Розвідка - інструмент Держави чи її атрибут?

Україна за підтримки іноземних партнерів вже рік звитяжно протистоїть широкомасштабній військовій агресії Російської Федерації і дев’ять років військовій агресії північного сусіда – цілком достатній час для критичного переосмислення того, що відбулось, винесення попередніх оцінок та висновків. Треба віддати належне: вітчизняна журналістика та експертне середовище були активними щодо розкриття цієї важливої теми: останнім часом з’явилося багато змістовних публікацій, навіть декілька документальних фільмів.

Справедливо кажуть, що війна змінює світогляд, ціннісні характеристики речей, людей, подій, вона вимагає чітких та однозначних відповідей на гострі запитання, не терпить напівтонів. Війна актуалізує традиційну українську бінарну логіку - «так» або «ні», «біле» або «чорне». В оцінках російсько-української широкомасштабної війни, насамперед причин її виникнення, розвитку на полі бою, а тим більше перспектив і формату можливого завершення хотілося б застосувати таку бінарну логіку і якнайшвидше почути конкретні відповіді. Але навряд чи зараз це є можливим: рік – занадто мало часу для об’єктивного аналізу таких складних тектонічних процесів.

Спробуємо бодай поверхнево осягнути ситуацію річної давнини занурившись у хронологію подій новітньої історії задля наближення до об’єктивності оцінки подій, усвідомлення логіки процесів, що мали місце у 2021 – на початку 2022 років. Що ж все таки відбулось?


Ми добре пам’ятаємо, як ескалувалася ситуація безпекова ситуація в світі з весни 2021 року, як вона набувала все більш екстремальних значень, особливо у другій половині того ж року.

30 жовтня 2021 року газета The Washington Post вперше окреслила у відритому інформаційному просторі проблему підготовки Росії до широкомасштабної агресії проти України. З того моменту стратегічні партнери почали навипередки інформувати українську владу щодо можливого військового вторгнення. Цікаво, що незадовго до цього в Овальному кабінеті найвищі радники президента Байдена представили йому військові плани президента Росії В.Путіна щодо повномасштабного вторгнення в Україну. Перед ним на стіл були викладені супутникові знімки, перехоплені повідомлення та головне – документи, здобуті через людські джерела в путінському оточенні. Директор національної розвідки Евріл Хейнс доповіла, що секретні служби здобули «надзвичайні подробиці» про таємні плани Кремля щодо початку війни: йшлося про нарощування резервних сил, озброєнь, незвично різке збільшення фінансування воєнних операцій тощо. Всі документи свідчили про те, що російський очільник готується до широкомасштабного вторгнення. Генерал Марк А. Міллі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів, тоді сказав Байдену: «Їхній план - шок та трепет. За нашими оцінками, вони планують здійснити велику стратегічну атаку на Україну одночасно з кількох напрямків. Путін збирає війська вздовж кордону з Україною з метою захоплення Києва та більшої частини країни, залишивши на заході лише уламки української держави». 

Вашингтон потрапив у нестандартну ситуацію. Фактично Путін нав’язував Заходу власний порядок денний у геополітичній боротьбі за сфери впливу в світі. За рішенням президента США були задіяні в алярмовому режимі всі можливі канали комунікацій з партнерами по НАТО та Україною: від співробітництва по лінії партнерських спецслужб до особистих зустрічей політиків і дипломатів. Була використана також технологія, що відома у вузьких колах як «спеціальні заходи протидії», в тому числі через публікації чутливої інформації в західних мас-медіа.

На початку листопада Джо Байден терміново відправив до Москви особистого посланця - директора ЦРУ Вільяма Дж. Бернса, щоб передати Путіну особистий лист такого змісту: «Ми знаємо, що ви задумуєте, і якщо ви вторгнетесь, це матиме серйозні наслідки». Бернс виконав доручення, навіть провів 8 листопада 2021 року телефонну розмову з Путіним, який у той час перебував у Сочі. «Після цієї розмови рівень моєї стурбованості лише зріс, а не знизився», - повідомив він Байдену після дзвінка. «Я повертався з дуже сильним враженням: Путін майже остаточно вирішив йти на війну, він переконав сам себе, що стратегічне вікно можливостей для контролю над Україною зачиняється», - зазначив директор ЦРУ. Помічник міністра оборони США Джон Кірбі тоді зауважив, що поїздка Бернса в Москву остаточно переконала всіх у Вашингтоні, що Росія готує дуже серйозне вторгнення.

9 листопада 2021 року В.Бернс за дорученням Джо Байдена зателефонував Президентові України, інформував його про зміст конфіденційних перемовин з Путіним та, як пригадав сам В.Бернс, - «відкрив йому очі» на реальний стан справ. Директор ЦРУ виклав останні американські розвіддані. Вони свідчили, що Путін дійсно планує завдати блискавичного удару з білоруського кордону, захопити Київ за кілька днів, а також аеродром Гостомель для введення повітряно-десантних військ та прискорення захоплення Києва.

Зафіксуємо цю дату, яка фактично стала поворотною для України - 9 листопада 2021 року.

2 грудня 2021 року Російська Федерація висунула США та європейським державам-членам НАТО у відповідь ініціативу, що отримала назву «Пакт європейської безпеки». Фактично йшлося про умови «нової Ялти», де ключовими позиціями стали недопущення розширення Альянсу на схід і гарантії не приєднання в досяжній перспективі України та Грузії до НАТО.

Пам’ятаємо, як в адміністрації президента США рішуче відкинули запропоновані Кремлем «червоні лінії», а 7 грудня в ході відео-перемовин з Путіним Джо Байден чітко заявив, що «США не сприйматимуть мову ультиматумів Кремля, а Україна має право вільно обирати свій шлях розвитку та вирішувати з ким їй об’єднуватися». При цьому кремлівського очільника було попереджено, що «Росія заплатить високу ціну, якщо здійснить військове вторгнення в Україну».

Ситуація ставала все більше вибухонебезпечною. Західні застереження ставали конкретнішими і жорсткішими. У грудні питання широкомасштабного вторгнення вже не викликало сумнівів, а у січні називалися конкретні дати, навіть висловлювалися скептичні оцінки щодо можливості України чинити спротив і вистояти проти військової навали (пам’ятаємо меседжі про відведені нам 72 години).

Що ж у цей час відбувалося у вітчизняному інформаційному полі? Судячи з аналізу численних матеріалів мас-медіа, наші таємні служби не володіли власною достовірною інформацією про можливий російський наступ. 30 жовтня 2021 року начальник Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов в інтерв’ю американському виданню The War Zone чітко заявив: «Можу сказати, що на нинішньому етапі загрози вторгнення з білорусі немає». Більше того, активність і конкретика західних партнерів певним чином насторожували вітчизняних експертів, навіть викликали здивування у відповідних службах, наштовхували на думку: чи не вводять нас навмисно в оману, навіщо, з якою метою?

Абсолютна більшість військових експертів в Україні тоді вважала, що угруповання російських військ на нашому кордоні чисельністю близько 120 тис. осіб (важко спростовувати факти, зафіксовані на супутникових знімках) є вкрай недостатнім для повномасштабної війни проти нашої країни, для цього необхідно мінімум 300 тис. осіб, навіть не менше ніж півмільйона разом з тиловим забезпеченням. Тим більше мало хто вірив, що під ударом може опинитися Київ і більша частина країни, що на нас чекає повномасштабна війна.

Гра «вірю - не вірю» продовжувалася довго, але партнери були непохитними, «увімкнули на повну» комунікаційний ресурс, ставали дедалі більш настійливими: Вільям Бернс, Єнс Столтенберґ, Гайко Маас, Жан-Ів Ле Дріан,  Ентоні Блінкен, Шарль Мішель, Ллойд Остін, Бен Воллес в один голос застерігали про можливість, навіть неминучість війни, необхідність підготовки до неї України.

Є підстави вважати, що саме прямі комунікації Президента України з В.Бернсом від 9 листопада 2021 року стали відправною точкою у зміні позиції Офісу Президента України та Міністерства закордонних справ України з питання війни. У середині листопада українські офіційні чинники нарешті визнали можливість військового сценарію дій Росії на українському напрямку, необхідність підготовки до нього та навіть закликали на допомогу уряди Франції та Німеччини. 21 листопада 2021 року в інтерв'ю виданню Military Times головний воєнний розвідник вже допускав, що атака зс рф «є можливою та може розпочатися наприкінці січня - початку лютого 2022 року».

12 січня 2022 року директор ЦРУ Вільям Бернс знову зустрівся в Києві з Президентом України та передав йому найсвіжіші розвідувальні дані щодо російського вторгнення. Хронологія подальших подій свідчить, що впродовж січня 2022 року США та інші держави-члени НАТО перейшли від попереджень України до конкретних дій з надання військової допомоги. Коли в Україну надійшла перша партія військової техніки на суму близько 200 000 фунтів (протитанкові ракети Javelin, артилерія, великокаліберні кулемети, стрілецька зброя та боєприпаси, системи безпеки, медичне обладнання та запасні частини), а Вашингтон попередив Москву, що за будь-якого розвитку ситуації підтримуватиме «антиросійське повстання» в Україні подібно до допомоги ЦРУ антирадянським повстанцям-моджахедам в Афганістані в 1980-х роках, стало зрозуміло – війна вже на порозі.

Час розставляє все на свої місця та виявляє недоліки будь-якої системи. Зараз вже відомо, що підготовка Росії до вторгнення в Україну розпочалася приблизно в березні 2021 року, саме тоді Путін почав накопичувати війська та техніку біля нашого кордону. Навесні 2021 року кремлівський очільник прийняв рішення (з відкритою датою) щодо проведення «спеціальної військової операції» для зміни влади в Києві та повернення України під свій контроль. За твердженням директора ЦРУ США «Путін ще восени 2021-го наважився на велику війну проти України».  Звісно, можливо дискутувати з приводу того, планувалося ним таке вторгнення у форматі «повномасштабної війни» чи «бліц-кригу», але те, що рішення було прийнято і підготовка здійснювалась є фактами очевидними.

Подібний перебіг подій свідчить, що з березня до початку листопада 2021 року вітчизняне розвідувальне співтовариство не володіло випереджувальною інформацією про плани щодо російського вторгнення, тобто не мало джерел для її здобування та можливостей для верифікації відомостей партнерів.

Заради об’єктивності слід підкреслити, що серед союзників США по НАТО також не всі були впевнені щодо прийнятого Путіним рішення щодо широкомасштабного вторгнення в Україну, крім хіба Канади і Великої Британії, які завдяки участі у розвідувальному альянсі «П’яти очей» оперували переважно американськими розвідувальними даними та довіряли їм.


Відома аксіома: коли не має достовірної розвідувальної інформації, вакуум заповнюють припущення, ймовірні сценарії, версії.

Одна з таких версій: американські розвідслужби не випадково заздалегідь знали про неминучість війни в Україні. Джозеф Байден, який 21 січня 2021 року став президентом США, вже 18 березня визнав причетність Росії до втручання в американські вибори, назвав Путіна вбивцею та заявив каналу «АВС News»: «Ціну, яку він заплатить, ви побачите невдовзі». 16 червня 2021 року під час зустрічі двох лідерів у Женеві Байден символічно подарував президенту Російської Федерації кришталевого бізона та попередив: «Якщо Путін й надалі перетинатиме «червоні лінії», Америка готова відповісти». Може видатися ймовірним, що саме після тієї зустрічі віч-на-віч було прийнято рішення про переведення протистояння з Росією у формат проксі-війни.

Скептики скажуть: конспірологічна версія. Можливо. Але якщо зануритися в проблему глобального протистояння авторитарного і демократичного світів, уважно вивчити ретроспективу подій, дослухатися до висновків провідних західних аналітиків - вона не виглядає настільки неймовірною. Може видаватися так, що війна в Україні стала глобальним сценарієм Заходу з «перезавантаження» нашої держави, її остаточного відриву від Росії та приєднання до Європи.

Мета: послаблення «російської імперії», її остаточне виснаження та зняття з порядку денного як проблеми чи загрози. Цікаво, що на початку лютого 2023 року з подачі республіканців у Палаті представників Конгресу США вперше в американських мас-медіа з’явилася неприхована риторика, що «США ведуть опосередковану війну в Україні» (тобто проксі-війну, або війну чужими руками), при цьому наводяться історичні паралелі з подібними американськими війнами у Кореї, В’єтнамі, Анголі, Афганістані.

І тут з’являються обриси іншої версії – «російсько-український зовнішньо регульований військовий конфлікт високої інтенсивності». Якщо виходити з того, що США ведуть проксі-війну з Росією в Україні такий сценарій змінює парадигму самої природи конфлікту та розуміння причин російсько-української війни. В ситуації переважної залежності України та Збройних Сил від постачань західної зброї виходить, що хід зовнішньо регульованої війни та досягнення в ній результатів залежить від домінантних рішень, прийнятих у центрах організації та управління такою війною, тобто від США та Росії, де кожна з сторін бореться за отримання власних преференцій. Спробуємо замислитись над тим, чому західні партнери дають нам зброю не відповідно до запитів і розрахунків здійснених практично на полі бою, а за власним баченням і розумінням, дозовано. Чому російське керівництво при наявності таких можливостей не задіює всю свою військову потугу для досягнення цілей «спеціальної військової операції». Відповіді на ці та подібні запитання могли б слугувати доказами на користь цієї версії.

Можливий і третій сценарій, який полягає в тому, що до війни росію політиків підштовхнули крупні фінансово-промислові групи та транснаціональні корпорації з метою перерозподілу усталених ринків та потоків капіталів, отримання доступу до дешевих російських ресурсів та надприбутків.

Окремі експерти відмічають навіть четверту версію: виникнення принципових розбіжностей між Ватиканом та елітами старої Європи, які десятиліттями вибудовували стратегію відносин з Росією виходячи з власних політичних і бізнесових преференцій.

Не будемо далі розгортати цей напрям досліджень. Сподіватимемось, що вакуум заповнять не припущення та версії, а один об’єктивний сценарій того, що відбулося в Україні. Лише час розставить все на свої місця.


Академічний тлумачний словник української мови розкриває зміст терміну «спроможність» як здатність до здійснення чого-небудь. Здатність в сенсі, який краще розкривається в англійському слові «ability» - володіння здібностями, уміннями можливостями. Відповідно, в основі нашої трагедійної історії заховане поняття «розвідувальні спроможності держави», тобто володіння здібностями, уміннями, а головне – можливостями завчасно виявити зовнішні загрози та захистити державу від них.

Які б ми не наводили конспірологічні чи правдиві сценарії подій, з вищенаведеного аналізу відкритих джерел видно, що американська розвідка завчасно отримала достовірну інформацію, що загрожує національній безпеці України. А українська, нажаль, ні. Також є очевидним, що американські спецслужби наприкінці 2021 – на початку 2022 років консолідували партнерів по НАТО та вжили потужних комплексних заходів впливу та протидії Росії, ми - ні. Ще зрозуміло, що до інформації західних партнерів виникала недовіра вітчизняних розвідувальних служб та фахівців, на цій основі сформувалося скептичне ставлення до іноземних колег, яке вилилося у тривалу гру в стилі «вірю - не вірю».

Думається, настане момент, коли все ж буде проведена серйозна домашня робота над помилками. Зараз доречно лише нагадати, що стаття 20 Закону України «Про національну безпеку України» чітко визначає, що «розвідувальні органи України здійснюють розвідувальну діяльність з метою сприяння реалізації національних інтересів України та протидії зовнішнім загрозам національній безпеці України у визначених законом сферах». Навіть не фахівцю в цій матерії зрозуміло: для того, щоби «сприяти» та «протидіяти» треба мати можливості, володіти спроможностями, а в разі їх відсутності – створювати. А якщо не вдається зробити те чи інше, вихід один – реформувати ці органи до фундаменту і будувати нові структури – занадто витратною для держави є гра у «вірю – не вірю» і вкрай небезпечними, вкритими тілами багатьох жертв наших співвітчизників виходять подібні ігри.

І ще. Не втомлюючи читача різними правовими нормами вартує виокремити головне: розвідка була, є і завжди буде інструментом вищого керівництва держави для забезпечення національної безпеки і оборони України, суверенітету і територіальної цілісності держави. Її головне завдання – здобувати та своєчасно доповідати керівництву держави розвідувальну інформацію, тобто «відомості або дані, які не є загальнодоступними або які неможливо отримати офіційним шляхом, про наміри, плани і дії іноземних держав, організацій та осіб чи про їхні потенційні можливості щодо реалізації таких намірів і планів, а також про процеси, події, обставини, технології, знання в інтересах національної безпеки і оборони України».

Інших два важливих завдання: сприяти реалізації національних інтересів України та протидіяти зовнішнім загрозам національній безпеці України. На жаль, цей комплексний іспит вітчизняна розвідка склала на «незадовільно». Це в середній школі неуспішних та нездібних учнів залишають на повторний рік навчання, в нашому випадку такий алгоритм не проходить.

Звісно, невдячна справа проводити паралелі з розвідками провідних країн світу, хоча й у них проблем вистачає. Але те, що американські розвідувальні служби мають спроможності, володіють джерелами в російському істеблішменті, тобто на вищих рівнях влади та в інституціях, де розглядаються й ухвалюються політичні рішення, те, що ЦРУ завчасно попередило керівництво України про екзистенційну загрозу, яка насувається на нашу державу, заслуговує щонайменше на повагу. А те, як Сполучені Штати задіяли інструментарій спеціальних заходів впливу та протидії, викликає захоплення.

Останнє. Вочевидь, наявність розвідувальних спроможностей не є гарантією правильних політичних рішень. При сприйнятті будь-якої розвідувальної інформації, навіть самої гострої, керівництво кожної держави спирається на власне усвідомлення світу. Процес сприйняття інформації нагадує проходження її через сито, на поверхні якого залишаються лише більші частинки, що доповнюють вже сформовану в мозку модель. І по мірі збільшення потоку інформації отвори в тому ситі стають лише крупнішими.

Це природні явища, особливості людської розумової діяльності. Але якщо модель світу, сформована у свідомості, є недосконалою або викривленою?

Складне питання, вірно. Але воно також потребує вивчення, бо «правильних» чи «не правильних» моделей у гібридному світі не існує, а проблема прийняття важливих державних рішень, тим більше, якщо вони матимуть певні наслідки для країни, є надчутливою й перебуває у площині національної безпеки, забезпечення стійкості держави перед зовнішніми загрозами.


Що ж у підсумку: вітчизняна розвідка є інструментом держави чи її атрибутом?

Залишимо це питання поки відкритим. Замислимось лише над тим, що слід зробити, щоби про екзистенційні загрози національній безпеці попереджали керівництво держави національні спецслужби, а не закордонні. Щоби наші компетентні органи сприяли та протидіяли противнику так, аби запобігти загрозам, або щонайменше мінімізувати їх. Щоби керівництво держави послуговувалось у своїх рішеннях матеріалами вітчизняної розвідки, а інформацію закордонних партнерів брало лише до відома.

Залишається відкритою й низка питань до розвідувального співтовариства України – організаційної системи розвідки, а також до координаційного органу, як його вершини. Не отримали чітких відповідей проблеми загального керівництва розвідувальними органами (навряд чи хтось набереться сміливості сперечатися з Ле Карре, що «уряд має довіряти лише тому, за що заплатив, і з підозрою ставитися до безкоштовного сиру»).

Певні запитання слід адресувати до не інституалізованого на сьогодні «державно-приватного партнерства» у сфері розвідки та громадянського суспільства, яке, відповідно до статей 4 і 10 Закону України «Про національну безпеку України» та  статті 54 Закону України «Про розвідку», має брати участь у здійсненні демократичного цивільного контролю за розвідкою.

Зрештою, слід уважно подивитися на саму архітектуру системи розвідки: якою вона є зараз, відповідно, якою їй слід бути – централізованою чи диверсифікованою. Пора відповісти й на виклики, що поставила війна, зокрема чи вдалося встановити розумний баланс між завданнями в умовах воєнного стану та поточними завданнями розвідувальних служб у мирний час, чи відредаговані функції суб’єктів системи національної безпеки в умовах актуальних воєнних загроз, чи потрібне реформування системи для налагодження її ефективної роботи в сучасних умовах, як мають реалізовуватись завдання координації в умовах воєнного стану та багато інших.

Постановка питань у вказаному вище контексті свідчить, що удосконалення розвідувальної системи в умовах війни є необхідним та вкрай актуальним завданням. Така робота має проводитись в форматі не спорадичних зусиль «хороших» керівників чи «низової ініціативи» їх підлеглих, а стати частиною послідовної, системної державної політики воєнного часу.

Попри все ми перемагаємо.

Ціною неймовірних зусиль та втрат платимо за своєчасно не виконані завдання, за чиюсь бездіяльність, непрофесіоналізм, кумівство, зайві амбіції. Мусимо пройти ці випробування, звільнити території та вже з новим усвідомленням реалій взятися за побудову нової України з усім необхідним та робочим інструментарієм.

РОМАНЮК Юрій Петрович,
кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник,
ветеран зовнішньої розвідки

3 березня 2023 року

Долучайтесь до нас у Facebook