Авторизація

» » Володимир Хуторянський: з хрестом проти зірки

Володимир Хуторянський: з хрестом проти зірки

Володимир Хуторянський: з хрестом проти зіркиПерша декада листопада – привід згадати соловецьку трагедію 1937–1938 років. Це актуально не лише з нагоди 80-х роковин масових політичних репресій. У країні, як відомо, триває інформаційна акція «Рік жертв Великого терору». І триває, на жаль, уже не один рік неоголошена війна Росії проти України...

Нарівні з бойовою зброєю нині головним самозахистом нації є історична пам’ять про злочини червоної імперії та її агресивних попередниць. Авторитетний вчений, наш сучасник, пригадується, радив пізнавати минуле через життєписи. Тож маємо змогу зазирнути в архівні сезами й розповісти про одного з розстріляних українців, яких реабілітувала історія. Його доля багато в чому типова, а особистість – неординарна. Цей герой мріяв жити у вільній країні, наближав час порахунку з більшовицькими окупантами й був... душпастирем – пішов з хрестом проти безбожної червоної зірки.

Священику Української автокефальної православної церкви Володимирові Хуторянському – політв’язню Соловків – репресивні органи приписали членство одразу в двох «контрреволюційних організаціях», вигаданих чекістами. Обидві вони відомі за сфабрикованими справами ГПУ–НКВД – йдеться про «Спілку визволення України» («СВУ») і «Українську військову організацію» («УВО»). На ділі подвійного членства в зазначених «об’єднаннях» не могло бути, бо не існувало й самих фіктивних структур. Як не існувало, до речі, й третьої вигаданої енкаведистами організації – «Всеукраїнський центральний блок», що його нібито створили на Соловках націоналісти, а з-поміж них був і отець Володимир.

Відомо, що від 1922 року аж до арешту в Україні цей чорноокий худорлявий чоловік невисокого зросту виконував «богослужіня релігійного культу», як записано в табірній обліково-статистичній картці, й кілька років (1931–1933) працював рахівником артілі. А ким він – свідомий щирий українець – міг водночас бути не про людське око, спробуймо з’ясувати, проаналізувавши наявні архівні документи спецслужб сталінських часів.

Після поразки Української революції 1917–1921 років на теренах УССР розгорнулася тривала підпільна війна проти більшовицьких окупантів. Існували канали нелегального зв’язку між Галичиною і УССР, де справжня УВО (попередниця Організації українських націоналістів) мала джерела інформації та проводила розвідувальну таємну діяльність, підшукуючи надійних людей, залучаючи до майбутньої визвольної боротьби національно свідомих громадян.

Якщо вірити фантазіям, скріпленим підписами соловецького начальства, то священик УАПЦ, арештований 1 січня 1934-го, був членом «СВУ» (хоча на час арешту Хуторянського, нагадаємо, минуло вже кілька років після гучного «розгрому» тієї уявної «спілки»). У тюремній довідці, датованій жовтнем 1937 року, читаємо (тут і далі цитати – мовою оригіналу зі збереженням стилю й орфографії архівних документів):

«Хуторянский Владимир Яковлевич, 1897 года рождения, уроженец м. Томашполь, того же района, Винницкой области, УССР, гр[ажданин] СССР, украинец.

Священник-автокефалист. Состоял членом украинской к/р. (контрреволюційної. – Авт.) организации «Спилка Вызволения Украины», организованной Ефремовым, подготовлявшей совершение терактов против руководителей партии и правительства, совершение диверсий и повстанческого движения к моменту войны.

Будучи активным членом этой к/р. организации, принимал участие в создании к/р. повстанческих ячеек, провел вербовку членов в организацию.

27–28 февраля 1934 года судебной тройкой при КО ГПУ УССР по ст. 58-11 УК УССР заключен в исправтрудлагерь сроком на пять лет».

Натомість з іншого архівного джерела – розсекреченого агентурного повідомлення від 5 жовтня 1934 року – дізнаємося, що Хуторянський нібито перебував у лавах «УВО»:

«Совершенно секретно. Нарядчик 4-й роты 1-го участка Хуторянский Владимир Яковлевич мне подробно рассказывает, как он, будучи священником Украинской «православной церкви автокефальной» на границе с Польшей в м. Орынин Винницкой области (нині село Оринин Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. – Авт.), был членом организации, которая ставила себе цель – подготовка крестьян к вооруженному выступлению на случай войны, и при первом переходе через границу Украинских военных частей, немедленное поднятие крестьянства с целью повстания. По словам Хуторянского, эта организация носила имя заграничного штаба, который вкратце именовался «УВО», т. е. Украинская военная организация...

Хуторянский, будучи уже арестованным, передает, что он держался 9 месяцев, не сознавался на показаниях в ГПУ, «но впоследствии я вынужден был пойти в сознание, поскольку мои товарищи сознались».

Мною был поставлен вопрос Хуторянскому такого порядка: «Был ли ты непосредственно связан с кем-нибудь из приезжавших из заграницы и с кем?» Он ответил: «Если бы я был лично связан, то мне как священнику Украинской церкви могло бы так попасть, что я и на свете не был бы. Моя обязанность была проводить работу среди украинского населения и проводить сборы – деньгами. Эти деньги мы вручали в г. Виннице в Центральную раду Церковную».

Недогляд енкаведистів
Відомий український історик Юрій Шаповал, автор статті «Справа священика УАПЦ Володимира Хуторянського на тлі сталінського терору» ще 1998 року опублікував у періодиці три документи з архівної справи, зазначивши, що подолянина звинуватили в участі в «СВУ». Про цю «спілку» вчений навів такі міркування: «Ключове питання, яке завжди виникає, коли йдеться про справу «СВУ»: що у звинуваченні відповідає дійсності, а що існувало лише в головах чекістів, які, використовуючи індивідуальні методи шантажу, примушували свої жертви давати свідчення?» Професор зауважив: проти режиму точилася безкомпромісна боротьба, але водночас збереглися свідчення, що «СВУ» не існувала в тому вигляді, як це подавалося у 1929–1930 роках. Приклад – заява на ім’я Климента Ворошилова, яку навесні 1957-го надіслав кремлівському високопосадовцю колишній політв’язень Соловків Всеволод Ганцов. Останній за «належність» до «СВУ» провів у неволі понад 22 роки (включно із засланням на Крайню Північ). Але ж Ганцов, коли свідчив під час слідства, гадав, що організація «СВУ» існувала й тільки він про це не знав. Лише після суду й розмов з іншими співпроцесниками дізнався, що «СВУ» – це фікція. Усі без винятку засуджені, зокрема й ті, яким приписували роль лідерів (Сергій Єфремов, Андрій Ніковський), казали, що «СВУ» не було, а зведений на них наклеп жертви репресій підтвердили лише тому, що їх змусили до цього вигаданими свідченнями інших ув’язнених, на яких чинили тиск слідчі органи.
Володимир Хуторянський: з хрестом проти зірки

Слід зважити на те, що Соловецька тюрма восени 1937-го готувалася провести масштабну репресивну операцію – масові розстріли. На думку автора цих рядків, «членство» Хуторянського в «СВУ», зафіксоване в нашвидкуруч складеній довідці, могло бути звичайним недоглядом енкаведистів. Останні ж пекли як млинці ті формальні папери, бо за доведеним з Москви лімітом мали бути приречені на страту 1200 в’язнів – це переважно звинувачені в «контрреволюційних злочинах» творці й носії національних культур, вчені, освітяни, державні й політичні діячі, духівництво, селяни, робітники... Відомий факт: один з п’яти довжелезних розстрільних списків – протокол № 83 засідання трійки – містить прізвища 265 осіб, а серед них багато українців, звинувачених у належності до «УВО» чи «СВУ». Про кожного в тюрмі компонували стислу довідку – на сторінку машинопису. Ймовірно, через неуважність чекіст міг вписати в неї не ту «організацію».

Траплялися й більші казуси. Приміром, облікові картки двох українців якимось дивом опинилися серед карток групи соловчан, названих «сибіряками», а цю групу в роки Великого терору не розстріляли. Так вижили й обидва наші земляки. Один з них, Семен Підгайний, опинившись на волі, у 1940-х виїхав на Захід, де згодом видав друком спогади про українську інтелігенцію на Соловках. Потрапивши у володіння ГУЛАГу, згадував Підгайний, перед єдиною для всіх небезпекою «багато в’язнів забували про давні політичні чвари й незгоди, братались між собою і з гірким жалем та болем думали про перейдений шлях»...

Свідомий борець
Марно шукати бодай згадку про Володимира Хуторянського в науково-документальній книжці Володимира Пристайка і Юрія Шаповала «Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти» (видана в Києві 1995 року), бо не мав, вочевидь, герой цієї публікації жодного стосунку до «СВУ». Радше священик УАПЦ міг бути свідомим борцем за незалежність України, залученим до тих чи інших організованих форм спротиву більшовицькій владі. Саме таким він і постає зі сторінок цитованого вище агентурного повідомлення.

Та водночас виникає запитання: чи можна вірити всьому, що якийсь сексот на псевдо «Триликовський» восени 1934-го доніс чекістам, поспілкувавшись із в’язнем у таборі (Дмитлаг) на Московщині? Певно, в таких оперативних документах могли траплятися прибільшування. Так, могли. Але доволі часто нишпорки передавали більш-менш точно суть висловлювань осіб, за якими стежили. Переважно доповідали про поведінку в’язня те, що самі бачили й чули. Тому вчитаймося в рядки машинопису (оригінали агентурних повідомлень були зазвичай рукописні) й уявімо собі справжнього антикомуніста, який у неволі не страшився казати вголос відому йому правду й власні судження щодо політики Москви.

«Хуторянский особенно оттеняет то положение, что несмотря на аресты среди украинцев, несмотря на то, что даже много украинцев фактически пострадало, тем не менее, там на Украине осталась еще уйма народу, который работает: «Там еще много есть наших братьев-украинцев, которые при всяком удобном случае проводят свою работу. Мы через Украинскую автокефальную церковь проводили консолидацию своих сил, и я лично работал в б[ывшем] Брацлавском уезде, а потом меня перебросили под польскую границу. Знаю такие районы, как Ямпольский, Могилевский, Ушицкий граничат с Румынией, и эти районы связаны с румынскими эмигрантскими кругами, а районы Проскуровский, Каменецкий, Ярмолинецкий и другие связаны с польскими, как граничащие с ними».

По словам Хуторянского, достаточно объявить войну (СССР) большевикам, «как на Украине мгновенно вспыхнет повстание. На колхозников большевикам не особенно приходится рассчитывать, хотя они популяризируют везде, что, мол, большевики друзья колхозников и колхозник опора большевиков. Это иллюзия, ни больше, ни меньше. Любой колхозник вонзит нож в спину первому попавшемуся коммунисту при первой возможности».

Хуторянский указывает, что в Дмитлаге имеется 50% украинцев: «Все они мученики тут. Когда-то кацапы Петербург строили на костях украинцев, а сейчас строят каналы. Такая доля украинцев, но мы и здесь должны не падать духом, находить всякие возможности, чтобы нам уцелеть до поры, до времени. Прыйде час, що мы посчитаемся».

На підставі агентурного повідомлення енкаведисти згодом складуть відповідну характеристику в’язня: «В лагере держит себя осторожно. В беседах в одиночку выражает свои антисоветские настроения: считает, что при возникновении войны ему удастся посчитаться. Антисемит. Остается ярым националистом, врагом Сов[етской] власти. Все надежды возлагает на фашизм – Германию».

Патріот у рясі
Ім’я священика Володимира Хуторянського побіжно згадала в одній з публікацій про «виконання пастирського обов’язку в умовах табору» російська дослідниця Антоніна Сошина – уже, на жаль, покійна. У статті для альманаху «Соловецкое море» (2006) вона писала, що на той час було відомо імена більш як 80 митрополитів, архієпископів і єпископів, приблизно 400 імен священнослужителів, імена багатьох мирян, що постраждали за віру й пройшли через Соловки (звісно, тут не йдеться про весь Соловецький табір особливого призначення, який охоплював наприкінці 1920-х величезні території Карелії і Кольського півострова). «Потрапивши на Соловки, священнослужителі відчували не лише фізичні, а насамперед моральні страждання, бачачи на кожному кроці наругу над святинею: храми було перетворено на казарми (а в церкві в ім’я преп. Германа пропонували влаштувати «Ленінський куток»), олтарі оскверняли відходками й перероблювали на карцери, в одному з найкрасивіших скитів – Вознесенському на Сікирній горі – було влаштовано штрафний ізолятор, образи рубали на дрова або використовували для виготовлення шкатулок, – описувала дослідниця біломорську частину володінь ГУЛАГу. – І за цих умов духівництво трималося з великою гідністю й мужністю».

Та не лише через віру в Бога обживав табірні бараки священик з України. Повернімося до архівної оперативної спадщини середини 1930-х років, коли герой цієї оповіді працював нарядником у виправно-трудовій установі за північними околицями Москви.

«По словам Хуторянского, на 1-м участке, на 2-м и в других районах имеется много украинцев, которые ведут себя примерно из-за боязни, чтобы их не отправили в Северные лагеря.

Все то, что делается в лагерях, на свободе отлично известно. «Я лично имею связь с зав[едующим] почты 1-го участка, который мне приносит все письма в запечатанном виде, которых лагерная цензура не проверяет. Действительно, это было подтверждено таким фактом, как 7-го Октября, когда я, будучи в кабинке у Хуторянского, был очевидцем, когда зав. почтой лично принес письмо на имя Хуторянского, не проверенное цензурой, и вручил в моем присутствии. Об этом заве почтов[ого] отделения Хуторянский говорит, что «он свой человек». Я его поддерживаю хлебом, а он мне делает услугу. Письма и посылки всегда мне идут не вскрытые».

Хуторянский поет в хоре 1-го участка. В хоре… большинство украинцев. Репертуар на три четверти состоит из украинских песен...

«...Хористы-украинцы с насмешкой говорят об исполнении русских песен – «в кацапских песнях нет ни души, ни жизни, а вот украинские – это другое дело». Я с ними делаюсь вполне солидарным по данному вопросу, дабы они видели во мне своего человека украинца. Тесть Хуторянского работает на Черноминском сахарном заводе. В старое время при царизме был директором сахарных заводов в Подольской губернии. Последнему Хуторянский дает подробную информацию о жизни лагеря. По национальности (этот тесть по фамилии Ген) – немец. Неоднократно пытался выехать в Германию, но не может добиться визы на право выезда. Хуторянский разводит целую плеяду разговоров о пытках, мучениях, страданиях в лагерях и т. п.

Хуторянский лично ходил к т. Фирину (начальник табору. – Авт.) с просьбой разрешить поступить ему на курсы. Т. Фириным была написана записка на имя т. Филимонова (начальник культурно-виховного відділу табору. – Авт.) устроить на курсы. Филимонов обещал. «Нужно использовать все, дабы сохранить себя для будущего. Я рискнул написать Фирину, он меня вызвал и я ему наливал, что, мол, я вижу грандиозное строительство, вижу тут чудеса, а не те, которые описывались в евангелии.

Меня Фирин выслушал и поверил, направив меня на курсы»… Ко всему – Хуторянский патентованный антисемит и шовинист. Он особенно подчеркивает, что в лагерях очень мало жидов, а если и есть, то капля в море, а все украинцы, грузины, нацмены»…

Автор агентурного повідомлення зафіксував і таку почуту в таборі інформацію про закордонну підтримку національно-визвольного руху: «В Америке украинский епископ Иван Теодорович посылает деньги в Польшу и Чехословакию украинским эмигрантам. «В Америке ему построили богатейший дом и украинцы Американские собирают деньги, которые через епископа поcылаются в Польшу для военной организации».

Попрацювавши на будівництві каналу Москва – Волга, немало в’язнів-українців не з власної волі опинилися в таборах на Білому морі, де побачили ще більші дива тоталітарного ленінсько-сталінського режиму й пройшли вже найвищі політичні «курси» соловецької академії... Фінал життя героя цієї оповіді – той самий, що в майже двох тисяч в’язнів тюрми особливого призначення, розстріляних на островах і в навколосоловецьких краях упродовж кривавої вакханалії терору 1937–1938 років. Місце й дата страти Володимира Хуторянського – карельське урочище Сандармох, 3 листопада...
Володимир Хуторянський: з хрестом проти зірки

Для комуністичного режиму створення й підтримання грандіозного комбінату смерті не було випадковістю чи даниною російській традиції, зауважує професор Шаповал у цитованій вище статті про справу подолянина. Історик висновує, що то була нагальна потреба, одна з «підсистем страху», завдяки якій могла успішно функціонувати вся система, що її вибудовували більшовики після жовтневого перевороту 1917 року.

Елементи людиноненависницької системи й дотепер наявні в системі влади спадкоємиці червоної імперії – сусідньої держави з авторитарним режимом, який спирається на терор. І нині там є політичні в’язні, є спроби залякати арештами дослідників історії (справа проти Юрія Дмитрієва в Петрозаводську), не припиняються гоніння на правозахисні організації тощо. Ми розповіли тільки про одного репресованого в 1930-х, а їх... «Спустя много лет после произошедших событий мы всё ещё не можем привести имена всех пострадавших, дать какую-то точную цифру. Это не случайно, – читаємо співзвучні рядки на російськомовному веб-сайті, який у проекті «Открытый список» вміщує відомості про жертв репресій. – У многих не осталось родственников, о многих людях не сохранилось никаких официальных данных. Память о трагических событиях постепенно уходит, в то время как многие имена не названы, а истории – не рассказаны».

Володимир Хуторянський, як видно з його архівної табірної справи, мав дружину Хіонію, сина Євгена, сестру Пелагію, а також батьків, які мешкали в Оринині. Можливо, нащадок чи внуки священика живуть десь серед нас, тож, якби родичі відгукнулися, короткий життєпис борця за Україну – одного з мільйонів! – можна було б зробити повнішим.

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Популярне
Відео дня
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Листопад 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930