Авторизація

» » Що об’єднує Володимира В’ятровича з ортодоксальними комуністами?

Що об’єднує Володимира В’ятровича з ортодоксальними комуністами?

Що об’єднує Володимира В’ятровича з ортодоксальними комуністами?Днями директор Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Володимир В’ятрович своєю безапеляційною заявою в черговий раз розколов українське суспільство. 25 січня 2018 року він назвав Михайла Булгакова, Аллу Пугачову, Володимира Висоцького, Віктора Цоя «щупальцями руского мира» і «ефективними інструментами нагадування про єдиний культурний простір». Не втримався він також від демонстрації власного ставлення до культури, яка у розумінні В.В’ятровича, виконує прагматичну роль «фундаменту, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі». Тобто, про культуру, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії, мова не йдеться.

Нищівною критикою на таку заяву відразу ж зреагували авторитетні українські журналісти, діячі культури, пересічні користувачі соціальних мереж. Особливо їх обурили висловлювання про В.Висоцького. Імовірно, В.В’ятрович і сам був спантеличений кількістю людей, які виступили на захист свого права на доступ до творчості всенародно любимого барда, відзначення 80-річчя якого припало на 25 січня 2018 року. Вийшовши з ступору, 28 січня 2018 року директор УІНП дещо пом’якшив свою позицію, заявивши, що він: «Не пропонував забороняти, ні Цоя, ні Висоцького, ні когось іншого, крім тих, хто підтримує російську агресію».

Отже, дякуючи милості високопоставленого чиновника до середньовічної інквізиції цього разу не дійшло. Хоча й війнуло холодком від спогадів про політичну цензуру і «чорні списки» артистів, письменників, художників, які складалися за радянських часів.

Характерно, що відторгнення творчості Володимира Висоцького послідовним націоналістом Володимиром В’ятровичем абсолютно точно співпадає із ставленням до бунтівного поета з боку ортодоксального комуніста Валентина Маланчука, який був секретарем ЦК Компартії України з ідеологічних питань у непростих 1972 – 1979 роках. Про це свідчить історія зірваних ним гастролей В.Висоцького у Кременчуці.

У 60-70-ті роках минулого століття Кременчук був містом зведення крупних промислових гігантів – найкрупніший в Європі нафтопереробний, сталеливарний заводи, завод технічного вуглецю, магістральні нафтові і газопроводи та інші об’єкти. Деяким з них був наданий статус «Всесоюзної комсомольської будови». Через це міськкоми партії і комсомолу мали преференції в організації концертів популярних артистів напряму, тобто поза всілякі Держконцерт, Росконццерт, Москонцерт, Укрконцерт тощо. Дякуючи цьому, на заздрість іншим, у місті побували Софія Ротару, Валентина Толкунова, Геннадій Хазанов, Микола Сліченко, Валерій Ободзінський, вокально-інструментальні ансамблі «Добры молодцы», «Голубые гитары», чеський ансамбль Саші Суботи з Хеленою Вондрачковою, польські «Czerwone gitary», Моніка Клаус і Ханс-Дітер Хенклер з НДР та багато інших вітчизняних і зарубіжних артистів.

14 червня 1975 року на запрошення Кременчуцького міському Компартії України в місто приїхав Володимир Висоцький. Після тривалих перемовин він погодився дати в місті 10 концентрів, по три в день. Один виступ також був запланований в сусідньому Світловодську, де працювала Кременчуцька ГЕС. Квитки були розкуплені миттєво. Через комітети комсомолу вони поширювались також у Києві, Харкові, Донецьку, Полтаві.
Але, коли артист уже поселився в місцевому готелі «Дніпровські зорі» й готувався до виступу, з Києва надійшла сувора команда: «Концерт заборонити». Таку категорична вказівку першому секретарю міському партії М.Козенку дав особисто В.Маланчук, погрожуючи при цьому «відібрати партійний квиток».
Дізнавшись про відміну концертів В.Висоцький задав лише одне питання: «Чому ж вони роблять з мене аргентинського шпигуна»?
Що об’єднує Володимира В’ятровича з ортодоксальними комуністами?

Секретар міському комсомолу М.Гусев, якому було доручено повідомити артисту цю прикру новину, згадує: «Тут же він почав заспокоювати мене. Почав говорити, що до останнього дня дивувався, що в Україні він зможе виступити. Розповідав, що його зустрічають секретарі обкомів партії в Забайкаллі, Далекому Сході, на кораблях ВМФ, Магадані тощо. Дістав програму концерту, розраховану на 2,5 години: пісні військові, патріотичні, ліричні, сцени з спектаклів».

І все ж таки, «квартирник» В.Висоцького в Кременчуці відбувся. Зберігся навіть запис 6 пісень, які артист виконав на прохання організаторів невдалих гастролей. Серед них - відома пісня «Дорога» зі словами «Дорога, а в дороге МАЗ». Кременчужани попросили, щоб автор дещо змінив текст і проспівав замість МАЗ – КрАЗ. «Та якось незручно, що в дорозі ваш КрАЗ застряв. Не образитесь? Але можна й КрАЗ поставити, все одне римується», - відповів В.Висоцький і проспівав пісню з оригінальним авторським відступом.

Зараз на будинку, де лунав голос всесвітньо відомого барда встановлена пам’ятна дошка.
Що об’єднує Володимира В’ятровича з ортодоксальними комуністами?

В.Висоцький ще за життя став символом епохи. Тому не дивно, що сучасна Росія прагне монополізувати право на інтерпретацію його творчості з метою пропаганди ідеології «РуSSкого мира». Одне із свідчень – проведення російськими «мистецтвознавцями у цивільному» в Варшаві вже VІ Міжнародного фестивалю пісень і поезії В.Висоцького. Його щорічним організатором виступає такий собі Фонд зближення культур, за підтримки Асоціації співробітництва «Польща-Схід».

То можливо замість навішування ідеологічних ярликів нашим хуторянським чиновникам від «історичної пам’яті» варто дослідити й довести українцям правдиву інформацію про київські, полтавські, житомирські коріння старовинного єврейського роду Висоцьких, з’ясувати, як він ставився до української культури та її видатних діячів? Культура ж не має національностей, а належить до загальнолюдських цінностей, хоча й використовується часто як інструмент політики, як правило, недобросовісної.

До речі, 1979 року «молодого і перспективного» В.Маланчука з посади секретаря ЦК КПУ відправили у відставку. До 1984 року він викладав історію КПРС в Київському політехнічному інституті, помер у 55 років. Подейкують, що перед смертю він зловживав алкоголем. Від прізвища головного компартійного ідеолога України у народній пам’яті залишився хіба що термін «маланчуківщина». Таку умовну назву отримав ідеологічний диктат у духовній сфері суспільного життя УРСР, який на початку 70-х років супроводжувався переслідуванням українських націоналістів, політичними доносами, гонінням на письменників тощо.

Вважається, що у В.Маланчука були на те особисті причини: його батька, секретаря Лопатинського райкому партії на Львівщині Юхима Маланчука в лютому 1945 року вбили бандерівці.

Відомий український письменник та політичний діяч Володимир Винниченко писав, що українську історію без заспокійливого (брому) читати неможливо. Не можна й тлумачити її за шаблонами, створеними без врахування альтернативних точок зору. Адже далеко не все, що не співпадає з думкою керівництва УІНП на історію України вороже чи інспіроване «п’ятою колоною». Тим більше, що з боку серйозних істориків США, Євросоюзу, Ізраїлю на адресу В.В’ятровича, який очолює установу, що входить до структури Кабінету Міністрів України і «реалізує державну політику у сфері відновлення і збереження національної пам’яті Українського народу», неодноразово лунали обвинувачення у фальсифікації історичних документів.

Борис Дніпров


Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Жовтень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031