камери. По-друге, чув, як їх виводили на прогулянки – так і з’ясував, де чия камера. Дзержинці сигналізували «нагору»: «Имея в виду, что в отношении указанных з/к имеются строжайшие указания о полной изоляции, – считаем необходимым настоящий акт представить Н[ачальни]ку 3 Отдела ББК НКВД – на распоряжение». Які були дальші розпорядження – невідомо. А за в’язнем чекісти наглядали, зазначивши, що його моральний стан задовільний, лише інколи він занепокоєний відсутністю звісток про сім’ю (суворорежимник не мав дозволу на листування).

«Українізація» по-кремлівськи: терор, Соловки, розстрілиЗгодом, як відомо, земний шлях більшості українців, вдруге репресованих на Соловках, скінчиться в карельському урочищі Сандармох. До списку приречених на страту потрапить і Ерстенюк. У цілком таємній табірній довідці, яку ще в серпні 1934-го склали чекісти Мокєєв і Каценберг, зазначалося: в’язень «делал попытку наладить связь с другими «номерниками» путем оставления в уборной записок на украинском языке с вопросом «кто еще содержится в изоляторе». А в 1937-му тюремне начальство додасть до згаданих «смертних гріхів» ще й такий: «нарушает тюремный режим».

Розстріляли Миколу Ерстенюка 1 листопада 1937-го – за рішенням трійки у сфабрикованій справі № 103016/1937 на 49 осіб, притягнутих до відповідальності за шпигунську й терористичну діяльність. Ці в’язні (увага!), «группируя вокруг себя осужденных (це в одиночній камері спецізолятора?! – Авт.), продолжают вести к/р работу и по освобождении намерены вновь заняться таковой». Серед нових «односправників» Ерстенюка були діти різних народів: майже половину становили росіяни й німці, до десятка фінів, кілька карелів, два євреї, українець (галичанин Григорій Слюсар), а ще – поляк, швед, латиш, караїм, вотяк та удмурт.

Минуть десятиріччя сталінізму, волюнтаризму, застою і тільки в серпні 1989-го республіканська прокуратура реабілітує «найпунктуальнішого» (за пунктами ст. 54 КК УСРР) контрреволюціонера, ім’я якого залишиться жити в історії країни. Так само, як залишаться в ній імена десятків і сотень репресованих інтелектуалів, зокрема вихідців з України «недержавної», що працювали заради відродження державної України, віддавали сили, знання, досвід, наближаючи прийдешнє визволення й возз’єднання всіх українських земель.

Сергій Шевченко

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Популярне
Відео дня
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Жовтень 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031