Авторизація

» » » Коли банку відмовлять у висленні боржника (думка ВС)

Коли банку відмовлять у висленні боржника (думка ВС)

Незазначення банком іншого постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову. Такий висновок зробив ВС в постанові №303/1590/15-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
6 березня 2018 року
м.Київ
№303/1590/15-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — СТРІЛЬЧУКА В.А.,
суддів: ОЛІЙНИК А.С., ПОГРІБНОГО С.О. (суддя-доповідач), СТУПАК О.В., УСИКА Г.І. —
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21.09.2015 та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області,
ВСТАНОВИВ:
У березні 2015 року ПАТ «КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом, просило виселити Особу 4, Особу 5, Особу 6, Особу 7 та інших осіб із житлового будинку за Адресою 1, який є предметом іпотеки.
Позивач на обґрунтування заявлених вимог навів такі доводи: між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та Особою 4 3.04.2006 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі $30000,00 на строк до 2.04.2021. З метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором того ж дня сторони уклали іпотечний договір, за умовами якого Особа 4 передала кредитору в заставу житловий будинок за Адресою 1. Позичальник належним чином взяті на себе кредитні зобов’язання не виконував, тому заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.09.2013 звернуто стягнення на згаданий житловий будинок.
Позивач як підставу позову посилався на правила ст.40 закону «Про іпотеку» та ст.109 ЖК Української РСР, указуючи, що звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок є підставою для виселення всіх його мешканців.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 21.09.2015 позов задоволено частково, виселено Особу 5, Особу 6 з будинку за Адресою 1 з наданням іншого постійного житлового приміщення, не визначеного в судовому рішенні; у задоволенні інших вимог відмовлено.
Суд першої інстанції у своїх висновках виходив з того, що в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок кредитних коштів, тому виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення є неможливим. Також позивачем не доведено факт уручення вимоги кредитора про добровільне виселення Особи 4 та Особи 7, що є підставою для відмови в задоволенні позову до цих відповідачів.
Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 11.05.2016 рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвала обґрунтовувалася тим, що суд першої інстанції під час розгляду справи не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Місцевий суд зробив обґрунтований висновок про часткове задоволення позовних вимог, оскільки в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок отриманих у кредит коштів, тому підстави для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла відсутні. Відповідача Особу 4 виселено зі спірного будинку на підставі іншого судового рішення, підстави для повторного виселення не встановлено.
ПАТ «КБ «ПриватБанк», не погодившись із ухваленими рішеннями, 1.06.2016 подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу з вимогою про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а також направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга ПАТ «КБ «ПриватБанк» обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Зокрема, зазначено, що суд при вирішенні справи зобов’язаний був застосувати норми закону «Про іпотеку», які є спеціальними та пріоритетними. Заявник вказує, що судам належало з’ясувати, до компетенції якого органу віднесено право надавати житло у випадку виселення, та перевірити наявність вільних житлових приміщень у фондах житла для тимчасового проживання. Також суди не дали правової оцінки тим обставинам, що Особа 5 та Особа 6 зареєстрували місце проживання в іпотечному майні після укладення договору іпотеки. Заявник наполягав на тому, що саме на суд покладено обов’язок визначити та зазначити в рішенні інше постійне приміщення, яке має бути надане відповідачу; такий обов’язок чинним законодавством не покладено на ПАТ «КБ «ПриватБанк».
Відзив на касаційну скаргу відповідачі не подали.
ВСС ухвалою від 7.07.2016 відкрив у справі касаційне провадження, ухвалою від 8.11.2017 справу за позовом ПАТ «КБ «ПриватБанк» до Особи 4, Особи 5, Особи 6 та Особи 7 про виселення призначив до судового розгляду.
Згідно зі ст.388 ЦПК (у редакції закону від 3.10.2017 №2147-VIII) судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд.
У пп.4 п.1 розд.ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією кодексу.
Справу разом з матеріалами касаційного провадження 19.02.2018 передано до ВС.
Відповідно до ч.3 ст.3 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час учинення окремих процесуальних дій, розгляду й вирішення справи.
ВС перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила ст.400 ЦПК, відповідно до якої під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права й не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в ст.213 ЦПК (у редакції закону від 18.03.2004 №1618-IV), відповідно до якої рішення суду повинне бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно та всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 3.04.2006 між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та Особою 4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі $30000,00 на строк до 2.04.2021. Зобов’язання з надання кредиту Особі 4 виконано банком 5.04.2006.
З метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за укладеним кредитним договором того ж дня між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та Особою 4 укладений іпотечний договір, за умовами якого боржник передав кредитору в заставу житловий будинок за Адресою 1, що належить йому на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 31.03.2006.
У зв’язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка не погашена. Заочним рішенням Мукачівського районного суду від 24.09.2013 частково задоволено позовні вимоги ПАТ «КБ «ПриватБанк», у рахунок погашення заборгованості за договором звернуто стягнення на предмет іпотеки — будинок загальною площею 176,30 м2, розташований за Адресою 1, шляхом надання права ПАТ «КБ «ПриватБанк» продати предмет іпотеки будь-якій особі в порядку, встановленому ст.38 закону «Про іпотеку».
Зважаючи на встановлені обставини, суд касаційної інстанції зробив висновок, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про виселення мешканців будинку з наданням їм іншого житла, неправильно застосували норми матеріального права й неправильно вирішили спір.
За змістом ч.1 ст.575 ЦК та ст.1 закону «Про іпотеку», іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, — це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, передбаченому законом.
Відповідно до ст.589 ЦК, ч.1 ст.33 закону «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених ст.12 цього закону.
Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплено в ст.590 ЦК й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено законом «Про іпотеку», згідно з ч.3 ст.33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до ст.39 закону «Про іпотеку». Так, згідно із чч.1, 2 цієї статті в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або приміщення.
У ч.1 ст.40 закону «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їхніх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.
Спеціальним правилом, яким визначається порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст.109 ЖК, у ч.1 якої передбачено підстави виселення. У ч.3 ст.109 цього кодексу врегульовано порядок виселення осіб. За змістом ч.2 ст.40 закону «Про іпотеку» та ч.3 ст.109 ЖК після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють будинок або приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення при зверненні стягнення на приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення. Постійне приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Отже, у ч.2 ст.109 ЖК установлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення. Як виняток допускається виселення без надання іншого приміщення при зверненні стягнення на приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ч.2 ст.39 закону «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення ст.40 цього закону, так і ст.109 ЖК. Таким чином, особам, яких виселяють із житлового будинку (приміщення), що є предметом іпотеки та придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому відповідно до положень ч.2 ст.109 ЖК постійне житло має бути визначено в рішенні суду.
Суди попередніх інстанцій встановили, що 3.04.2006 між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та Особою 4 укладено кредитний договір; того ж дня між банком та Особою 4 укладений іпотечний договір, за яким останній передав кредитору в заставу будинок, розташований за Адресою 1, який належить йому на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 31.03.2006. Тобто придбання житла відбулося до укладання кредитного договору, договору іпотеки, а також до фактичного отримання позичальником 5.04.2006 кредитних коштів.
Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, незазначення позивачем іншого постійного приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Наведене дає підстави для висновку, що у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення ч.2 ст.109 ЖК у поєднанні з нормами стст.39, 40 закону «Про іпотеку».
Посилання скаржника на пріоритетність положень ст.40 закону «Про іпотеку» перед положеннями ст.109 ЖК є необґрунтованими, оскільки при вирішенні питання щодо виселення на підставі ч.2 ст.39 закону «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення ст.40 цього закону, так і норми ст.109 ЖК.
Такі ж правові висновки зробив Верховний Суд України в постановах від 18.03.2015 у справі №6-39цс15, від 2.09.2015 у справі №6-1049цс15, від 30.09.2015 у справі №6-1892цс15, від 21.12.2016 у справі №6-1731цс16.
Встановивши у справі, яка переглядається, те, що в іпотеку передано будинок, придбаний не за рахунок отриманих у кредит коштів, суди зробили помилковий висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення відповідачів зі згаданого будинку без визначення іншого приміщення, в яке має бути здійснено таке виселення.
Щодо доводів касаційної скарги в частині неповідомлення осіб, що зареєстровані в іпотечному майні, ВС зробив висновок, що відповідно до ч.2 ст.40 закону «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити будинок чи приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють будинок або приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Зі змісту зазначених норм права випливає, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в разі звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем ч.2 ст.40 закону «Про іпотеку». З урахуванням ч.2 ст.39 цього закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Таким чином, доводи касаційної скарги в частині неповідомлення осіб, що зареєстровані в іпотечному майні, є обґрунтованими, оскільки виселення мешканців з переданого в іпотеку приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем ч.2 ст.40 закону «Про іпотеку». Проте ці доводи заявника не впливають на висновок касаційної інстанції з огляду на безпідставність рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо часткового задоволення позову.
Посилання на те, що відповідачі Особа 5 та Особа 8 зареєстрували місце проживання в іпотечному майні після укладення договору іпотеки, не є підставою для недотримання позивачем вимог ст.40 закону «Про іпотеку». У цьому випадку вимога про добровільне звільнення предмета іпотеки повинна бути направлена кожному відповідачу, про виселення якого просить позивач.
Доводи касаційної скарги в частині посилань заявника на те, що місцевий суд зобов’язаний був з’ясувати, до компетенції якого органу належить право надавати житло у випадку виселення та перевірити наявність вільних приміщень у фондах житла для тимчасового проживання, не ґрунтуються на вимогах закону. Наведене не є обов’язком місцевого суду при вирішенні спору.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суд не перевірив, чи наявне інше житло у відповідачів, ВС відхиляє як безпідставне, оскільки ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.
Виходячи з принципів змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, позовні вимоги мають бути належним чином сформульовані та доведені саме позивачем, судом цивільні справи розглядаються в межах заявлених позовних вимог, а тому саме позивач у позові мав визначити те інше житлове приміщення, в яке підлягали виселенню відповідачі. Саме в цьому ВС визнає реалізацію законодавчих гарантій дотримання прав та законних інтересів осіб, користувачів фінансових послуг, у зв’язку з фінансовою кризою на ринку іпотечного кредитування, що запроваджені законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг».
Верховний Суд у визначенні справедливого рішення в цій справі керується ст.2 ЦПК, за змістом якої завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.
Суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи повною мірою не виконали завдань цивільного судочинства, метою якого є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб.
Установивши неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, ВС має вийти за межі доводів касаційної скарги відповідно до ч.3 ст.400 ЦПК, згідно з якою суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У такому рішенні ВС керується тим, що встановлено істотне порушення при застосуванні норм матеріального права, зокрема судами першої та апеляційної інстанцій виселено мешканців спірного будинку, придбаного не за кредитні кошти, без визначення іншого постійного житла, в яке й має бути виселено відповідачів. Суди попередніх інстанцій порушили імперативний припис ст.109 ЖК, що свідчить про недотримання державних гарантій прав та законних інтересів користувачів фінансових послуг в умовах фінансової кризи в Україні.
Оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права, доводи касаційної скарги не мають правового значення для правильного вирішення спору, а також спрямовані на зміну проведеної судами оцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. З огляду на зазначене, зважаючи на встановлені судами обставини, ВС задовольняє касаційну скаргу частково та відмовляє в задоволенні позову повністю. Таке рішення не позбавляє позивача права звернутися до суду з позовними вимогами, сформульованими відповідно до вимог ч.2 ст.109 ЖК.
Відповідно до чч.1 та 3 ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині чи зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення чи застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Керуючись стст.389, 400, 409, 412, 416 ЦПК, ВС у складі колегії суддів першої судової палати КЦС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ПАТ «КБ «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21.09.2015 та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 11.05.2016 скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ПАТ «КБ «ПриватБанк» до Особи 4, Особи 5, Особи 6 та Особи 7 про виселення відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.http://zib.com.ua/
Коли банку відмовлять у висленні боржника (думка ВС)

Матеріали за темою



Іпотеці навіть смерть не є завадою, - Верховний Суд

в„–16 (1366), 21.04—27.04.2018



Як рахувати відсотки, коли кредитний договір закінчився, нагадав ВС

в„–15 (1365), 14.04—20.04.2018



Українці вимагають від естонського центробанку спростування поширеної негативної інформації

30.03.2018



ВС пояснив, чому не можна поповнити валютний рахунок монетами

в„–10 (1360), 10.03—16.03.2018



Головою Нацбанку призначено Якова Смолія

15.03.2018



НБУ повідомив про перенесення робочих днів банків

14.02.2018



НБУ збиратиме інформацію про боржників і надавати її банкам

в„–6 (1356), 10.02—16.02.2018



У Британії заборонили купувати біткоїни в кредит

в„–6 (1356), 10.02—16.02.2018



НБУ оштрафував іноземну компанію на понад 700 тис. грн

05.02.2018



ВСУ вказав, коли банк не повинен сплачувати відсотки за вкладом

в„–3 (1353), 20.01—26.01.2018



ВСУ зробив висновок про списання коштів з рахунку боржника без його волевиявлення

в„–50 (1348), 23.12—29.12.2017



Як дані приватних клієнтів ПриватБанку виявилися в Москві?

07.12.2017



Власник менше 10% акцій банку не має права оскаржувати рішення НБУ, – ВСУ

в„–46 (1344), 02.12—08.12.2017



Проценти за користування кредитними коштами не слід плутати з неустойкою, - рішення ВСУ

в„–44 (1342), 18.11—24.11.2017



Інформацію з Кредитного реєстру НБУ зможе отримати будь-хто

в„–45 (1343), 25.11—01.12.2017



ВСУ зробив висновок про споживчі кредити в валюті

в„–44 (1342), 18.11—24.11.2017



Збанкрутілий банк зобов’язаний повернути помилково переказані кошти

в„–43 (1341), 11.11—17.11.2017



Чи може підприємець сподіватися на ефективний захист інвестицій?

в„–42 (1340), 04.11—10.11.2017



Споживчий кредит: ВСУ висловився щодо умов нікчемності

в„–41 (1339), 28.10—03.11.2017



НБУ перегляне Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків

31.10.2017


Завантажити більше публікацій
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій —

[url=http://zib.com.ua/ua/comments/132701.html]Читати всi




[url=http://zib.com.ua/ua/print/132701.html]
[url=#][/url]

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Серпень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031