Авторизація

» » » «Мовні гниди»? А можна списком й у дві колонки?

«Мовні гниди»? А можна списком й у дві колонки?

«Ті, хто зараз піднімає питання мови і агресивно це робить, я вважаю, що це є наші гниди. Це гниди, які хилитають цей човен під час війни», – сказала відома українська журналістка Наталія Мосейчук у прямому ефірі. Щоправда, не в телеефірі, а на своєму ютуб-каналі. Але кого це зараз бентежить? Людина та сама, а сказане те, що сказане.
«Мовні гниди»? А можна списком й у дві колонки?

Хотілося б уточнення. Я маю вважати себе гнидою? Як давно і як надовго? Чому саме гнидою? Можна ще сказати «гидота», «гнилота», «гидоття» (це теж емоційно зневажливо й образливо, хоч і не зовсім синонімічно), або й описово, щоб довше й переконливіше, але практично точно за змістом запропонованого висловлювання, тобто абсолютний синонім, — «яйця вошей». Питання наступне: а «наші» — це чиї? Тобто я маю розуміти, що певні пани й пані без гнид, а відтак без вошей, жити не можуть? А хто саме? А чи можна попросити бодай кілька посилань?

Я, а звуть мене Наталія Віталіївна Коваль (дівоче прізвище Глоба), голосно закликаю відмовитися від російської мови й перейти на українську аж із вересня 1983 року, коли вперше переступила поріг класу як вчителька. Школа була столичною, «російською» й розташовувалася на Володимирській, у самісінькому центрі. Директор школи тоді заборонила мені, вчительці української мови, розмовляти українською за межами класу, бо школа «російська» й розмови про Україну недоречні… Я, мабуть, гнида з 1983 року. Бо я відмовилася виконувати директорську вимогу. Більше того, діти, яких я тоді вчила, українську вчили й знали, хоча в ті часи від української можна було навіть «звільнитися». А тодішні «звільнені» сьогодні володіють українською вільно — заслуга не моя, мабуть. Просто життя в Україні без української мови якесь неповне.

Човен під час війни… Хилитати… Який, татабратакумасвата, поетичний образ! Рівень раннього Тичини! Я про «яблуневоцвітно». Чи тут алюзія на народне «Місяць на небі, зіроньки сяють,/Тихо по морю човен пливе…»? Якому виконанню надамо перевагу? А що, дозвольте поцікавитися, означає «хилитати»? Слід розуміти, що держава Україна була, є і буде тільки за умови плекання угрофінсько-тюрксько-церковнослов’янського суржику, який німкеня Катерина назвала російською мовою? Я ж правильно зрозуміла? І що ж слід розуміти під «човен» у запропонованому контексті? Чому «хилитати човен» не можна під час війни? Чому згадати про українську мову — це «хилитати»? А якщо згадувати російську? То це тоді що? Спрацювала міна під човном? А якщо згадати англійську? То буде нормально? А німецьку? А якщо польську чи словенську?

Ой, принагідно тут же й спитаю. А альбатросиня, послиця (чи посолка?), хімикиня чи математикиня, міністерка чи міністрюлька (прости Господи) розхитуванням човна не вважаються? Аха-аха, була вказівка? Ніхто ж не повірить, що притомна людина етнологинькатиме чи директоринькатиме, а то й експрессекретарствуватиме з власної волі.

І ще. Донати, фейки, бекграунди, менеджери, амбасади, скіли й іже з ними човнів не розхитують ніяких? Тут усе добре? Ось українські допомога, брехня, минуле, керівники, посольства й представництва, вміння і навички розхитують, а бекстейджі ні?
***

Війна і мова. Мова і війна. І човен. Який краще не розхитувати. А то що? путін нападе? То вже напав. Ракети полетять? То вже. І смерті. І зруйновані святині. І закатовані нові мученики. Про них московитською, тобто угрофінсько-тюрксько-церковнослов’янським суржиком? І поминати в гундяєвсько-путлерівських церквах?

Як український хліб їсти, то все добре й ніхто не вдавиться, поперек горла кусень не стає, а як українська мова, то «човен»? Чи нападе хтось, кому українська не до тями й не до шмиги?

А тепер послухайте. Війна не «через мову», а «за мову». Війна національно-визвольна. Війна світоглядна. Московія вкрала назву Русь, щоправда так і не зуміла правильно прочитати грецьке написання. Московія вкрала історію, переписавши й сфальшувавши навіть літописи. Московія вкрала мову, хоча, радше, облудно намагається представляти себе «старшим слов’янським братом».

Без України не могло б бути імперії, яка в різних іпостасях загалом трималася понад чотири століття. Україна потрібна Московії як підґрунтя, як основа, як базис і база. Інакше — картковий будиночок, який зникає від понюшки тютюну з табакерки Катерини. Московія — це угрофінські племена. Московитська мова переважно неслов’янська — подивіться хоч на етимологію більшості топонімів. Тюркські!

А чкурне Україна у світ, у Європу? Отож-то й воно… За мову війна. За історію війна. За майбутнє. За свободу.

Чи не так сказала? Може, нехай мишебратська залишиться? Може, нехай Анна Ярославна буде московиткою? Може, «дзвонити на сполох у дзвін» поіменуємо русизмом? Чи суржиком?

Іще одне. Подейкують, що СБУ просить наших військових говорити в ефірі українською, щоб одразу чути своїх. То хто гниди? СБУ чи ЗСУ?
Іще одне. А від самого початку війни «паляниці», «полуниці», «лисиці у спідницях»? І це було повсюдно й повсякчасно. Теж гниди? Ось прямо всі?
Багато можна згадати й сказати. Не буду. Бо не таємниця.
***

Біда не в полуницях чи паляницях. Біда в іншому. Біда в державній політиці, яка навіть за часів незалежності будувалася на принципах меншовартості. І теперішня національно-визвольна війна точиться не проти московства, а за українство. За право України мати своє слово, свою правду, свою силу й волю (алюзія на Шевченка, якщо що).

Ваші російськомовні гості в студіях українську розуміють? Молодці! Говорять російською? Бідолахи! Але де те море, по якому тихо пливе човен? Московити не розхитали, а змели з лиця землі храми й школи, заводи й лікарні, намагаючись випалити все українське. А як швидко вони поміняли на захоплених територіях дорожні таблички-вказівники? Негайно! Щоб і духу українського не було, щоб ані Ї, ані І ніде не залишилося. У них вчитимемося? Та чи не задорого такі уроки обходяться…

Державна політика має будуватися не мовна у вузькому значенні, а українськоцентрична. І не слід навіть мріяти, що це можна зробити малим коштом і тихою сапою за рік чи навіть за десятирічку. Московія впродовж сотень років витрачала незліченні гроші, долучала найсвітліші уми (ось тільки хтось про русизм нехай нявкне), видавала десятки державних і незліченну кількість місцевих і галузевих заборон. Натомість Україна радо погоджується і із «суржиком», і з «русизмами», і з відсутністю термінології, і з відсутністю освіти, науки, віри… Бо ж так було й так навчили. А де своя правда? Де своя сила? Та й Україна де себе бачить?

Ніхто ніяких човнів не розгойдує — жодна війна не передбачає повного штилю. Якщо вже почалася буря, то човни будуть не розхитуватися, а злітати до неба й падати в прірву, розлітатися на друзки, складатися в плоти й виносити когось із проваль, а когось і топити.

Не хилитати човен — це не перейматися українською державністю?

Якщо ж ідеться про те, що українською розмовляють поки не всі, то й не велике диво. Якщо не про гнид говорити, а діло робити, то говоритимуть. Нехай діти чи онуки, але говоритимуть і думатимуть українською. І світ українською бачитимуть і відчуватимуть. Бо саме за це — за волю, за правду, за славу — загинули й іще загинуть тисячі мучеників і праведників, саме за право на українське сприйняття світу й за право на українськоцентричність.

Давайте краще про державотворення й державну політику. І пам’ятаймо, що найважливіша функція мови таки ж державотворча. І тим більше під час визвольної війни.

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

Навздогін. То що там у нас було про гнид? Можна списочок у дві колонки? Окремо гниди й окремо не гниди. Для вивчення й аналізу на майбутнє.
І ще. Гниди у бурях не живуть – не для них це місце, бо клопітне, неспокійне й небезпечне занадто…









Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Июнь 2022    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930