Авторизація

» » Нариси з історії створення української транспортної контррозвідки

Нариси з історії створення української транспортної контррозвідки

Нариси з історії створення української транспортної контррозвідкиСто років тому одночасно із становленням Української Народної Республіки почалося створення українських спецслужб. У порівнянні з формуванням національних Збройних Сил того часу, організація діяльності вітчизняної спецслужби проходила для молодої держави більш болісно і вкрай складно. Однією із причин, що негативно впливала на процеси цієї розбудови, було постійне підозріле ставлення керівників Центральної Ради, які прийшли з опозиційних і позасистемних політичних середовищ, до спецслужб у цілому.

Керівництво УНР патологічно остерігалося мати справи зі спецслужбою та намагалося зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі напрацювань і особового складу органів колишньої Російської імперії. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужбу намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

Водночас потреба будувати національну спецслужбу була вимогою часу, оскільки на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах. Крім того, в Україні, що перебувала у стані війни, діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, яка проводила вербувальну роботу та вчиняла розвідувально-підривні дії. Ситуація дедалі загострювалась і формування національних спецслужб стало нагальним питанням виживання молодої держави.

Перші спроби створити підрозділи контррозвідки у Київському військовому окрузі відбувалися ще восени 1917 року. Проте ця робота була не досить результативною. Ситуація значно покращилася з приходом до влади гетьмана П. Скоропадського. Фактично з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, укомплектована з колишніх оперативних працівників і фронтових контррозвідників.

Відбулося створення нової мережі агентури із такими пріоритетними завданнями як протидія розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізація підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Крім того, Освідомчий відділ локалізував спроби спецслужб країн Антанти, які тоді вкрай активно розвинули свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, на Півдні України.

Протягом весни-літа 1918 року продовжувалась розбудова української спецслужби і активно проводились контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було здійснено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали звязку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено значні суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами, конфісковано великі партії нелегальної літератури, виявлялися схованки зі зброєю.

Однак не давали спокою і внутрішні вороги.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до воззєднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли псевдопатріоти з Українського національного союзу. Так, перший антивладний заколот назрів в Міністерстві транспорту, де представники Українського національного союзу, які готували повстання проти гетьмана, проводили свої зібрання. Свій задум заколотники намагались втілити восени 1918 року. Зрозуміло, що спецслужба не стояла осторонь, володіла цією інформацією і на початку серпня 1918 року, створивши підрозділи транспортної контррозвідки, почала документувати цю діяльність. Особливість створення відповідних підрозділів контррозвідки була викликана тим, ще транспорт на той час був найбільш розгалуженою мережею в країні, мав свою специфіку, поєднавши у собі економічні, наукові, технічні, оборонні та тактичні аспекти. Тому у складі спецслужби було сформовано особливий контингент контррозвідників-транспортників.

Об’єктивно спецслужба зробила все можливе аби запобігти заколоту. Але політичне керівництво молодої держави, не використавши результати клопіткої праці українських транспортних контррозвідників, допустила фатальну помилку, наслідком якої стала втрата суверенності і соборності. Серед видатних постатей тогочасного періоду, який причетний до створення підрозділів транспортної контррозвідки, був уродженець Черкащини (з шполянської Сердегівки) Никифір Дишлевий.

Спочатку він очолював контррозвідку 4-ї Київської стрілецької дивізії УНР, якою командував полковник Андрій Вовк із Золотоніщини, а потім був у штабній команді керівника Другого Зимового походу Армії УНР генерал-хорунжого Юрка Тютюнника (родом зі Звенигородщини), який приділяв надзвичайно велику увагу спецслужбі, розбудувавши її за польським взірцем і поділивши на офензиву (розвідку) та дифензиву (контррозвідку).

Шлях уродженця шполянського села до вершин керівництва секретною службою самостійної Української держави був дивовижним. За фахом першої здобутої освіти він мав би бути педагогом, оскільки закінчив Коростишівську учительську семінарію, але Перша світова війна змінила його плани. Вже в червні 1915 року закінчив Першу Київську школу прапорщиків і вирушив спочатку до Заамурського прикордонного полку, згодом з головою поринув у бої Першої світової, де відзначився як справжній герой. Революційні події 1917-го штабс-капітан Н. Дишлевий зустрів у складі легендарного, прославленого у боях Першої світової 1-го Київського полку, де з 07.11.1917 командував спочатку батальйоном у складі цього полку, а з 01.01.1918 його призначено вже командиром усього Сердюцького полку імені Богуна. Під час спроби більшовицького перевороту, який мав відкрити окупантам шлях на українську столицю, найбільш дієва сотня його "сердюків" атакувала завод "Арсенал", де засіли заколотники, а сам Дишлевий, залишаючись на посаді комполку, стає ще й помічником "особливого коменданта" Києва Михайла Ковенка - члена Центральної Ради, командира загонів Вільного Козацтва української столиці (пізніше - редактора газети "Україна"). Після ліквідації зазначеного промосковського заколоту та реалізації низки інших оперативних розробок, Н. Дишлевий працював на вищих посадах у губернській комендатурі Київщини, де вирішував питання безпеки київських залізниць, і зрештою був призначений на посаду начальника Правобережної залізниці.

З грудня 1919 року знову в Дієвій Армії, як офіцер Збірної Київської дивізії бере участь у переможному Першому Зимовому поході Армії УНР - зокрема, і в боях проти більшовиків на території рідної Черкащини. Від червня 1920 року Н. Дишлевий - начальник контррозвідки 4-ї Київської дивізії. Те літо вкрило славою знамена української армії, яка спільно з польськими союзниками зупинила більшовицький наступ на Галичині. З тріском провалився московський наступ на Львів, який мріяв захопити тодішній член більшовицького "Рєввоєнсовєту Юго-Западного фронта" Й. Сталін, під Замостям розгромлено полки С. Будьонного, які намагалися прорватися на Варшаву, а 4-а Київська дивізія, де командиром був А. Вовк та контррозвідкою керував Н. Дишлевий, успішно форсувала Дністер, викинула більшовиків з давньоруського міста Галич і погнала окупантів на Схід.

На жаль, доля тих збройних протистоянь, як відомо, завершилася втратою української державності. Н. Дишлевий потрапив до польського табору для інтернованих українських вояків, проте навіть на вимушеній еміграції офіцер-контррозвідник жодного дня не сидів склавши руки - готувався до повернення в Україну і продовження збройної боротьби за її Волю.

16 червня 1923 року при спробі повернутися в Україну для організації підпілля Н. Дишлевий та Ю. Тютюнник потрапили у засідку більшовицьких окупантів. Від того самого дня жодної звістки про подальшу долю Н. Дишлевого абсолютно нічого не відомо.

Ю. Тютюнника неодноразово збиралися стратити, проте він ще довго з ідеологічних міркувань потрібен був більшовикам живим. Генерала розстріляли лише восени 1930-го.

Бакаліна Олександр Миколайович,
полковник

Музильов Володимир Олексійович,
генерал-майор запасу

Погребицький Микола Леонідович,
генерал-майор запасу, доктор юридичних наук

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Грудень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31