Авторизація

» » Чому у перші дні війни Сталін брутально посварився з Жуковим

Чому у перші дні війни Сталін брутально посварився з Жуковим

Чому у перші дні війни Сталін брутально посварився з Жуковим За радянських часів окрім суворої партійної цензури об’єктивному дослідженню історії радянського підпільно-партизанського руху перешкоджала необхідність постійного підкреслювання організуючої і керівної ролі Комуністичної партії. Обов’язковою умовою публікацій наукових чи літературних творів на цю тему було також твердження, що партизанська боротьба від самого її початку носила всенародний характер. Заохочувалась також надмірна героїзація учасників партизанського руху. Тим часом, через політико-ідеологічні обставини всіляко пом’якшувалось критичне осмислення збройної боротьби партизанів. В сучасній Росії ці перешкоди доповнились масованою пропагандою діяльності милих серцю Володимира Путіна співробітників НКВС та воєнних розвідників, які нібито були головними організаторами підпільно-партизанського руху в СРСР, парадною шумихою, пригодницькими серіалами, бутафорними штурмами фанерних Рейхстагів та іншими проявами «победобесия» (рос.). Така спрощена й однобока інтерпретація історичних подій, насправді не звеличує, а навпаки, принижує подвиг радянських підпільників і партизан, котрим довелось чинити опір нацизму у надзвичайно складних умовах.

Як відомо, у своєму виступі 3 липня 1941 року по радіо Йосип Сталін вперше сформулював реакцію політичного керівництва СРСР на факт початку війни з Німеччиною, застосувавши у зверненні до радянського народу непритаманні йому слова: «Брати і сестри». Однак мало хто знає, що як основу для цього виступу «вождь народів» використав «Директиву Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей» (далі Директива) від 29 червня 1941 року. Саме вона стала одним з перших програмних документів з перетворення СРСР на єдиний табір боротьби з окупантами під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги».

Навіть зараз, коли деякі українські історики сприйняли процес декомунізації як обов’язок змальовувати минуле України радянського періоду виключно «чорними фарбами», немає вагомих підстав ставити під сумнів історичне значення Директиви для мобілізації наявних в СРСР людських ресурсів на спротив нацистським загарбникам. Одночасно з Постановою ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 року «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ» Директива вважається одним із основоположних нормативно-правових актів з організації і розгортання Руху Опору «червоних партизан».

Цей політико-державний документ був обов’язковим для виконання усіма партійними, державними органами, комсомольськими, профспілковими організаціями УРСР й відіграв важливу роль у «створенні нестерпних умов для ворога і його пособників» на окупованих територіях, «благословивши» радянських партизан на «переслідування і знищення їх на кожному кроці», «організацію нещадної боротьби зі всілякими дезорганізаторами тилу, дезертирами, панікерами, поширювачами чуток», «знищення шпигунів, диверсантів, парашутистів».
Чому у перші дні війни Сталін брутально посварився з Жуковим


Аналізуючи текст Директиви, виникає низка питань: чому такий важливий мобілізаційний документ з’явися лише на сьомий день після вторгнення німецьких загарбників на територію СРСР; які обставини спонукали керівництво держави до роботи над ним; якими мотивами вони керувались; хто був автором проекту тощо. Але головне – чому вимоги Директиви не були реалізовані, через що радянський підпільно-партизанський рух в УРСР на першому етапі свого розвитку (червень 1941 – травень 1942) не набув масового характеру, а навпаки, вважається в українській історіографії «трагічним».

Частково відповіді на поставлені питання можна знайти в журналі «Известия ЦК КПСС» № 6 за червень 1991 року, де вперше без вилучень і купюр був опублікований повний текст Директиви. До цього вона у повоєнний час друкувалась в СРСР без другого абзацу пункту п’ятого, де йшлося про персональну відповідальність керівників партійних осередків за керівництво організацією партизанського руху, «створення надійних підпільних осередків і явочних квартир у кожному місті, робітничому селищі, залізничній станції, в радгоспах і колгоспах». Очевидно, хтось в ЦК КПРС прийняв рішення утаємничити його, вважаючи, що оскільки партійні функціонери із поставленою задачею не справилися, так нічого про це знати історикам й пересічним співвітчизникам.

Проект Директиви на чотирьох машинописних аркушах мав колективне авторство. Дивно, але ініціатива з його розробки належала не представникам «військово-політичного блоку» - керівникам радянських спеціальних служб та військовим, а «цивільним» членам і кандидатам в члени Політбюро ЦК ВКП(б). Оприлюднені архівні документи свідчать, що проект Директиви підготували й запропонували Йосипу Сталіну на розгляд заступники Голови Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов і Анастас Мікоян, а також перший секретар Московського обкому ВКП(б) Олександр Щербаков. Після правок «вождя народів» і кандидата у члени Політбюро ЦК ВКП(б) Георгія Маленкова він передруковувався й знову правився Сталіним, котрий у кінцевому варіанті власноручно викреслив підписи ініціаторів, вписавши замість них – «Голова Раднаркому СРСР і Секретар ЦК ВКП(б) Йосип Сталін», «заступник Голови Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов».
Чому у перші дні війни Сталін брутально посварився з Жуковим


Тим самим він підвищив вагомість Директиви, поклавши відповідальність за результати втілення її у життя на найвище політичне керівництво держави.

Читайте також: Саакашвілі пояснив, чому Порошенко не хоче закінчення війни

Скласти уяву про те, чим «прогрішили» перед Сталіним нарком внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія, нарком державної безпеки СРСР Всеволод Меркулов, нарком оборони СРСР Семен Тимошенко, начальник Генерального штабу Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) Георгій Жуков, начальник Головного політуправління РСЧА Лев Мехліс, начальник Розвідувального управління Генштабу РСЧА Пилип Голіков та інші воєначальники, які навіть не були залучені до роботи над проектом цього важливого документу, можна шляхом відтворення подій 28-29 червня 1941 року за «Журналом відвідувань Й.В.Сталіна у його кремлівському кабінеті» (далі «Журнал»), спогадами Анастаса Мікояна, Георгія Жукова та інших мемуаристів.

Згідно із записами в «Журналі», 28 червня з 19-35 до 00-50 29 червня 1941 року Сталін інтенсивно працював у своєму робочому кабінеті в Кремлі, прийнявши 21 відвідувача – партійних і державних діячів, вищих воєначальників. Серед них фігурують усі автори Директиви – Щербаков (увійшов о 22.10, вийшов о 23.30), Мікоян (увійшов о 23.30, вийшов о 00.50), Маленков (увійшов о 19.35, вийшов о 23.10.), Молотов (увійшов о 19.35, вийшов о 00.50). Оскільки Директива була відправлена телеграмою з Москви за підписним номером П509 у першій половині 29 червня 1941 року, цілком обґрунтовано можна вважати, що робота над її проектом тривала у ніч з 28 на 29 червня 1941 року. В Києві її отримали того ж дня з припискою: «Цю Директиву розішліть повністю обкомам і облвиконкомам, райкомам і райвиконкомам». Безпосереднім виконавцям Директива надійшла вже 30 червня 1941 року.

28 червня 1941 року було наповнене багатьма драматичними подіями, головною серед яких була здача німцям столиці Білорусії міста Мінськ, звідки відкривалась дорога на Смоленськ, а далі на Москву. В районі білоруського Гродно в «котлі» опинились основні сили двох радянських армій. Додаткової нервозності керівництву держави додавало те, що Генеральний штаб РСЧА не міг доповісти Політбюро ЦК ВКП(б) об’єктивну інформацію про ситуацію на фронті через відсутність бодай-би якогось зв’язку із командуванням Білоруського особливого воєнного округу, який з початком війни став називатися Західним фронтом.

Не дочекавшись доповіді від своїх воєначальників, Сталін вирішив учинити рознос керівництву Наркомату оборони СРСР і Генерального штабу РСЧА. Ось як про це згадує Анастас Мікоян: «29 червня ввечері у Сталіна в Кремлі зібрались Молотов, Маленков, я і Берія. Детальних даних про стан у Білорусії тоді ще не надійшло. Було лишень відомо, що зв’язку з військами Білоруського фронту немає.

Сталін зателефонував в Наркомат оборони Тимошенко. Але той нічого путнього про стан на Західному напрямку сказати не міг. Схвильований таким ходом справи, Сталін запропонував усім нам поїхати в Наркомат і на місці розібратися з обстановкою.

В Наркоматі були Тимошенко, Жуков, Ватутін (перший заступник начальника Генерального штабу – примітка автора). Сталін тримався спокійно, запитував, де командування Білоруським воєнним округом, який є зв'язок.

Жуков доповідав, що зв'язок втрачений і за весь день відновити його не могли.

Потім Сталін інші питання задавав: чому допустили прорив німців, які заходи вжито до налагодження зв’язку тощо.

Жуков відповів, які заходи вжито, сказав, що послали людей, але скільки часу знадобиться для встановлення зв’язку, ніхто не знає.
Близько півгодини поговорили, досить спокійно. Потім Сталін зірвався: що за Генеральний штаб, що за начальник штабу, який так розгубився, не має зв’язку з військами, нікого не представляє і ніким не командує. Була повна безпорадність у штабі. Раз немає зв’язку, штаб безсилий керувати.

Жуков, звичайно, не менше Сталіна переживав стан справ, і такий окрик Сталіна був для нього образливим. І ця мужня людина розридалася як баба й вибігла в іншу кімнату. Молотов пішов за ним. Ми всі були в пригніченому стані. Хвилин через 5-10 Молотов привів зовні спокійного Жукова, але очі у нього були ще мокрі».

За словами Анастаса Мікояна, Сталін був настільки пригнічений, що, вийшовши з приміщення Наркомату оборони, вимовив фразу: «Ленін залишив нам велику державу, а ми його нащадки – все це про…..».

Читайте також: Експерт розповів, чому Україні не потрібен МВФ

Георгій Жуков у своїх «Спогадах і роздумах» підтверджує факт відвідування Сталіним Наркомату оборони 29 червня 1941 року. Утім, за його свідченнями, візитів Сталіна в Наркомат оборони цього дня було два, а не один, й обидва рази він різко реагував на обстановку, що склалась на західному стратегічному напрямку. Письменник Іван Стаднюк, працюючи над романом «Війна», неодноразово спілкувався з В’ячеславом Молотовим. Посилаючись на нього, він залишив дещо інші спогади про емоційну перепалку між Сталіним, Жуковим і Тимошенко в Наркоматі оборони: «Сварка вибухнула надважка, з матюками і погрозами. Сталін матюкав Тимошенка, Жукова і Ватутіна, обзивав їх бездарами, нікчемами, ротними писарчуками, портяношниками. Нервова напруга позначилась і на військових. Тимошенко з Жуковим теж наговорили згаряча чимало образливого на адресу вождя. Закінчилось тим, що зблідлий Жуков послав Сталіна по матері, потребував негайно залишити кабінет й не заважати їм вивчати обстановку і приймати рішення. Вражений такою наглістю військових, Берія спробував вступитися за вождя, але Сталін, ні з ким не попрощавшись, направився до виходу». Наступні два дні Йосип Сталін в Кремлі не з’являвся, за межі «ближньої дачі» в Кунцево не виїжджав, нікого не приймав, на телефонні дзвінки не відповідав, перебував у депресивному неробочому стані, які деякі автори називають «прострацією».

За цей час «вождь народів» ймовірно не раз пожалкував з приводу того, що на підставі надуманих звинувачень учасників так званої «Антирадянської троцькістської військової організації» (або «Військово-фашистської змови») наприкінці 30-х років вся підготовча робота з розгортання підпільно-партизанської боротьби на випадок війни була призупинена, а партизанські формування, школи з підготовки кадрів, склади з зброєю, боєприпасами, спорядженням, підривними засобами ліквідовано. Однією з причин репресій і переслідувань було те, що ця діяльність не узгоджувалась з положеннями оновленої у 30-ті роки радянської воєнної доктрини, яка не передбачала ведення бойових дій на власній території. У своїх спогадах начальник Українського штабу партизанського руху Т.А.Строкач писав: «До нелегальної боротьби, хоч і говорили про неминучість оборонної війни, наших людей ніхто не готував. Якби ще 20 червня 1941 р. хтось натякнув на те, що підпільну війну доведеться вести Україні, Білорусії, Прибалтійським республікам, того б назвали панікером… Наш народ не був підготовлений морально до можливих поразок на фронтах, до можливої нелегальної підпільно-підривної роботи в тилу ворога, що вимагало спеціального навчання».

Яким насправді був перебіг подій тих драматичних днів, які думки виникали у «вождів», хто з них кого й куди послав, вже не так суттєво. Важливо інше - ідея Сталіна та його соратників звернутися Директивою за підтримкою до народу пов’язана із констатацією вищим політичним керівництвом держави неспроможності Наркомату оборони СРСР і Генерального штабу РСЧА на першому етапі війни налагодити дієву оборону країни. Очевидно, що за таких умов Сталін почав «хапатися за соломинку», розглядаючи підпільно-партизанський рух на окупованих територіях як можливість хоча б тимчасово стримати гітлерівську навалу, створити умови для формування та перегрупування боєздатних військових з’єднань.

… Як свідчить наступний запис у «Журналі», до роботи у своєму кремлівському кабінеті Сталін повернувся лише 1 липня 1941 року.

Тим часом Директива надійшла до виконавців. Оскільки вона носила здебільшого політико-декларативний характер, у ній не могли бути конкретизовані форми, методи й засоби нелегальної боротьби, визначені критерії підбору кандидатів для комплектування підпільних груп і партизанських загонів, вказані джерела, звідки брати зброю, боєприпаси, одяг для бійців, як забезпечити їх продовольством і медичними препаратами.

За відсутності чітких вказівок секретарі обласних, міських, районних партійних організацій часом не знали, як реагувати на Директиву. Замість того щоб уточнити плани мобілізаційної готовності й приступити до їх реалізації, розробити підготовчі заходи з підбору кадрів, формування підпільних груп, партизанських загонів, приймались рішення, не зовсім адекватні військовій обстановці. Наприклад, Полтавський обком КП(б)У, отримавши Директиву, обмежився тим, що 30 червня 1941 року прийняв коротку постанову, якою взяв її до «повсякденного керівництва і неухильного виконання», а також зобов’язав міські, районні парторганізації «провести закриті партійні збори, на яких ознайомити комуністів з Директивою».

Читайте також: Експерт пояснив, чому Путін не готовий бути європейським лідером

Не виключено, що зволікання з прийняттям енергійних рішень було пов’язане із дещо настороженим ставленням комуністів Полтавщини до партизанів взагалі. Певний острах був спричинений тим, що 1933 року Харківським обласним управлінням Державного політичного управління (ДПУ) була сфабрикована кримінальна справа, по якій у Полтаві «виявлена і ліквідована контрреволюційна повстанська організація». До її складу входили «червоні партизани» періоду громадянської війни. Це був рік Голодомору, а тому в обвинувачувальних висновках поряд з традиційним «прагненням повалити Радянські владу шляхом збройного повстання» містились звинувачення у розкраданні колгоспів та зриві хлібозаготівель. Однак, цією справою кампанія переслідувань «червоних партизанів» на Полтавщині не закінчились. Про них знову згадали 1938 року, коли Полтавське управління НКВС сфабрикувало справу з гучною назвою «Священний союз партизанів». Про неї начальник управління капітан держбезпеки Волков з гордістю говорив: «Це буде своєрідною родзинкою, тим, чого немає й не буде в інших областях». По справі були арештовані колишні «червоні партизани» у Полтаві, Кременчуці, Миргороді, Лубнах, Хоролі та інших населених пунктах області (всього близько 300 осіб). Але звинувачення проти них були настільки надуманими, що вже 1939 року абсолютна більшість з арештованих була звільнена з-під варти і повністю реабілітована.

Ще одним, але далеко не останнім недоліком Директиви, було те що її автори не «виписали» систему управління підпільно-партизанським рухом. Тому вже на етапі його формування почали виникати суперечки, а подекуди й відкриті конфлікти між керівниками партійних організацій і органами НКДБ-НКВС, спеціальними підрозділами Головного політуправління РСЧА, структурами воєнної розвідки РСЧА, які з перших днів війни приступили до втілення у життя відомчих планів з організації партизансько-диверсійної боротьби в тилу ворога.

Через недоліки в управлінській діяльності, брак відповідного досвіду й спеціальної підготовки, призначені на керівні посади у партизанських з’єднаннях учорашні працівники партійних, радянських і господарських органів виявились не готовими очолити процес розгортання підпільно-партизанського руху на окупованих територіях УРСР. Кидаючи бійців напризволяще, разом з військами, що відступали на Схід, вони масово переходили лінію фронту або розходились по домівках. Але це не спасло їх від переслідувань з боку окупантів - переважна більшість з них згодом була розстріляна нацистами.

Як наслідок, левова частина створених у серпні 1941 – березні 1942 року загонів «червоних партизанів» була знищена окупаційною владою, не встигнувши приступити до виконання завдань або саморозпустилась. На це вказують архівні документи українських спецслужб. Так, ранньою весною 1942 року НКВС УРСР звітував перед ЦК КП(б)У про формування із серпня 1941 по березень 1942 року 1874 партизанських загонів чисельністю 29 307 чоловік, а також направлення в тил ворога 776 агентів-одинаків і зв’язкових із партизанськими загонами (всього близько 30 000 осіб). Утім, за даними НКВС СРСР станом на травень 1942 року в УРСР діяло лише 37 партизанських загонів із 1918 учасниками. Щоправда, слід зазначити, що ця цифра відображає виключно ту кількість загонів, яким після окупації території України вдалося встановити зв'язок з «Великою землею». Ті ж загони, які діяли «автономно» й не звітувались про свою діяльність, на облік в НКВС не брались.

Сучасні дослідження українських істориків документально підтверджують участь формувань ОУН різних проводів в опорі німецьким нацистам, що за радянських часів заперечувалось офіційною історіографією. За роки Незалежності, а особливо внаслідок енергійної діяльності створеного 2008 року Українського інституту національної пам’яті (УІНП), на цю тему в Україні видано чималу кількість історичної літератури, спогадів активістів ОУН, проведено низку цікавих досліджень і науково-пропагандистських заходів.
Водночас, віддаючи запізнілу шану учасникам боротьби ОУН з німецькими окупантами, українська влада якось «по-тихому» почала замовчувати героїзм радянських партизан, які зробили суттєвий внесок у Перемогу над німецьким нацизмом. Об’єктивному дослідженню подій в Україні під час Другої світової війни почала заважати свідома міфологізація і героїзація боротьби ОУН з нацистами, яка супроводжується кампанією з компрометації «червоних партизан» шляхом поширення звинувачень їх у надмірній жорстокості, масовому терорі проти місцевого населення, мародерстві, моральній розпусті, фальсифікації результатів бойової діяльності тощо.

Дійшло до того, що 22 вересня 2016 року, вперше за останні 15 років з дня запровадження в Україні Дня партизанської слави, Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів України не знайшли слів і часу щоб висловити шану радянським партизанам Другої світової війни.
Чому у перші дні війни Сталін брутально посварився з Жуковим


Читайте також: Макфол: Один удар - ще не оголошення війни

Так влада продемонструвала вибірковий підхід до відзначення свят, які значаться у «Парламентському довіднику знаменних і пам’ятних дат». Проявлене владою у такий спосіб ставлення до відновлення історичної справедливості щодо увічнення подвигу українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали не має нічого спільного із задекларованими намірами сприяти примиренню між «червоними партизанами» і бійцями збройних формувань ОУН.

Олександр Нечитайло

Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Січень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031