Авторизація

» » Військове будівництво і військова юстиція: національні інтереси та історичні уроки

Військове будівництво і військова юстиція: національні інтереси та історичні уроки

Автор: Володимир Пилипчук, професор, доктор юридичних наук, експерт з питань національної безпеки


Військове будівництво і військова юстиція: національні інтереси та історичні уроки Чітке визначення геополітичних пріоритетів, консолідація у масовій свідомості базових національних інтересів є однією з найважливіших передумов стабільного розвитку будь-якої сучасної держави. «Національний інтерес – більш важливий, ніж ідеологія», – говорив Джон Кеннеді. «Відправною точкою зарубіжної політики будь-якої країни має бути концепція національних інтересів, визначена у термінах сили», – наголошував батько «політичного реалізму» Г. Моргентау.

У більшості випадків національні інтереси, як і геополітичні пріоритети, виводяться з базових цінностей суспільства, таких як «виживання», «свобода», «демократія», «економічний добробут», «розвиток», соціальних, культурних, історичних традицій, а також інших внутрішніх (національна ментальність і домінуюча ідеологія, екологічна система тощо) і зовнішніх (міжнародне середовище, в тому числі геополітичне, союзи, блоки, досвід і традиції міжнародних відносин та ін.) параметрів.

Система національних інтересів в цілому динамічна за своєю природою. Проте формування відносно стабільної, загальноприйнятної, несуперечливої і самоузгодженої системи національних інтересів та геополітичних пріоритетів – визначальне завдання національної еліти в процесі державотворення. Однак, і нині, через 27 років після створення суверенної Української держави, актуальною лишається проблема визначення єдиної національної ідеї, загальноприйнятних національних цінностей і національних інтересів та стратегії розбудови суспільства і держави.

Однією із основних причин зазначеного є проблема жорсткого політичного протистояння протягом усього періоду існування України, коли політичні сили та фінансово-промислові групи, що їх підтримують, задля отримання влади і досягнення власних вузькопартійних чи інших інтересів готові принести у жертву навіть державний суверенітет і добробут власного народу. За цих умов актуальною постає проблема духовності та професійності представників влади й опозиції (політиків та керівників усіх рівнів) в умовах розбудови суверенної держави.

Досить влучні оцінки стосовно вказаної проблеми ще на початку 1990-х висловив М. Горинь: «Перед лицем великої небезпеки, яка чатує на нас, ми повинні, мусимо подолати вади наших міжпартійних взаємин:
– крайню більшовицьку нетерпимість до політичних опонентів;
– моральний осуд опонентів тільки тому, що вони опоненти;
– монополію на патріотизм, на істину і єдино правильну тактику боротьби.

На таких принципах досягти згоди… практично неможливо. Нам слід виходити із засад плюралістичного суспільства, в якому багатопартійність є нормою, дискусія – формою взаємин, національна єдність – умовою існування держави, а толерантне ставлення до опонентів – ознакою морального здоров’я нації».
У контексті зазначеного та ефективності захисту національних інтересів в умовах гібридної війни і глобальних трансформацій заслуговують на увагу слова відомого українського письменника, громадського діяча і вченого Бориса Олійника : «…нині, коли ми відаємо, в яку безодню матеріального і духовного зубожіння нас кинули…, як низько впала ціна людського життя і гідності, …як уперто нас підштовхують до протиприродної межі, за якою смертність перевищує народжуваність, тобто, до геноциду, коли заохочується зрадництво, відступництво і регентство як норма. Коли за вільноконвертовану валюту продається все – від національних святинь і рідної землі аж до честі і совісті, – то нині, коли ми все це знаємо…, нині се нам не проститься… Пробив роковий час, коли кожен зобов’язаний визначитись бути чи не бути».

Історичний та політико-правовий аналіз становлення і розвитку незалежної України свідчить про наявність низки системних проблем у сфері державотворення та військового будівництва. З цього приводу варто пам’ятати про тисячолітню історію державного та військового будівництва на українських землях (з часів Київської Русі, Козацької держави Богдана Хмельницького, відновлення української держави у 1917 – 1920 рр.), а також про негативні історичні уроки минулого.

Слід нагадати відому мудрість: «хто знає своє минуле, той володіє своїм майбутнім». На превеликий жаль, негативний історичний досвід, зокрема у воєнній сфері, в Україні знову було повторено протягом останніх десятиліть.

Нині серед народних депутатів України, фахівців воєнної сфери, експертів і вчених розгорнулася дискусія щодо створення (за нашими оцінками – відновлення) системи військової юстиції України, у тому числі зареєстровано відповідні законопроекти у Верховній Раді України. Як свідчить аналіз, сучасна гібридна війна, процеси глобалізації, європейської та євроатлантичної інтеграції України дійсно потребують комплексного переосмислення новітніх викликів і загроз національній безпеці, а також актуалізують проблему розбудови ефективної системи військової юстиції.

У контексті зазначеного розглянемо деякі історичні уроки трансформації системи військової юстиції в Україні.

Перший урок – прорахунки у сфері військового будівництва та оборони.

Станом на серпень 1991 року на території України дислокувалось розгорнуте угруповання військ загальною чисельністю понад 1 млн. 100 тис. чоловік, а також третій у світі потенціал ядерної зброї, основу якого складали виготовлені в Україні міжконтинентальні балістичні ракети з ядерними боєзарядами.
Внаслідок системних прорахунків та недоліків державної політики у сфері національної безпеки і оборони, а також неналежного опрацювання та виконання міжнародних зобов’язань і гарантій Україні з боку інших ядерних держав вказаний воєнний потенціал практично був ліквідований, а частина українських земель у 2014 р. була окупована РФ.

Стрімке і часто необґрунтоване скорочення військ призвели до того, що станом на початок 2014 року, за оцінкам воєнних експертів, лише окремі військові частини чи підрозділи перебували у боєздатному стані. Водночас, РФ, як одна із держав – гарантів територіальної цілісності та безпеки України грубо порушила взяті на себе обов’язки у зв’язку з ліквідацією ядерної зброї в Україні. Варто нагадати, що серед держав-гарантів безпеки України у зв’язку з ядерним роззброєнням також були США, Велика Британія, а пізніше долучилися Франція і КНР.

Загалом, вказані події створили вкрай небезпечний міжнародно-правовий прецедент у сфері міжнародного правопорядку та запобігання поширенню зброї масового знищення у світі.

Другий урок – прорахунки з питань трансформації системи військової юстиції.

Після проголошення незалежності України було прийнято низку законів та інших нормативно-правових актів, які забезпечували створення національних Збройних Сил, інших військових формувань та системи військової юстиції.

Основу військової юстиції у середині 1990-х років становила розгорнута система органів і підрозділів військової прокуратури та військові суди оперативних командувань і гарнізонів. У військах було розгорнуто систему юридичних підрозділів, а на базі Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого та Київського національного університету імені Тараса Шевченка було сформовано навчальні підрозділи для підготовки військових юристів. В галузі військових наук було запроваджено окрему наукову спеціальність – військове право.

Однак, протягом 2000 – 2012 років система військової юстиції була майже повністю демонтована і частково відновлена у 2014 році (створено органи військової прокуратури) з початком гібридної війни проти України.

Третій урок – виникнення новітніх проблем, пов’язаних з процесами реформування правоохоронних органів та системи правосуддя.

Протягом останніх років активно здійснювалися заходи щодо реформування правоохоронних органів та органів суду. Зокрема, внесено зміни до Конституції України і кардинально змінено компетенцію органів прокуратури, які з листопада 2017 року позбавлені слідчих функцій. Водночас, юрисдикція органів прокуратури щодо розслідування злочинів мала перейти до Державного бюро розслідувань України, створення якого необґрунтовано затягується.

Як наслідок, виникла правова колізія, що створює реальні загрози національній безпеці, охороні правопорядку та дієздатності правоохоронної системи. Крім цього, наявні процесуальні проблеми і недостатня готовність цивільних суддів вести провадження у військових правопорушеннях в умовах АТО та операції об’єднаних сил, за оцінками фахівців, поставили під загрозу захист прав військовослужбовців і мирного населення в зоні бойових дій.

З огляду на викладе виникає закономірне питання щодо врахування вказаних та інших історичних уроків, усунення прорахунків у воєнній сфері та відновлення і подальшого розвитку системи військової юстиції України, для чого видається за доцільне:
1) визначити складові системи військової юстиції, до якої, з урахуванням українського досвіду, досвіду США, Канади, Ізраїлю та інших держав, можна віднести такі компоненти:
– слідчий (державне бюро військової юстиції);
– наглядовий (органи військової прокуратури);
– судовий (військові суди);
– юридичні підрозділи військових формувань;
– наукову і навчальну складові в галузі права національної безпеки та військового права;
2) опрацювати наявні проекти Закону України «Про Державне бюро військової юстиції» та прийняти у Верховній Раді України єдиний законопроект, який віднести до першочергових, а також забезпечити синхронізацію подальших реформ правоохоронної системи;
3) розглянути і прийняти проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (щодо військових судів) та внести необхідні зміни і доповнення до інших законодавчих актів України;
4) запровадити окрему наукову спеціалізацію – «Право національної безпеки; військове право» і покласти науково-методичне супроводження та координацію відповідних правових досліджень на Секцію правового забезпечення національної безпеки і оборони Національної академії правових наук України. До пріоритетних напрямів досліджень у цій сфері пропонується віднести:
– правові основи та проблеми забезпечення національної безпеки і оборони, як однієї з основних функцій держави;
– правові засади захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності й недоторканості кордонів України;
– питання правового забезпечення державної і воєнної безпеки та безпеки державного кордону;
– проблеми законодавства і права у сфері національної, колективної та міжнародної безпеки;
– систему і державно-правові механізми забезпечення національної безпеки і оборони України;
– нормативно-правове регулювання діяльності державних і недержавних суб’єктів сектору безпеки, військових правоохоронних органів та органів військового правосуддя;
– правові проблеми імплементації стандартів країн-членів Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору у законодавство України.

Наведені висновки і пропозиції, як свідчить аналіз, відповідають національним інтересам України та випливають із сучасних викликів і загроз, а також потреб розвитку систем національної, регіональної (субрегіональної) і міжнародної безпеки, що потребують колективних стратегій та почуття колективної відповідальності в галузі безпеки і оборони.

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Вересень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930