Кремль і його спецслужби не шкодують грошей на провокації, спрямовані на підрив добросусідських відносин України і Польщі. Майже 100 тисяч євро, як пише преса, Москва асигнувала на акції підбурювання, внесення розбрату, як-от відома спроба в серпні 2014-го осквернити монумент воякам УПА в селі Грушовичі (Польща). Після анексії Криму Кремль у розпочатій ним же гібридній російсько-українській війні активно організовує провокації на польській і українській територіях (згадаймо хоча б події 2017-го – обстріл генконсульства Польщі на Волині й руйнування пам’ятника на цвинтарі в тих же Грушовичах поблизу польсько-українського кордону).
Зловмисники цілилися не лише в будинок польського консульства, а в польсько-українські відносини, наголошує голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович: «Причому знову з використанням історії: «напад», «Волинь», «польський» – слова, які нині почують у новинах наші західні сусіди, мають налякати не менше, ніж сам факт обстрілу. Гадаю, кожен оглядач, який справді орієнтується в ситуації, може підтвердити загалом дуже приязне ставлення українців до поляків. Використання ж ворогом інформаційних рамок війни, що минула понад 70 років тому, у війні нинішній – впізнаваний почерк».
Відновлюючи в пам’яті серпневі події трирічної давнини в Грушовичах, слід, певно, нагадати й деякі залишені в історії «польські операції» Кремля, що теж проводилися в непрості для України 1930-ті роки...
Серпень 1932-го...
Більшовицький вождь Йосип Сталін 11 серпня 1932 року написав листа секретареві ЦК ВКП(б) Лазарю Кагановичу – одному з найближчих своїх поплічників, який у 1925–1928 роках очолював ЦК КП(б)У. Останній був запеклим ворогом українських націонал-комуністів і беззастережно підтримував Сталіна в питаннях впровадження насильницької колективізації селянства, насамперед українського. Кремлівський стратег так окреслив майбутню «польську операцію» в Україні (цитати мовою оригіналу): «Если не возьмемся тепер же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне партии), против партии…».
Напевно, зайве казати, що «фронт» відкрила сама ж партія кремлівських окупантів. Підшукуючи цапа-відбувайла, Москва намагалася перекласти на «ворогів» провину за власні злодіяння. На тлі драми влаштованого в УССР Голодомору-геноциду (1932–1933) була сфабрикована справа «Польської Організації Військової» («ПОВ»). «Особенно сильную работу разворачивает «ПОВ» в период перехода к сплошной коллективизации и ликвидации на ее основе кулачества, как класса», – зазначалося, зокрема, в обвинувальному висновку в справі «ПОВ» в Україні (квітень 1934 року). – Подготовляя польское население Украины к интервенции, «ПОВ» стремится вызвать крестьянские волнения, используя для этого имевшие место перегибы и сама создавая таковые».
Назву «ПОВ» чекісти запозичили в колишньої нелегальної воєнізованої громадської структури, що діяла в період Першої світової війни. Тоді військова революційно-політична формація поляків (її ініціатор – Юзеф Пілсудський) проводила розвідувально-диверсійні акції в тилу російських окупантів, але в 1921–1922 роках ПОВ припинила діяльність. За твердженням українського історика Олександра Рубльова, мозаїчна картина, змальована «митцями» з ОГПУ–НКВД, мала окремі реальні фрагменти, але решта – «створення і діяльність «ПОВ» після польсько-більшовицької війни 1920 р. на терені СССР, насамперед в Україні, мета й плани так званих «пеовяків» – було вигадкою».
Творчість ревних дзержинців у відповідь на замовлення Кремля обернулася для польського населення УССР репресіями, часто за матричними обвинуваченнями в приналежності до «ПОВ». І, приміром, у «Списку Сандармоху» з-поміж в’язнів Соловків («шпигунів», «терористів», «фашистів» тощо) можна знайти поляків і осіб, записаних як поляків, «засуджених» у період від серпня 1933-го до осені 1937-го й розстріляних на таємному полігоні НКВД у Карелії. Це, зокрема, Олексій Вонзовський-Павельський, що прибув до СССР як політемігрант, Камілла Крушельницька й Іван Дембський (вони «з дворян»), неповнолітній Іван Мельянович, український селянин-одноосібник Станіслав Сушицький... До «ПОВ» чекісти, бувало, «вводили» й етнічних українців, як-от колишнього депутата польського сейму Миколу Хама, арештованого в грудні 1933-го у справі такої самої вигаданої «Української військової організації» («УВО»).
У квітні 1936-го побачила світ ще й постанова СНК СССР про виселення з УССР і господарське влаштування в Карагандинській області Казахської АССР 15 000 польських і німецьких господарств». Мотивація цього кроку Москви – очистити (в очікуванні можливої війни з Німеччиною) прикордонні райони від неблагонадійних елементів. Усього було переселено 69 283 особи.
Олександр Рубльов наводить цифри, які, втім, вважає істотно применшеними – вони не відображають повної картини репресивних дій у справі «ПОВ»: у 1933–1934 роках на Правобережній Україні лише Київське облуправління ГПУ УССР заарештувало за причетність до «ПОВ» 114 осіб, з яких 70 дістали різні терміни ув’язнення або ж були страчені, а решта – 44 – звільнені за недоведеністю складу злочину (що, зрозуміло, не давало їм жодних гарантій від дальших репресій). За іншими даними, до травня 1937-го органами УГБ НКВД УССР у «справі» «ПОВ» було ув’язнено 225 осіб (не враховуючи одинаків), з яких двох стратили, а 211 дістали різні терміни таборів та заслання. І в «справі» так званої Подільської філії «ПОВ» загалом «проходило» понад півтисячі осіб, які (лише) запідозрені в приналежності до організації, ув’язнені й дістали вироки. За вигадану приналежність до «ПОВ» Луб’янка (саме вона, бо ж в УССР, нагадаємо, містився лише її орган, керований з Москви!) репресувала партійних і совєтських активістів, інтелігенцію, залучену до проведення політики «коренізації», та інших представників польської людності.
Готуючись до Великого терору, НКВД СССР 20 липня 1937-го дав вказівку розпочати організацію детального обліку працівників залізничного транспорту – поляків, перебіжчиків, політемігрантів і політобміняних з Польщі, військовополонених польської армії, колишніх польських легіонерів, колишніх членів польських антирадянських партій, незалежно від того, є на них компрматеріали чи ні (так починалася інтенсивна підготовка майбутньої «польської операції», якій дадуть старт у серпні того ж року).
Принагідно – думка американського історика Тімоті Снайдера, автора світового бестселера «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним»: «Сталін був піонером у галузі національних масових знищень, а поляки – жертвою, що переважає серед усіх інших совєтських національних груп. На польську нацменшину, як і на «куркулів», поклали відповідальність за провал колективізації. Пояснення було вигадано під час самого голоду 1933 року, а потім використано під час Великого терору 1937-го і 1938 років».
Серпень 1937-го...
Генеральний комісар держбезпеки Микола Єжов 11 серпня 1937 року підписав цілком таємний «Оперативний наказ наркома внутрішніх справ СССР № 00485». Його проект затвердило Політбюро ЦК ВКП(б) 9 серпня. Цей документ разом із закритим листом від 11 серпня 1937 р. № 59098 «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, пораженську й терористичну діяльність польської розвідки в СССР» було розіслано на місця для виконання. Так невдовзі після початку «куркульської операції» Кремль ініціював нову ударну хвилю масових репресій проти поляків, чим помітно радикалізував Великий терор.
У жорна політичних гонінь потрапили особи, які працювали у військово-стратегічних галузях (оборонна промисловість, транспорт, зв’язок, армія, органи держбезпеки), а також активісти польських культурних товариств. Останні об’єднання вважалися «легальним прикриттям контрреволюційних осередків і організацій». Наказ НКВД створював особливий позасудовий орган – «двійку» (Комісія Наркома внутрішніх справ СССР і Прокурора СССР) та «альбомний порядок» оформлення справ – розгляд їх проводився заочно, за списками, зшитими в «альбоми». Цей механізм згодом застосовувався й при проведенні інших «національних операцій».
Наказ зобов’язував органи держбезпеки упродовж 20 серпня – 20 листопада 1937 року здійснити операцію щодо повної ліквідації так званих місцевих організацій «ПОВ». Арештові підлягали: виявлені в процесі слідства й до цього часу не розшукані «найактивніші члени «ПОВ»; усі військовополонені польської армії, які залишилися в СССР; перебіжчики з Польщі, незалежно від часу переходу їх в СССР; політемігранти й політобміняні з Польщі; колишні члени польських антисовєтських політичних партій; найактивніша частина місцевих антисовєтських націоналістичних елементів польських районів. Вимагалося також припинити звільнення з в’язниць і таборів осіб, засуджених за ознаками польського шпигунства, у яких закінчувався термін ув’язнення. Про кожного з них мали подаватися матеріали для розгляду на Особливу нараду НКВД СССР, що на ділі означало – або нове позбавлення волі, або розстріл в’язня. «Один з московських начальників НКВД зрозумів суть наказу так: його організація повинна «знищити поляків повністю», написав історик Тімоті Снайдер, який нагадав, що в СССР у 1930-х жило загалом приблизно 600 000 поляків, з них 70 відсотків – на терені УССР. Незабаром (5 вересня) Політбюро розширило права Особливої наради при НКВД СССР і дозволило засуджувати до 10 років в’язниці перебіжчиків з Польщі, членів Польської соціалістичної партії та інших – у справах про антирадянську діяльність. Після 20 днів виконання наказу, зауважує дослідник, Єжов рапортував, що в ході «польської операції» заарештовано 23 216 осіб. Сталін висловив задоволення: «Очень хорошо! Надо до конца вычистить эту польскую грязь. Давайте уничтожим ее окончательно в интересах Советского Союза».
Ще один цілком таємний наказ, який стосувався й до поляків (від 28 жовтня 1937-го № 00698), НКВД виконував, припиняючи «контрреволюційну шпигунську, терористичну, диверсійну діяльність особового складу посольств і консульств Німеччини, Японії, Італії та Польщі». Наказувалося негайно арештувати всіх совєтських громадян, які мають постійні зв’язки з іноземними консульствами і посольствами, обмежити контакти совєтських громадян з іноземними представництвами. На початку 1938-го – 9 січня – в циркулярі НКВД про посилення масових операцій на транспорті зазначалося, зокрема, таке: «вилучити весь куркульський і антирадянський елемент, що залишився на транспорті»; «повною мірою виконати вимоги наказів про операції щодо поляків, німців, харбінців, латишів, фінів, румунів та ін.», «за термін роботи трійок, який залишається, в першу чергу розглядати справи щодо залізничного транспорту». А 11 лютого 1938-го надійшов ще й наказ № 0051 з повторною забороною звільняти з таборів засуджених «за ознаками польського шпигунства» і перебіжчиків з Польщі, що відбули строк...
Упродовж того жахливого року було ще немало подібних документів – постанови Політбюро ЦК ВКП(б) й низка директив, суть яких зводилася до посилення репресій, дальшого «розгрому шпигунсько-диверсійних контингентів з поляків, латишів, німців, естонців, фінів, греків, іранців, харбінців, китайців, румунів та проведення «аналогічної операції» стосовно болгар і македонців...
У збірнику документів і матеріалів «Справа «Польської Організації Військової» в Україні. 1920–1938 рр.», який видала в Києві Головна редколегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», зазначено, що статистичні дані про результати «польської операції» в УССР дещо різняться. У публікаціях вітчизняних авторів середини 1990-х стверджувалося, що загалом упродовж 1937–1938 рр. в Україні органами НКВД за «польською лінією» було заарештовано 56 516 осіб (з них 44 467 поляків). Із загальної кількості ув’язнених 39 644 особи були розстріляні або дістали термін покарання в таборах. Загальна ж кількість заарештованих в Україні в цей час становить 267 579 осіб. Водночас московські дослідники подали дещо іншу статистику – всього засуджено «двійкою» та «особливою трійкою» 55 928 осіб, з них розстріляно 47 327. Усього по СССР – засуджено 139 835 осіб, страчено – 111 091. Підрахунки за протоколами «двійок» і «особливих трійок», віднайденими в Галузевому держархіві Служби безпеки України, показали: засуджено 57 410 осіб, з них розстріляно – 46 792, різні табірні терміни дістали 9885, звільнено – 17, відправлено справи на дослідування стосовно 587 осіб, припинено справ через смерть арештованих громадян – 3854.
Цифри вражають: поляки ж на той час становили восьму частину загальної кількості жертв Великого терору в СССР – це при тому, що вони були крихітною національною меншиною (до 0,4 відсотка населення країни). Сталін міркував, що Варшава не буде союзницею Москви у війні з нацистською Німеччиною, тому «масове винищення совєтських поляків не зашкодить інтересам Совєтського Союзу», читаємо в «Кривавих землях...». Отож об’єктивно виходить, що в совєтського поляка вірогідність загинути за доби Великого терору була разів у 40 вища, ніж у будь-якого іншого громадянина Союзу.
На жаль, відтоді не надто змінилася ментальність осіб, що тепер царствують під рубіновими зірками – і в розумінні верхівкою влади РФ інтересів своєї країни (наступниці червоної імперії), і в усвідомленні реалій навколишнього світу... Тому-то, повертаючись до паралелей історії, до твердження, що організатори провокацій і виконавці замовлень Кремля ціляться в польсько-українські відносини, маємо чітко знати, як вистояти проти гібридної агресії. Вона спрямована на всі держави в так званій зоні інтересів сусідньої «федерації». Тож лише спільними зусиллями, консолідованою позицією дипломатів, виваженістю в оцінках, які дають подіям преса, громадські активісти й патріоти країн, що відчувають у своїх домівках брудну «руку Москви», вдасться ефективніше викривати провокації та нівелювати шкоду, якої завдає світові новітня печерна політика кремлівської правлячої камарильї.
Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»
Долучайтесь до нас у Facebook
