Авторизація

» » Не питай ніколи, по кому дзвонить Дзвін, він дзвонить і по Тобі…

Не питай ніколи, по кому дзвонить Дзвін, він дзвонить і по Тобі…

Не питай ніколи, по кому дзвонить Дзвін, він дзвонить і по Тобі…Факт прийняття Польщею скандального «історичного закону» вкотре засвідчив, що драматичні події Другої світової війни ще довго будуть залишатись наріжними каменями «історичної політики» посткомуністичних країн Європи. Під «історичною політикою» або «політичною історією» розуміється активне використання панівними політичними силами адміністративних і фінансових ресурсів для утвердження певних інтерпретацій подій минулого. Цей термін виник у 80-х роках минулого століття в Німеччині, а на початку 2000-х був перейнятий і повсюдно втілений Польщею. Як тут не згадати аксіому, сформульовану майже сто років тому відомим істориком-марксистом Михайлом Покровським: «Історія це політика, що обернена в минуле».

Слід визнати, що ці процеси не оминули й Україну. Деякі з сучасних українських істориків, краще за своїх попередників, застрашених сталінськими репресіями й задухою брежнєвського застою, виконують ситуативні політичні задачі. Відверте обслуговування влади Українським інститутом національної пам’яті (УІНП) віддзеркалює ситуацію в Польщі, де Інститут національної пам’яті (ІНП) давно перетворився на інструмент боротьби з політичними опонентами і все частіше втручається в міждержавні справи.

В оцінках польського «історичного закону» Ізраїль опинився по один бік барикад з Україною. Свою версію причин того, що сталося «Вектор ньюз» нещодавно висловлював. У цьому матеріалі вказувалось на важливість пошуку спільних тем, які б об’єднували поляків, українців і євреїв задля взаєморозуміння й примирення. Зокрема, наголошувалось на необхідності глибокої наукової розробки проблеми визнання українців «Праведниками народів світу», а також дослідження доль тисяч наших співвітчизників, які рятували євреїв, однак не визнані «Праведниками» відповідно до критеріїв ізраїльського науково-дослідницького інституту національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) і Героїзму «Яд ва-Шем».

Варто пояснити, що, починаючи з 1963 року іменна медаль і Почесна грамота вручається «Праведнику», як правило, на підставі особистих звернень врятованих євреїв. Відтак українці, поряд з представниками інших націй СРСР, опинились завідомо в програшному стані. До 1991 року євреї, які мешкали в СРСР, щоб не зашкодити собі чи своїм рятівникам, остерігались звертатись до «Яд ва-Шем» з відповідною заявою. Крім цього, серед них було чимало таких, які не бажали навіть думками повертатися до трагічних подій минулого або не знали про існування програми визнання «Праведників». Процес присвоєння українцям звання «Праведників» набув поширення майже через 45 років після закінчення Другої світової війни, коли багато спасителів і спасенних пішли у вічність, а фізичний стан живих у багатьох випадках не дозволяв їм навіть пригадати імена своїх рятівників.

Відтак, абсолютно правильно вважати, що кількість «Праведників» у тій чи іншій країні не обов’язково свідчить про фактичну кількість історій спасіння, а лише відображають випадки, про які стало відомо «Яд ва-Шем». Між тим, суха статистика говорить сама про себе: з 26 513 «Праведників» із 51 країни світу, кількість українців становить 2 573 чоловіка (в Росії – 204), що є другим показником після поляків – 6 706, де процес визнання «Праведників» розпочався задовго до 1991 року.

І поки академічні історики, як завжди ретельно і виважено шукають підходи й методологію вирішення окресленої проблеми, за цю благородну справу вже взялися історики-краєзнавці.

У квітні 2018 року вийшла чергова робота уродженця Кременчука Бориса Шепетовського, який зараз мешкає в ізраїльському місті Рішон-ле-Ціон. Вона носить назву «Освятившие имя Создателя» і є своєрідним продовженням історії єврейської громади Кременчука «Яке місто вважалось Єрусалимом в Україні?», про яку «Вектор ньюз» розповідав минулого року.
Не питай ніколи, по кому дзвонить Дзвін, він дзвонить і по Тобі…

Нове видання побачило світ завдяки підтримці єврейської громади міста Кременчука й приурочене до Дня Катастрофи - національного дня пам’яті і трауру в Ізраїлі, коли євреї згадують жертв нацизму під час Другої світової війни. Характерно, що серед тих, кого із вдячністю згадав у вступному слові президент єврейської громади міста Яків Бірфер - громадяни Ізраїлю, України, США; євреї, українці, росіяни; віруючі й атеїсти; іудеї й православні християни.
Автор роками збирав і вивчав маловідомі сторінки історії Голокосту на «малій батьківщині». Зроблене ним у рази перевершує спроби професійних дослідників увічнити пам'ять про невинно убієнних євреїв міста Кременчука й подвиг його мешканців, які з ризиком для власного життя, спасали їх від носіїв людиноненависницької ідеології. У контексті поставлених задач краєзнавчого характеру праця Бориса Шепетовського є найповнішою.
Абсолютно виграшною є побудова книги, що складається з історичного повідомлення про передвоєнний Кременчук, зворушливих спогадів очевидців Голокосту, листів, документів і матеріалів преси, коротких біографічних довідок про жертв Катастрофи. Вперше надруковані поіменний список й фотографії 43-х кременчужан, які в час лихоліття спасали євреїв від нацистів.

Автор емоційно передав жахливу атмосферу окупації, яка для багатьох жителів міста стала випробуванням на людську гідність. Успіх книги апріорі зумовлений тим, що написана вона серцем, без претензій на преференції з боку чинної української влади. Вихід у світ книги «Освятившие имя Создателя» слід вважати черговим важливим етапом громадської діяльності Бориса Шепетовського поряд із його ініціативами щодо відкриття пам’ятного знаку кременчужанам, які спасали євреїв і присвоєння одній з вулиць міста Кременчука імені «Праведників народів світу».
Не питай ніколи, по кому дзвонить Дзвін, він дзвонить і по Тобі…

Водночас, здійсненому Борисом Шепетовським аналізу обстановки у передвоєнному й окупованому Кременчуці часом бракує повноти і всебічності, оскільки він не мав можливості користуватися новими дослідженнями сучасних істориків і краєзнавців. Деякі коментарі автора подій і документів суперечать критеріям об’єктивності й науковості.

Так, проблема евакуації мирного населення Кременчука, у тому числі євреїв, показана фрагментарно, а організація героїчної оборони міста розкрита поверхнево. Дослідження Голокосту в Кременчуці суттєво виграло, якби там знайшлося місце для викладу довідкової інформації про діяльність одного з нацистських «ескадронів смерті» - айнзацгрупи «С» армії «Південь» та командування зондеркоманди «4б», які, очевидно були організаторами масового знищення євреїв міста.

Не виключено, що в Кременчуцькому гетто нацисти організували «юденрат» (з німецької Judenrat - «єврейська рада»). Так називалися адміністративні органи єврейського самоврядування, створені окупантами в примусовому порядку з впливових євреїв міст, у тому числі рабинів, для управління внутрішнім життям гетто, забезпечення виконання нацистських наказів, що стосуються євреїв. «Юденрати» створювалися у кожному населеному пункті з єврейським населенням на всіх окупованих німцями територіях. Якщо чисельність у даній місцевості перевищувала 10 000 осіб «юденрат» призначався з 24 членів, якщо менше – рівно в половину менше. Керівник «юденрата» називався «юденельтестер» (з німецької Judenältester) — єврейський староста. Оскільки в Кременчуці станом на кінець вересня 1941 року було зареєстровано, як мінімум, 3 500 євреїв «юденрат» міського гетто мав би складатися з 12 членів. Про існування «юденрата» в гетто Кременчука в книзі «Дика полин» згадує радянський письменник, публіцист і драматург Цезар Соломонович Солодарь (1909 – 1992), говорячи про «поліцейські загони, що орудували під протекторатом гестапо на території гетто Львова, Чернівців, Проскурова, Кременчука». Утім, Борис Шепетовський не наважився поставити перед собою задачу з’ясувати питання щодо створення й оцінки діяльності Кременчуцького юденрату.
Не питай ніколи, по кому дзвонить Дзвін, він дзвонить і по Тобі…

Але одна з описаних Борисом Шепетовським історій, заслуговує на поглиблений розгляд, позаяк засвідчує складність дослідження проблеми визнання подвигів українців, які реально рятували євреїв.

Мова йде про вчинок колишнього вчителя чи то директора місцевої школи Синиці-Верховського, призначеного окупаційною владою на посаду бургомістра Кременчука. Документальні відомості про нього можна знайти в роботі відомого ізраїльського історика, бригадного генерала Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ), багаторічного (1972 – 1993) директора Музею Катастрофи і Героїзму «Яд ва-Шем» Іцхака Арада (Рудницького), який 17-річним юнаком воював на території Білорусії, Литви, Росії у складі загону радянських партизан. На сторінці 322 роботи «Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941-1944): Сборник документов и материалов. Иерусалим: Яд ва-Шем, 1991» Іцхак Арад оприлюднив уривок з «Оперативного рапорту, СССР, № 177», який містить повідомлення начальника поліції безпеки і СД про дії зондеркоманд в Україні станом на 6.3.1942»:

«…сотрудничество с украинскими органами и милицией, в основном, хорошее. Однако при назначении ответственных лиц не всегда соблюдалась необходимая осторожность, о чем свидетельствует тот факт, что бургомистр города Кременчуга Синица саботировал данные ему приказы. Синица был арестован. В результате допроса служащих айнзацкоманд было выяснено, что он пользовался фальшивыми персональными данными и препятствовал решению еврейской проблемы. Он заставлял протоиерея Романского крестить указанных им евреев, и давать им христианские или русские имена. Арест саботажника позволил предотвратить выход большего числа евреев из-под немецкого контроля. Синица был казнен».

Цей красномовний документ, як свідчення опору Голокосту з боку місцевих жителів Кременчука широко використовували в своїх роботах російські, українські та ізраїльські історики й краєзнавці. Серед них - Ілля Альтман, російський історик, професор, засновник і співголова науково-просвітницького центру «Холокост», Михайло Шкаровський, російський історик, доктор історичних наук, Марк Солонін, відомий російський історик, публіцист, Фелікс Кандель (Єрусалим), письменник, драматург, сценарист, журналіст, Анатолій Мучник (Єрусалим) письменник, журналіст, Лев Євселевський (Кременчук - Сан-Франциско), історик, доктор наук, професор. Знайшлося місце для увічнення вчинку Синиці-Верховського також у статті «Кременчук» в авторитетній «Електронній єврейській енциклопедії»: «Назначенный немцами бургомистром Кременчуга Синица-Верховский пытался спасти евреев от уничтожения. В отчетах немецкой полевой комендатуры указывалось, что он выдавал евреям фиктивные справки об «арийском происхождении» и «заставлял протоиерея Романовского крестить указанных им евреев и давать им христианские имена». Вскоре после ареста в ноябре 1941 г. Синица-Верховский был казнен».

Тут варто дати деякі коментарі. Справа в тім, що з початком нацистської окупації України процес хрещення євреїв набув певного поширення. Очевидно, що його ініціаторами були євреї, які розраховували у такий спосіб уникнути потрапляння в гетто. Щоб локалізувати це явище, окупаційна влада 29 жовтня 1941 року навіть була змушена розіслати циркуляр, яким зобов’язувала православних священиків відмовляти євреям у хрещенні, а всіх раніше похрещених вважати євреями «поряд з нехрещеними».

Відповідні вказівки отримали також підрозділи поліції безпеки (гестапо й кріпо), а також СД (Служби безпеки). Виходячи з аналізу архівного документа і статті в «Електронній єврейській енциклопедії», спецслужби окупантів спочатку заарештували Синицю-Верховського. Підставою для арешту бургомістра послужили відомості про «саботаж наказів» окупаційної влади, внаслідок чого нацистам вдалося попередити «вихід євреїв з-під німецького контролю». В ході слідства карателі допитували Синицю-Верховського, протоієрея (старшого по чину священика – примітка автора) Романського (в іншому документі Романовського – примітка автора), а також самих же окупантів, які входили до особового складу айнзакоманд. Зараз неможливо встановити, чи то бургомістр взяв на себе всю повноту відповідальності, чи його обмовив священик, але за результатами слідчих дій нацисти дійшли висновку, що протоієрей Романовський хрестив євреїв і давав їм християнські імена не за власною ініціативою, а під тиском Синиці-Верховського. Отже, виходить, що бургомістр Кременчука діяв свідомо, використовуючи для спасіння євреїв владні повноваження. Про інші мотиви, крім прагнення забезпечити «вихід євреїв з-під німецького контролю», а тим більше отримання матеріальної вигоди в німецькому документі немає жодного слова!

Утім, попри цей очевидний факт, Борис Шепетовський надав вчинку Синиці-Верховського зовсім іншого смислового значення, посмертно зробивши з нього «шмальцовника». Так в окупованій Польщі називали колаборантів, які шантажували євреїв, вимагаючи від них кошти за мовчання чи переховування. Всупереч оприлюдненим документам й без посилань на джерела первинної інформації Борис Шепетовський визнав за можливе стверджувати, що Синиця-Верховський нібито керувався корисливими мотивами, пропонуючи євреям відмовлятися від іудейства й приймати християнську віру. На думку автора, «місіонерство» Синиці-Верховського так би й залишилось непокараним, якби окупанти, можливо помилково чи то з релігійного невігластва, не розцінили його «як бажання кременчуцького градоначальника дати захист» місцевим євреям: «… бургомистр Кременчуга предложил евреям за деньги или материальные ценности принять христианство. Однако, как оказалось впоследствии, всех, кто решил покреститься, постигла такая же участь, как и их некрещеных собратьев. Разработчик германского национал-социализма не считал евреев религиозной общиной и для него переход их, евреев, в другую религию ничего абсолютно не значил. Поэтому, предложение местным евреям креститься, оккупантами было расценено, как желание кременчугского градоначальника дать им защиту, а подобные действия пресекались нацистами самым безжалостным образом. Как следствие в ноябре 1941 года бургомистр Кременчуга был арестован, а в январе 1942 года расстрелян».

Позбавляючи тим самим Синицю-Верховського посмертного права бути присутнім у пантеоні кременчужан, які рятували євреїв під час Другої світової війни, Борис Шепетовський, очевидно, керувався критеріями, визначеними «Яд ва-Шем» для «Праведників». Відповідно до них «Праведниками» не визнаються рятівники євреїв, дії яких мотивувались отриманням грошової винагороди чи іншої компенсації, як наприклад, перехід врятованого в іншу віру, усиновлення дитини тощо. Щоправда, автор не звернув увагу на виключення з цього правила: якщо рятівник брав гроші для того, щоб забезпечити успіх спасіння, а не з метою збагачення, він міг бути визнаний «Праведником».

Але ж мова йде не про присвоєння Синиці-Верховському звання «Праведника народів світу» посмертно, а про увічнення пам’яті про його вчинок. Історія з оцінкою вчинку бургомістра Кременчука аж ніяк не принижує позитивного враження від книжки Бориса Шепетовського. Навпаки, вона показує всю складність проблеми й має спонукати істориків і краєзнавців до подальших досліджень.
***

Митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький в роки Другої світової війни особисто врятував сотні євреїв. В Ізраїлі розглядалось питання про присвоєння йому звання «Праведника». Але коли дійшла справа до голосування, з 13 членів комісії при «Яд ва-Шем» двоє утримались, 5 висловились за присудження звання, а 6 проголосували проти. Серед причин відмови була вказана «… підтримка дивізії СС «Галичина», звинувачення в начебто ідеологічній близькості Гітлеру та низка заперечень, пов’язаних з тим, що митрополит міг зробити для порятунку євреїв значно більше». До уваги не було взято навіть те, що А.Шептицький був єдиним главою церкви в Європі, який звернувся з листом до Папи Римського і особисто до Гітлера, протестуючи проти геноциду євреїв.

Попри позицію «Яд ва-Шем», єврейська громада України в травні 2008 року самостійно визнала Андрея Шептицького українським «Праведником». Коментуючи це рішення, головний рабин Києва й України від Всеукраїнського конгресу іудейських релігійних громад (хасиди) Моше Реувен Асман підкреслив: «Ми хочемо віддати належне людині, яка врятувала сотні євреїв. Ми повинні боротися не лише з антисемітизмом, ксенофобією, але й пам’ятати героїв, нагадувати про них поколінню, яке підростає». Можливо це послужить прикладом для визнання заслуг й бургомістра Кременчука Синиці-Верховського?

Олександр Нечитайло, краєзнавець

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Серпень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031