Авторизація

» » » Україну й Китай зближує Велика Тунгусія

Україну й Китай зближує Велика Тунгусія

Україну й Китай зближує Велика ТунгусіяПроцес деколонізації Російської Федерації неминучий, бо вона така ж федерація, як Римська імперія – республіка, як та офіційно іменувалася до свого розпаду. Зразок федерації – це США, про що свідчить, у тому числі, система обрання там президента. Якщо РФ дійсно була б федерацією, то вибори президента у всіх 83 її суб'єктах проходили б за зразком США. Але Москва замість того, щоб зайнятися реальною федералізацією РФ, ультимативно вимагає федералізації України й Молдови. Показово, що росіян усі 295 років їхнього існування зовнішня політика завжди цікавила більше, аніж внутрішня, оскільки займатися власними проблемами влада завжди забороняла, але розмови про «англічанку, яка шкодить» і перебудову Росією світу влада завжди заохочувала. Тому всі росіяни, від мешканців Кремля до жителів села із трьох будинків, мислять винятково глобально: як облаштувати Європу, як переоблаштувати США, як вправити мізки Україні, поставити на місце Естонію, федералізувати Молдову тощо.

Будь-яка районна адміністрація РФ – це імперське міністерство закордонних справ, у якому є лише розбіжності з питання, із кого почати наводити порядок – із Кавказу чи із Сирії, але точно не з міста Дно. Близькому й далекому начальству із Дном усе зрозуміло: там 300 років поперемінно то божа благодать, то комунізм, і залишається лише вирішити одну проблему – як усе це добро експортувати куди-небудь за межі РФ. Дуже хотілося б на Аляску, але вона продана й надійно охороняється.

Деколонізація РФ – це процес історично справедливий і неминучий, і тільки він може позбавити росіян від їхнього імперського менталітету й нарешті перемкнути їхню свідомість із зовнішньої політики на власні проблеми. Показово, якщо в історії США періодично трапляються періоди ізоляціонізму, і, імовірно, із обранням Трампа вони ввійдуть у черговий такий період, то 295 років історії Російської імперії–СРСР–РФ – це суцільна низка загарбницьких воєн. У ній немає навіть натяку на ізоляціонізм, на відміну від Китаю і Японії, де він довго був офіційною доктриною. Якщо взяти більш ранню історію Московії, перейменованої в 1721-му Петром I на Росію, то це ще 300 років постійних московсько-литовських воєн, які також можна назвати московсько-російськими війнами, і їх завершенням стали три розподіли Польщі Катериною II.

Деколонізація й федералізація – це ті процеси, які можуть позбавити РФ від гену імперського москвоцентризму, вплив якого наочно демонструє схема залізниць, – усі вони сходяться на Москві. Цілком логічна для імперії схема доріг, якої в Євразії більше немає ніде. У певному сенсі Москва – це окрема держава усередині РФ із поліетнічним населенням 14 млн і периферією з «Великої Москви», але яка дивно вимагає федералізації від тримільйонної Молдови для «радянського народу» Придністров’я й 140 тисяч гагаузів, яких менше, ніж українців у Москві. При тому, що уряд Молдови фінансує «Радіо Гагаузії» і регулярно цікавиться, коли воно, нарешті, перейде з російської на гагаузьку мову.

Але «Український робочий клуб» в «інтернаціональній» Москві заборонили ще в 1938 р., як і інші етно-національні об'єднання, незважаючи на їхній пролетаризм. Тільки в 1989 р. українцям у Москві дозволили створити свій клуб і бібліотеку, але вже з 2006 р. почалися репресії, і в 2010 р. були позбавлені реєстрації організації «Федеральна національно-культурна автономія українців у Росії», а потім і «Об'єднання українців Росії». Із 2014 р. бути українцем у РФ стало остаточно небезпечно для життя, бо ЗМІ почали ділити їх на поганих «бандерівців» і гарних «сепаратистів». У результаті в Криму за переписом осені 2014 р. кількість «легальних» українців скоротилася на 40%, а нечисленні українські школи були закриті під заяви Кремля про «рівність усіх народів».

Процес деколонізації й федералізації РФ – не тільки історично закономірний, але і єдино можливий спосіб еволюції жителів цих територій до реальної демократії, оскільки дві інші спроби – створення СРСР і РФ – однозначно були провальними, бо призвели до відтворення Російської імперії. Причина, з якої у Росії, хоч би що будували, комунізм чи демократію, але врешті однак виходить імперія, цілком очевидна.

Демократію, тим більше соціалізм, якщо повернутися до початкового значення цього терміна, як суспільства «волі, рівності й братерства», не можна створити імперськими методами й принести на багнетах, як робили радянські комуністи. До демократії необхідно дозріти, у чому США переконалися під час війни у В'єтнамі й чому й не надали військової підтримки антиавторитарним повстанням у НДР (1953), Угорщині (1956), Чехословаччині (1968) і Польщі (1980–1981). Почасти з цієї ж причини не одержала її й Україна в 2014 р., хоча Будапештський меморандум 1994 р. прямо зобов'язував до цього США й Великобританію. Якщо США після війни у В'єтнамі переконалися в безперспективності військового експорту демократії, то СРСР, навпаки, увірував у безвідмовність експорту своєї моделі авторитаризму разом із військовими переворотами, організованими за його сприяння місцевими «авангардними партіями». Гори Афганістану похитнули цю віру Москви, але не зруйнували її, і Кремль улаштував їй нові випробування на Кавказі, в Україні й у Сирії.

Оскільки Москва продовжує влаштовувати випробування віри, то процес деколонізації Євразії буде не таким простим і легким, як деколонізація Африки в 1960 р., коли на її карті з'явилося 17 нових держав, і це було тільки початком. Москва, на відміну від Лондона, Парижа й Брюсселя в 1970-і, не тільки не хоче допомогти своїм колоніям і територіям створити власні держави, але навіть не бажає визнати їхні права на існування. Москва продовжує вести колоніальну війну на Кавказі, а ФСБ шукає іноземних агентів на Ямалі, які нібито налаштовують ненців-оленярів проти місцевої адміністрації. З вічної теми війни з німцями Москва плавно перемикається на тему війни з ненцями.

Очевидно, що ООН і міжнародному співтовариству загалом доведеться докласти ще величезних зусиль, щоб добитися від Кремля визнання елементарних прав людини й провести деколонізацію в РФ. Федералізація не є обов'язковою вимогою, але здійснити її в інтересах самих росіян, однак їм ще треба до цієї думки «дозріти». Процес деколонізації РФ об'єктивно зближує Україну і Китай, – у них виникає точка просторового зіткнення в Північній Маньчжурії або Зеленому Клині, як із XIX в. українські колоністи називали територію басейну рік Зеї й Амуру до моря. Нині для Москви це Приамурська область із Приморським і Хабаровським краєм.

Для тунгусо-манчжурських народів, які в XVII в. завоювали Китай і створили в ньому імперію Цин, – це споконвічна територія їхнього етногенезу. У 1858–1860 роках Російська імперія відторгла її від імперії Цин і заселила слов'янами-колоністами, серед яких близько 65% були українцями. В ієрархії народів Російської імперії українці мали більш привілейований статус, ніж тунгуси або китайці, але використовувати українську мову, крім побутового рівня, заборонялося. У СРСР її використання вважалося якщо не ознакою політичної неблагонадійності й «бандерівщиною», то ознакою поганого тону й неуцтва. У результаті українська мова в Зеленому Клині в радянський час вийшла з ужитку навіть на побутовому рівні, хоча в 1905 р. Уссурійськ справляв враження типового містечка на Полтавщині, а його жителі в переписах стали називати себе «росіянами», щоб уникнути уваги КДБ. Але прізвища видають їх. Тунгусо-манчжурські етноси в «братній родині народів» тихо вимирали, а китайці й корейці були виселені із Зеленого Клина в 1930-ті як політично неблагонадійні елементи.

Деколонізація Північної Маньчжурії – процес неминучий, у Кремлі це усвідомлюють, тому звідти час від часу й звучать звинувачення на адресу її жителів у «сепаратизмі». Кремлю дуже хочеться «заморозити» цей процес, але з далекої Москви «руки не доходять» до «прямого управління» економікою регіону. Багатий край усі 150 років залишається безнадійно запущеною периферією імперії, а разові фінансові ін'єкції з Москви й піар-акції в дусі спорудження моста на острів Руський не дають стійких імпульсів до розвитку ані життя, ані економіки регіону.

150 років – досить великий строк, щоб зрозуміти всю приреченість цього імперського експерименту, тим більше в нинішніх умовах, коли з пазлів імперії остаточно випала Україна. Єдиний вихід із нього – це повернення державності Приамур'ю й Уссурійському краю. Не приєднання до Китаю, бо в цьому випадку він знову виявиться периферією, а саме повернення до державності. Поки складно сказати, чи буде це оголошенням Далекосхідної республіки, Маньчжурії чи держави з екологічною назвою Зелений Клин. Можливо, це буде взагалі Велика Тунгусія як данина вдячності її автохтонному населенню, просто Амурія або Уссурія, але її народ зобов'язаний одержати можливість самостійно розпоряджатися її ресурсами. Можливо, це буде не відразу демократія, а який-небудь м'який авторитарний режим, за зразком Лукашенка в Білорусі, як перехідна форма. Але це єдино можлива альтернатива ще декільком десяткам років застою, якщо збережеться нинішній статус-кво.

Зрозуміло, є побоювання китайської експансії, і не тільки як рецидив радянської пропаганди, але і як наслідок не завжди далекоглядної політики Пекіна. Гарантувати безпеку цієї нової держави може тільки міжнародне співтовариство через ООН, і в першу чергу країни-сусіди: Китай, Японія та Корея. КНДР поки нічого нікому не гарантує, крім головного болю, але це не назавжди, і висадка її десанту у Владивостоку – із серії ненаукової фантастики. Японія й Корея під «парасолькою» США, і, судячи з маневрів у Південно-Китайському морі, ця «парасолька» не просто реклама. Тим самим Далекосхідна республіка опиняється на стику інтересів кількох рівновеликих сусідів, які врівноважують один одного, і ця ситуація близька до ситуації Швейцарії після наполеонівських війн, коли всі чотири сусіди відмовилися від ідеї її захопити або поділити. Якби таких сусідів було двоє, то можливі були б варіанти, але, на щастя, їх виявилося четверо.

Не варто занадто демонізувати й сам Китай, хоча він іноді дає для цього приводи. Але для Китаю врешті краще мати на півночі гарного сусіда й цікавого партнера, ніж цілий комплекс нових проблем. Китай, як Японія й Корея, теж зацікавлений у розробці багатих ресурсів краю, але робити це краще, коли не падають бомби. Інакше — як в Україні, де видобуток сланцевого газу в Донецькій і Луганській областях став неможливим ні для кого через вторгнення бойовиків «Газпрому». Цей і інші фактори дозволяють уважати, що Китай може стати надійним гарантом безпеки Далекосхідної республіки, але йому слід це переконливо продемонструвати, у чому може допомогти Україна, історично пов'язана з Маньчжурією – Зеленим Клином.

Першим таким кроком може стати відкриття в Харбіні четвертого консульського відділу МЗС України в Китаї з повноваженнями роботи не тільки в цьому регіоні Китаю, але також у Північній Маньчжурії – Зеленому Клину й Забайкаллі. Жителі цих регіонів бувають у Харбіні, і консульство зможе запропонувати їм одержати «карту українця» не тільки зі звичайним набором консульських послуг. Відкриття консульства в Харбіні буде наочним свідченням миролюбного й поважного ставлення Китаю до жителів Приамур'я, а також сприяти зміцненню взаємодовіри. Україна в цьому випадку виступить не тільки посередником у встановленні взаємодовіри по обидві сторони Амуру, але й гарантом у перспективі безпеки Далекосхідної республіки. Можливо, нині Україна як один із таких гарантів сприймається з деякою іронією, але варто врахувати динамічне розширення українсько-китайських ділових зв'язків, які створюються завжди складно й розривати їх завжди боляче. Китайці як прадавній і мудрий народ добре це знають, а українці зараз болісно переживають розрив із росіянами.

Сергій Климовський

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Серпень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031