Авторизація

» » » За любов до України імперія нищила цвіт нації, а за власні злочини Москва «реабілітувала» себе (частина 1)

За любов до України імперія нищила цвіт нації, а за власні злочини Москва «реабілітувала» себе (частина 1)

За любов до України імперія нищила цвіт нації,  а за власні злочини Москва «реабілітувала» себе (частина 1)У вітчизняній авангардній поезії 1920–1930 років вирізняється неповторна, високоталановита лірика Валер’яна Поліщука. Недарма академік Микола Жулинський назвав майстра верлібру «видатним письменником свого часу, генератором неабиякої творчої сили, організатором нової літератури». Поліщук – з покоління тих митців, які на світанку більшовицької окупації відвертали культурну смерть України. Деякі строфи ранніх творів поета, написані в революційний час, і тепер мимохіть асоціюються з відбиттям чергової агресії Росії проти України.

І за рідний підемо ми край,
В грудях серце за нього болить,
Вип’єм келих страждання ми вкрай,
Ні, нам більше рабами не жить!

(«Батькові», 1918)


Цікаво, що епітет «відомий» стосовно до репресованого поета можна знайти не лише в статтях фахівців, а й у документальній спадщині Соловків. У тюремній довідці, в якій зазвичай вказують професію в’язня або його посаду до арешту, чорним по білому написано – «известный украинский писатель».

За справді популярного в 1920–1930-х поета промовляють такі факти й цифри: 40-річчя він зустрів у тюрмі, але півтора десятиліття його активної праці в літературі ознаменували понад 40 книжок віршів, поем, публіцистики, прози. Він навіть устиг підготувати до друку 13-томне видання власних творів!

...«У моєму житті було стільки бурхливих подій, що їх не перебрати», – писав митець ще 1920 року. Здобуваючи освіту, він спочатку студіював художню архітектуру в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі, де й занурився в революційний вир 1917-го. Покинувши навчання, повернувся на Волинь як активіст національного руху Центральної Ради, очолив волосний земельний комітет. За Гетьманату переховувався від німців на Полтавщині, потім був журналістом у Києві, брав участь у повстанні Директорії, працював на Катеринославщині, прилучився до партії есерів. Під час денікінської навали – член окружного повстанського комітету проти білих, арештований, але втік до Румунії (нелегально перетнув Дністер на човні, а там – арешт і повернення через територію Польщі, знов-таки з арештами, до України). Згодом закінчив у Кам’янці-Подільському історико-філологічний факультет університету. Водночас від 1920-го в Києві (до якого прийшов пішки), а потім у Харкові плідно творчо працював як письменник, організатор і очільник літературно-мистецької групи «Ґроно».

Сім’я... на трьох

За любов до України імперія нищила цвіт нації,  а за власні злочини Москва «реабілітувала» себе (частина 1)Синьоокого красеня в його молоді роки обожнювала чарівна стать. Він був «екстравагантний, самозакоханий, трохи марнославний і водночас навдивовижу відкритий, прямодушний, щирий поет». Він і сім’ю мав незвичайну, про що згадував у мемуарах прозаїк Іван Сенченко: «Жили в Харкові дві сестри Конухес – Ліка і Олена, Єлена, Єлька, яку пізніше Валеріан перехрестив на Йолку (справжнє її ім’я – Рахіль. – С. Ш.). Ліка належала до тодішньої партійної еліти; щодо Йолки — не знаю, здається, вона взагалі була позапартійна. Ліка була дуже гарненька. За нею упадали так само елітовані хлопці [...]. Так от Валеріан почав теж в ту дводівчачу родину ходити. Закохався, та не в одну котрусь, а в обох відразу, виходить, дуже серденько мав. А вони взяли та й теж у Валеріана закохалися. Що робити! Міркували, міркували і вирішили побудувати нову сім’ю, якої світ ще не бачив, де при однім чоловіку було б аж дві жінки. Такі чудеса траплялися у ті роки. Як надумали, так і зробили. Поженилися і почали втрьох жити однією сім’єю».

Згодом з Валер’яном залишилася тільки Олена, яка стала матір’ю двох його дітей (первістка назвали Марком-Реоном, а доньку – Люциною-Електрою, вбачаючи в цих іменах «зорі грядущого»). Як пише Ярина Цимбал, дослідниця особистого життя й лірики поета, в СРСР серед табуйованих тем було інтимне життя митців, бо вони «мали правити за взірець скромності, доброчесності й цнотливості для пересічних громадян». Поліщукові за його відверту лірику недоброзичливці дорікали навіть поширенням «порнографії», а синівську любов до України могли в разі потреби обернути на ворожий комуністичній ідеології «буржуазний націоналізм».

Зненавидів «красну гвардію»

Гіркою правдою вражають зізнання митця, який багато років щиро вірив червоній владі: «Я був за більшовиками, чи лучше за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього... Тепер я зненавидів оту «красну гвардію», що не питає, хто ти, може, по міркуваннях більшовик, а тільки український – зараз розстрілює» (зі щоденника В. Поліщука).

У вересні 1934-го, побувавши на з’їзді радянських письменників, Валер’ян у листі до батьків ділитиметься творчими планами: «Тепер цими днями маю ще поїхати на Кавказ... і тоді сяду писати новий роман. Один, що зветься «Завзятий вік», я уже написав і здав друкувати. За кілька місяців він вийде в світ...». Проте за кілька місяців автора «Завзятого віку» завзяті слуги партії кинуть за ґрати як націоналіста-терориста й далі писатиме він зовсім не те, що замислив...

Документ з архівної слідчої справи (тут і далі мову, стиль документів збережено):
«Постановление
Гор. Киев, 9-го января, 1935 г. я, уполномоченный СПО УГБ НКВД УССР Проскуряков, рассмотрев переписку и вещдоки, изъятые при обыске у гр. Полищука Валерьяна Львовича, арестованного по обвинению в принадлежности к контрреволюционной украинской националистической организации и участии в подготовке террористических актов против руководителей партии и Советской власти на Украине,
нашел:
что в отобранном при обыске журнале «Авангард» № 3, выходившем под редакцией Полищука В. Л., кроме разлагающих афоризмов и порнографического содержания (стр. 119, 180), на стр. 117 помещена статейка к-р (контрреволюційного, – С. Ш.) украинско-шовинистического характера «Ванька-Встанька», которую Полищук характеризует в своих показаниях от 11.I-35 г. как «Гнуснейший пасквиль на СССР».
Учитывая, что направление журнала «Авангард», в частности его № 3, и указанный характер статейки «Ванька-Встанька» свидетельствует об определенных антисоветских и националистических взглядах редактора журнала и автора статейки «Ванька-Встанька» Полищука Валерьяна, который использовал редактируемый им журнал «Авангард» как легальную возможность для протаскивания к-р украинско-шовинистической литературной продукции, –
постановил:
Приобщить журнал «Авангард» № 3 к следственному делу № 1255 по обвинению Полищука В. Л. По ст.ст. 54-8 и 54-11 УК УССР как вещественное доказательство.
Уполномоченный СПО Проскуряков
«Согласен»
Нач. 2 отделения СПО Долинский
«Утверждаю»
Нач. СПО УГБ НКВД УССР Козельский»

Непокірний в’язень

За любов до України імперія нищила цвіт нації,  а за власні злочини Москва «реабілітувала» себе (частина 1)Арешт на початку грудня 1934-го підвів риску під плідним творчим етапом життя Валер’яна Поліщука. Утім, і на Соловках селянський син з мальовничої Волині, уродженець села Більче колишньої Боремельської волості (нині Демидівського району Рівненської області) не почувався покірною жертвою сваволі більшовицької «феміди». Це підтверджують архівні документи, віднайдені у сховищах колишніх радянських спецслужб, хоч загалом згадок про митця там залишилося небагато. Певно, в спецтаборі, а потім і в острівній тюрмі, камери якої були влаштовані в чернечих келіях та інших приміщеннях середньовічної фортеці Соловецького монастиря, режим тримання в’язня був суворіший, ніж у тих українців, які мали змогу бодай збиратися на «мансарді» в колишній біломорській обителі, спілкуватися в гурті земляків, допомагати одне одному. Але про свою непокору в неволі письменник залишив-таки звістку – не власноручну, проте достовірну, явлену гнівною рукою тюремного начальника. До архівної справи, що зберігається в Петрозаводську (Карелія) і з якої наприкінці 1990-х автор цих рядків зробив ксерокопію, підшито аркуш машинопису:

За любов до України імперія нищила цвіт нації,  а за власні злочини Москва «реабілітувала» себе (частина 1)«ПОСТАНОВЛЕНИЕ
о наложении взыскания на з/к Полищук В. Л.
1937 г. августа 11 дня, я, Врио Начальника Соловецкой Тюрьмы ГУГБ НКВД – Капитан Госбезопасности РАЕВСКИЙ П. С., рассмотрел материал представленный мне дежурным по корпусу о нарушении тюремного режима з/к ПОЛИЩУКОМ В. Л.
ПОСТАНОВИЛ:
На основании Временного Положения о содержании заключенных в тюрьмах ГУГБ НКВД §18 за нарушение тюремного режима з/к ПОЛИЩУКА В. Л. лишить прогулки на двое суток.
Врио Начальн[ика] Соловецкой Тюрьмы ГУГБ НКВД
Капитан Госбезопасности /РАЕВСКИЙ/»

А менш як за три місяці – в канун більшовицького свята – 20-річчя жовтневого перевороту – ленінградська опербригада чекістів виконає рішення трійки, продиктоване політичною волею Кремля в розпочатій ним кампанії масових репресій. Упродовж п’яти діб буде страчено на території Карелії 1111 соловецьких в’язнів. З-поміж них 3 листопада розстріляють і корифея авангардної поезії. Лише після смерті Сталіна – «ефективного менеджера» людожерної системи – московська злочинна «феміда» нібито прозріє і почне відмиватися від крові убієнних та реабілітувати... себе, оголосивши у звичному блюзнірському дусі кремлівської політики «реабілітацію» тих, проти кого сама чинила терор.



Сергій Шевченко

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Серпень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031