Авторизація

» » Ґарет Джоунз і Голодомор 1932–1933 років: факти без кремлівської пропаганди

Ґарет Джоунз і Голодомор 1932–1933 років: факти без кремлівської пропаганди

Ґарет Джоунз і Голодомор 1932–1933 років:  факти без кремлівської пропагандиАвтор цих рядків не раз звертався до теми Голодомору й мав змогу вивчати в Галузевому державному архіві Служби безпеки України маловідомі документи ОГПУ–НКВД щодо подій 1932–1933 років. Водночас в Інтернеті звернув увагу на статті журналіста Ґарета Джоунза (англ. Gareth Jones) про штучний голод в УССР. Викривальними публікаціями британець накликав гнів Кремля і... згинув у серпні 1935 року в Маньчжурії – за день до свого 30-річчя. Є підозри, що його викрали й убили не без таємної участі комуністичних спецслужб.

Уряду СССР, що був, за визначенням самого журналіста, «найжорстокішим у світі», сміливець кинув виклик. Попри сувору заборону іноземцям відвідувати райони, де лютував голод, Ґарет ризикнув свободою і життям – навесні 1933-го він пройшов селами Харківщини десятки кілометрів, зустрівся з людьми, приреченими на загибель, і побачив на власні очі страхіття народовбивства. Уперше в західній пресі відомий газетяр, не ховаючись за псевдонім, описав катастрофічний голод і мор в окупованій більшовиками республіці. Відтоді статті валлійця в англійських, французьких, німецьких, американських часописах стали важливим першоджерелом історичної правди про злочини червоної імперії.

Ночуючи в селян, Джоунз був свідком того, як страх смерті оповив людські оселі. «Брудний суп, у якому плавали одна-дві різочки картоплі» – це все, чим харчувалася сім’я... «Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: “Тепер я з’їла щось таке добре, що можу помирати спокійно”», – розповів очевидець про справжнє, а не показово-пропагандистське життя селян у вимореній голодом житниці СССР. Село стогнало: «Тут жахливо! Багато людей помирають, але далі на півдні набагато гірше. Поїдьте в Полтаву і ви побачите сотні спорожнілих хат. У селі на 300 хат лише в сотні будуть люди, решта померли, дехто таки виїхав, але більшість померли з голоду».

Ґарет Джоунз і Голодомор 1932–1933 років:  факти без кремлівської пропаганди...Гортаючи в архіві СБУ одну з кримінальних справ колишніх репресивних органів (щодо групового опору хлібозаготівлям), автор цих рядків пересвідчився: жителі сусідніх областей не тільки знали про біди полтавців ще влітку 1932-го, а й намагалися чинити опір убивчій політиці більшовиків – щоб не голодувати у власних домівках. Це зафіксовано, зокрема, у справі Платона Демиденка, Степана Акуленка, Кіндрата Ващенка та деяких інших мешканців села Кучинівка Сновського району тодішньої Київської (тепер Чернігівської) області. У серпні того ж року місцеві жінки, знявши бучу, навідріз відмовилися виконувати непосильні плани заготівель. Протест вилився в погром сільсовєтівської установи й побиття активістів. Хоч як дивно, у незалежній Україні фігурантів цієї архівної справи офіційно не було реабілітовано навіть у 2000-х роках – мовляв, «засуджені» скоїли злочини, що кваліфікуються як кримінальні... Коли люди, озброєні кілками й вилами, прогнали бригадирів і згуртувалися, щоб довести свої вимоги представникам влади, промовець – голова райвиконкому – не міг заспокоїти юрбу. Три сотні селян зустріли його криками:

– До голоду, як на Полтавщині, не допустимо, контрактації виконувати не будемо, а хто посміє самовільно брати хліб, – голови рубати будемо.

Ґарет Джоунз і Голодомор 1932–1933 років:  факти без кремлівської пропагандиЗа кілька днів наринули до Кучинівки й мешканки сусідніх сіл Рогозки та Лосєва Слобода. Зібралася вже тисячна юрба. Сільського голову, який хотів було втекти, затримали й побили. Учасники акції порвали в установі документи й портрети вождів, що висіли на стінах. Навіть грозили піти на Сновськ, якщо влада не звільнить заарештованих протестувальників (у документах ГПУ акції протесту називалися російською мовою «волынками» – від вульгарного «волынить»).

Ґарет Джоунз і Голодомор 1932–1933 років:  факти без кремлівської пропагандиПредставники органів ГПУ й міліції, що прибули до села, обіцяли з’ясувати законність арештів. І хоч далі погроз у бунтівників справа не пішла (вони ще розгромили кооперативну їдальню й забрали харчі, частину яких там же з’їли), за все це дзержинці стали «рубати голови» селянам – провели арешти, допити, після чого засідала судова трійка при колегії ГПУ УССР. Протокол від 6 грудня 1932 року № 92/409 зафіксував суворе рішення: п’ятьох учасників акції розстріляти. Ще чотирьох – відправити до таборів на 10 років, шістьох – на п’ять років, одній жінці – п’ять років табору замінити висланням у Північний край...

На щастя, найвищу кару не виконали – смертей і крові селян тоді вже було з наддатком. У травні 1933-го в Москві на засіданні колегії ОГПУ постанову ГПУ УССР скасували й повернули справу на дослідування (більшовицький режим потребував уже не так трупів розстріляних, як живих рабів для каторжних будов соціалізму). Отож у Харкові судова трійка «змилостивилася» – взяла до уваги «час вчинення злочину, похилий вік деяких звинувачуваних, а також великий термін їхнього перебування під вартою». У підсумку Платонові Демиденку, якому виповнилося 45 років, Парасці Авраменко (їй 51), 25-річній Дарині Ульянич та ще групі односельців присудили до п’яти років концтаборів.

У вимірі України репресії на селі мали, за задумом керманичів Кремля, забезпечити потреби індустріалізації. За вилучене й відправлене на експорт зерно будували заводи, а рабською працею в’язнів ударно виконували й перевиконували виробничі плани п’ятирічок.

Як видно з чернетки звіту ГПУ, у листопаді 1932 – січні 1933 років чекісти «викрили й ліквідували» понад 1200 так званих внутріколгоспних контрреволюційних груп і заарештували майже 6,7 тисячі осіб. Нарком Всеволод Балицький в оперативному наказі № 2 страхав – мовляв, існує «єдиний, ретельно розроблений план організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». За сфабрикованими кримінальними справами в сільському господарстві республіки «викрили контрреволюційну організацію» і «зв’язали» її з такими ж міфічними «об’єднаннями» в РСФСР і Білоруській ССР. Звісна річ, «всесоюзна організація» мала на меті «підірвати сільське господарство й викликати голод у країні». Тож провину за власні злодіяння влада звично перекладала з хворої голови на здорову.

Страхітливі наслідки пограбування села й «оперативного натиску» ГПУ проявилися в районах Київщини, на Дніпропетровщині, Вінниччині, Донеччині, де голодні люди пухли й помирали. «Звертають на себе увагу випадки людоїдства й убивства матір’ю дитини», констатували чекісти. У селі Кочубеївка Уманського району 24-річний колгоспник Олексієнко, який мав вигляд кістяка, обтягнутого шкірою, вбив свою дружину і впродовж двох днів харчувався її м’ясом. Голод ламав людську психіку, змушував людей красти, мародерствувати, кидати напризволяще опухлих дітей і їхати шукати харчів або заподіювати собі смерть. У селі Антонів Сквирського району незаможна вдова на прізвище Чорна зарізала ножем свою п’ятирічну дитину, а позбавити життя другу не встигла – на крик збіглися сусіди. Нещасна пояснила, що не може прогодувати своїх п’ятьох дітей...

Чекістська статистика засвідчила, що в селах левову частку «організованих контрреволюційних елементів» становили «крадії і розбазарювачі хліба», на другому місці – групи опору хлібозаготівлям. У репресивних заходах домінувала «хлібна» тема, та й відповідну графу «крадіжки або приховування хліба» ввели до статистичних звітів з вересня 1932 року. Рятуючись від смерті й арештів, селяни залишали власні господарства й тікали до міст – на шахти, заводи, новобудови. У довідці ГПУ від 2 лютого 1933 року про масові втечі жителів сіл України й оперативні заходи щодо боротьби з утікачами зазначено: найбільш уражені масовими виїздами Київська, Харківська та Дніпропетровська області. Під час хлібозаготівельної кампанії (грудень і січень) із 47 районів Київщини втекли 26 344 особи. З них колгоспників – 10 027, одноосібників – 10 682, «твердоздавців» і «куркулів» 1 562, активістів – 163.

Видавати довідки на виїзд заборонялося. Чекісти мобілізували агентуру й актив на виявлення організаторів утеч. Силами транспортних і районних органів ГПУ створювалися «оперативні заслони». Тільки впродовж 10 днів (останній тиждень січня й початок лютого) ці заслони на залізницях затримали й профільтрували 16 733 особи – переважно колгоспників і одноосібників. До місць постійного проживання повернули 15 109 утікачів, 1 610 заарештували. На селян, які відмовлялися повернутися до своїх домівок, оформляли справи на вислання...

Усе це – реалії життя в СССР. Брехливою пропагандою влада приховувала власні злочини й душила опонентів режиму каральними акціями. Ґарет Джоунз, на відміну від деяких сталінських чоботолизів, що заплющували очі на голод у червоній імперії, чесно виконував професійний обов’язок – писав правду про злодіяння Кремля, для якого людські життя нічого не важили. «Найбільший злочин, що його можна інкримінувати совєтському режиму, – це знищення селянства... Держава не може існувати, спираючись на доктрину класової боротьби», – зробив висновок журналіст-інтелектуал. Він як у воду дивився: у 1990-х припинив існування СССР, а згодом (у незалежній Україні) в порушеній кримінальній справі щодо Голодомору 1932–1933 років слідство довело: винищення українського селянства – це геноцид. І це одна з найбільших гуманітарних катастроф у новітній історії світу (як констатували вчені на міжнародній науково-практичній конференції в жовтні 2016-го, внаслідок Голодомору Україна втратила щонайменше 7 млн людей і ще 3 млн – втрати за її межами, на Кубані, в Поволжі, Казахстані...).

Термін геноцид можна знайти й у відомому з повоєнних часів обвинувальному акті Нюрнберзького процесу 1945 року – так названо нацистську практику винищення цілих груп населення. Гітлерівська Німеччина і сталінський СССР мали багато спільного. Західні дослідники Стефан Куртуа, Дитріх Байрау, Фритьоф Маєр звертають увагу на разючу схожість обох тоталітарних режимів – у вождізмі, однопартійності, системах примусової праці, виявах насилля, зведених у ранг державної політики. Куртуа стверджує, що масштабне «розкуркулення» через примусову колективізацію свідчить про очевидну схожість між расовим і класовим геноцидом.

«Але чи можна відновити куркульство і зберегти разом з тим радянську владу? – запитував Сталін з трибуни Першого всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників у Москві 19 лютого 1933 року. – Ні не можна. Відновлення куркульства (насправді – основи українського селянства. – Авт.) повинно призвести до утворення куркульської (отже, в Україні – української. – Авт.) влади і до ліквідації радянської влади...». «Отець народів» також прозоро натякнув, що добре життя дурно не дається. «Я міг би розповісти деякі факти з життя робітників 1918 року, коли цілими тижнями не видавали робітникам ані шматка хліба, не кажучи вже про м’ясо та інші продукти харчування, – згадав господар Кремля «головні труднощі» часів жовтневого перевороту й наголосив: «...а ті труднощі, що стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них» (і лідер ВКП(б) не прохопився про Україну ані словом – лише повчально додав про терпеливість російських робітників). – За найкращі часи вважали тоді ті дні, коли щастило видавати робітникам Ленінграда і Москви по восьмушці фунта чорного хліба та й то наполовину з макухою. І це тривало не місяць і не півроку, а цілі два роки. Але робітники терпіли і не журились...» (цитати – з брошури партійного видавництва ЦК КП(б)У).

Ґарет Джоунз у своїй статті про масовий голод написав: «Я пройшов через безліч сіл... Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо…». Побачене його шокувало й той плач за «залізною завісою» почув світ. Оприлюднені в пресі факти оголили виразні антиукраїнські акценти сталінської політики. Як вважає професор Юрій Шаповал, здійснювався цілеспрямований геноцид, що підтверджують і віднайдені архівні документи: саме ретельна організація екзекуції українських селян надала голоду в Україні характеру геноциду, виправдання якому не може бути, – констатує історик.

Наостанок – одна важлива, нарівні з висновком, авторська заувага. Завдяки саме таким людям, як Ґарет Джоунз – безстрашним і жертовним поборникам правди – наш світ стає кращим і чеснішим, і в ньому меншає зла.

Сергій Шевченко,
заслужений журналіст України


Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Популярне
Відео дня
Популярне в мережі
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Червень 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930