Авторизація

» » Петро Мадера не був донощиком на Соловках

Петро Мадера не був донощиком на Соловках

Безпідставно розстріляний і несправедливо названий донощиком – це все про католицького священника з України...
Петро Мадера не був донощиком на Соловках

У середині лютого 1938 року на Соловецьких островах Білого моря упродовж однієї ночі стратили майже дві сотні в’язнів. А ще раніше – у грудні 1937-го – за межами архіпелагу розстріляли понад пів тисячі невільників, серед них і людей з України. У тому зимовому тюремному етапі був смертник, чиє добре ім’я нині належить захистити вдруге.

Петро Мадера не був донощиком на СоловкахКсьондз Петро Мадера, який жив на Київщині, а в 1930-х роках опинився на Соловках, не прислужував енкаведистам – це точно. Але в науковому виданні «Реабілітовані історією. Хмельницька область» (книга шоста, 2015) читаємо: «Серед ув’язнених ксьондзів був і Петро Мадера… Аби забезпечити трохи легше життя для себе, він доносив на своїх співкамерників начальнику соловецької тюрми І. Апетеру. Не можна без огиди читати брудні звинувачення…».

Насправді Мадера нікого не виказував – про це свідчать архівні джерела, які наведемо далі. А тавро «донощика» – на жаль, не єдиний промах у книзі обласного тому всеукраїнського науково-документального видання. Наприклад, на сторінці 583 в біографічній довідці сказано: «Мадера Петро Станіславович, 1889 р., с. Дубівка, поляк, освіта середня. Проживав на хут. Кабанів Чернігівської обл.» (курсив мій. – Авт.). Село Дубівка (колишня Дембрівка, перейменована 1945 року) – це, зрозуміло, мала батьківщина ксьондза на Поділлі. А звідки взявся в його життєписі чернігівський хутір Кабанів – це загадка.

Кабани – не Кабанів


Звернімо увагу: в науково-документальному виданні, яке побачило світ у Києві 2003 року й на яке хмельничани покликаються, вміщено висновок про реабілітацію Петра Мадери. Там написано, що місце проживання ксьондза до арешту – м. Кабани Київської області (див. «Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937–1938 роках». – Т. 2. – К., 2003. – С. 560).
Петро Мадера не був донощиком на Соловках

Невеличка архівна розвідка підтвердила, що жив і служив ксьондз саме на Київщині, де й арештований. За комуністичного режиму, нагадаємо, «харківська філія» Луб’янки (тобто Об’єднаного державного політичного управління, рос. – ОГПУ) готувала показовий «процес СВУ» над міфічною спілкою української наукової та церковної інтелігенції. І Київський окружний відділ ГПУ теж фабрикував групову справу – проти католицького духовенства. Мадера в той час був настоятелем Хабенського костелу (від назви поселення Хабне, яке згодом стало Поліським – це колишній райцентр поблизу Чорнобиля).

Поляка з походження звинуватили в контрреволюційній роботі в інтересах Польщі. Мовляв, створював релігійні гуртки й «переховував агента польської розвідки». Навесні 1930-го судова трійка ухвалила вирок – 10 років таборів. Невільник потрапив на Соловки 1933-го з Ярославського політізолятора. Але гірка чаша масових репресій не оминула й соловецьких в’язнів: перший рік Великого терору стане для ксьондза останнім...

Чому ж до біографії жителя Київщини, складеної за даними з «Останньої адреси…», затесався колишній хутір з Чернігівщини?
Зазирнімо до Вікіпедії – до статті про… партійно-державного діяча сталінської доби Лазаря Кагановича. На Київщині були населені пункти, названі Кагановичі Перші (1934, первинна назва – Хабне, нині – Поліське) і Кагановичі Другі (село Кабани, де Каганович жив до школи). Інформація про Кабани є також у статті «Діброва (Поліський район)»: Діброва (в минулому Кабани, Кагановичі, Кагановичі Другі) – це село, яке внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС 1986 року відселили, а наприкінці 1990-х зняли з обліку. Хто винен у «перетворенні» зниклого поліського села Кабани на хутір Кабанів – мабуть, питання того самого порядку, що й пошук винуватця «стукацтва», приписаного Мадері.

Нині на Чернігівщині є село Зелена Поляна поблизу Коропа. Село й було колись хутором Кабанів, який ще до Другої світової війни двічі перейменували. Поселення, що лежить під східною межею Чернігівської області, не має жодного стосунку до репресованого ксьондза. Як не було справою його рук і ганебне соловецьке доносництво.

Промах «Останньої адреси…»


У низці видань, підготовлених для 27-томника «Реабілітовані історією», хмельничани зробили велику справу. Опубліковано чимало архівних документів, історичні й документально-публіцистичні нариси про колишніх в’язнів, жителів області, які зазнали безпідставних, необґрунтованих покарань за тоталітарного режиму.

Отож удвічі прикро, що в наш час, у незалежній Україні лягла пляма на добре ім’я «непримиренного ворога комуністів і совєтської влади» (так у довідці, яку підписали в жовтні 1937-го старший майор держбезпеки Іван Апетер і помічник начальника Соловецької тюрми Петро Раєвський).

У статті «З проханням до вас, генеральний комісар НКВС...», вміщеної в книзі шостій хмельницького тому, Мадеру названо донощиком, бо автор тих рядків спирався на двотомне науково-документальне видання. У згаданій вище «Останній адресі…» читаємо: «заява ув’язненого П. Мадери начальнику Соловецької тюрми…», «пояснення ув’язненого П. Мадери…» – і далі під розлогими доносами замість прізвища стоїть «підпис нерозбірливий».
Петро Мадера не був донощиком на Соловках

«Останню адресу…» готували історики спільно з фахівцями держархіву СБУ як видання друге – доопрацьоване й доповнене. За всіма ознаками – авторитетне джерело. Але в ньому, на жаль, є огріхи... Приміром, у списку на сторінці 934 замість днів проведення розстрілів вказано дати, коли трійка підписувала протоколи. Та й накинуте Мадері «стукацтво» – неабиякий ляпсус... До речі, в першому виданні «Останньої адреси…» (тритомник 1997–1999 років) упорядники подавали назви архівних джерел інакше: «заява ув’язненого начальнику…», «пояснення ув’язненого…». Якого саме ув’язненого – тоді не конкретизували. А в другому виданні прізвище Мадери хтось необачно вставив у назви заяви й пояснення, коли 2003 року доопрацювали двотомник.

Вчені, експерти, фахівці, залучені до публікації архівної спадщини спецслужб, не мали умислу зганьбити ксьондза. У його тюремній справі є машинописні копії чужих доносів, які в першому виданні подали як «анонімні», а далі сталося те, що сталося... До речі, аналогічні копії пояснень є також у справах Йосипа Карпинського та Йосипа Ковальського – обох їх стратили 3 листопада 1937-го в карельському урочищі Сандармох. У тих паперах, збережених в архіві, бачимо справжнє прізвище донощика. І він не Мадера.

Ваш автор наприкінці 1990-х мав змогу відвідати на чолі експедиції Соловки, вивчав справи в архівах спецслужб в Архангельську й Петрозаводську. Скопійовані за кордоном розсекречені матеріали, зокрема й стосовно ув’язнених ксьондзів, передано до Галузевого державного архіву СБУ. Однак у книжці «Остання адреса…», коли її видавали вперше, свідомо не зазначили в текстах доносів прізвище викривача. А воно є (і навіть з ініціалами) – Лась Б. В.

Чому ж це прізвище не оприлюднили два десятиліття тому? Скажу словами нормативно-правового акта, ухваленого 2015 року: закон визнав складність проблем, зумовлених «суперечливими вимогами щодо прозорості і секретності та захисту права на приватність» (Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років»). Просто кажучи, у 1990-х експерт СБУ не рекомендував друкувати прізвище викажчика. Тому в підсумку написали – «підпис нерозбірливий»...

Ворог «класових ворогів»


Отже, був на Соловках в’язень, у минулому католицький служитель культу Болеслав Володимирович Лась. Народився в Нью-Йорку (США), жив у Гнівані під Вінницею, закінчив духовну семінарію в Житомирі (після початку Першої світової війни той регіон був під польською владою).
Петро Мадера не був донощиком на Соловках

Про Лася ще в грудні 2014 року вийшла стаття «Паршива вівця серед католицьких мучеників» (газета «Дзеркало тижня. Україна», № 47). Шкода, що творчим людям, які готували том «Реабілітованих…», не трапилися в той час ні шпальта тижневика, ні збірка публіцистики автора цієї статті, названа «Соловецький реквієм» (її за державною програмою «Українська книга» видано 2013-го й надіслано до бібліотек). У збірці є твір «Документи з-за ґрат», а в ньому – і про Болеслава Лася, і про Петра Мадеру, який у біломорській в’язниці не ганьбився й не зрадив своєї віри.

Не зайве згадати також, про що йшлося в «Паршивій вівці…». Прізвище Лася фігурує у списку жертв репресій на сайті «Католическая Россия». І це прізвище бачимо в московському друкованому виданні 2000 року (рос. «Книга памяти: Мартиролог Католической церкви в СССР), хоч у своїх доносах Лась заявляв, що для нього ксьондзи – «негідники», «мерзенні гади» та «класові вороги». Навіть мріяв їх власноруч «порозстрілювати»! Втім, написане в’язнем аж ніяк не впливає на його статус жертви: Лася покарали у сфабрикованій справі, і хоч би що він повідомляв чекістам, хоч би як склалася його подальша доля – він така сама жертва комуністичного терору, як і всі його «односправці».

Про життя ксьондзів у неволі можуть дати певне уявлення цитати з пояснення Лася начальникові тюрми (серпень 1937, мовою оригіналу):

«До 1932 года я находился вместе с ксендзами в Ярославском политизоляторе... эта целая свора ксендзов вела враждебную, провокационную работу против тюремного начальства, устраивали бунты вместе с другими заключенными... Занимались нелегальной передачей писем на свободу. В Ярославском изоляторе был такой заключенный Колосков, который имел свидания со своей женой, и ксендзы ему передали письмо, чтобы он его передал своей жене на свидании, но этот номер им не прошел, так как я об этом немедленно донес начальнику изолятора гр-нину Федорьян[у]... 15 июня 1936 года (так у документі. Правильно – 1937. – Авт.) меня соединили вместе с ксендзами в одну камеру в Савватьевском изоляторе, где я много узнал от них новостей»...

«Гр-нин Старший майор! Все эти мерзкие гады Ксендзы: Дземян, Кобец, Карпинский, Опольский, Ганский, Ковальский, Шишко, Туровский, Майдера (правильно – Мадера. – Авт.)... от роскоши и жиру бесились и из тюремной камеры они сделали костел»...

«В нашей камере возглавлял и был первым инициатором такой садист кс[ендз] Дземян. Он вел всегда речи в контрреволюционном духе против рабочего класса, советского правительства и Коминтерна... с ненавистью отзывался о ГПУ, НКВД, говорил, что его начали мучить с первого дня советской власти и что его предшественника из Ленинграда расстреляли, что и он своих взглядов на СССР никогда не изменит и при первой возможности будет бороться против них – т. е. коммунистов.

Ганский – это второй идет по Дземяну. Он всегда с ненавистью отзывается о Советском Союзе. Неоднократно критиковал Конституцию... Угрожал при первой возможности отомстить за себя и свою сестру Елену, которая выслана в Казахстан. Обещал своим друзьям, ксендзам, что как его освободят, он при первой возможности постарается связаться с Польшей.

Они в настоящее время являются мне гадами, классовыми врагами, с которыми я бы рассчитался только мечом... Гады, мерзавцы они, и только хотел бы, чтобы я имел возможность так свободно порасстреливать их, как писать это объяснение на них.

Все вышеизложенное чистосердечно и прошу верить в мою искренность».

Петро Мадера не був донощиком на Соловках

Що написано, того не змиєш…


Ленінградські чекісти – представники «збройного загону комуністичної партії» – розстріляли 8–10 грудня 1937 року 509 в'язнів. Їх вивезли з біломорської тюрми на страту – ймовірно, в район Лодєйного Поля (Ленінградська область), де колись був Свірський виправно-трудовий табір. Серед закатованих – ксьондзи Петро Мадера, Станіслав Ганський-Ганький, Йосип Міодушевський, Гнат Опольський, Максимільян Туровський, Вацлав Шиманський, Річард Шишко... А Йосипа Дземяна, названого в доносі «садистом», розстріляли 3 листопада 1937-го в Карелії (Сандармох) – там само стратили ксьондзів Йосипа Карпинського, Йосипа Ковальського та ще багатьох людей з України...

На деяких чужомовних сайтах, у списку політв’язнів, замордованих за карельським озером Онего, можна побачити чомусь і прізвище Петра Мадери… І бачимо його в мартирологу тих, чиї трупи закидали землею на околиці Санкт-Петербурга (Левашово). І ще пишуть – «розстріляний у Соловецькій тюрмі»... А от прізвища донощика – Болеслава Лася – немає в списках смертників. Дослідники з Науково-інформаційного центру «Меморіал» (Санкт-Петербург) ще чверть століття тому намагалися з’ясувати долю цього в’язня. Надсилали запити до сусідньої з Москвою області, де від початку 1920-х діяв ізолятор спеціального призначення – спадкоємець каторжного централу. Але з державних служб надійшла невтішна відповідь: немає відомостей.

«Щодо донощика П. Мадери, то своїм прислужництвом він не здобув собі ніяких поблажок: його розстріляли 8 грудня 1937 року», – читаємо в книзі «Реабілітовані історією. Хмельницька область»... Сумно… І боляче...

Що написано, того не змиєш – каже народна мудрість. Отак і давні огріхи «Останньої адреси…» гукнулися в солідному всеукраїнському виданні. Під цим оглядом хоч-не-хоч мусиш звертати увагу на промахи в роботі вчених, упорядників, редакторів – щоб і далі не плодилися помилки.

І ще зауважу: підсумки зусиль дослідників і творчих людей не завжди втішні, але сам пошук істини заслуговує на повагу. Інколи в архівних паперах трапляються такі загадки й «чекістські ребуси», що схибити – не дивно (хоч це, звісно, слабке виправдання промахам чи недогляду).

Загадковий «Яраначей»


Наведу приклад зі власного досвіду – про двічі ув’язненого на Соловках церковного діяча Афанасія (Мовчанівського), страченого 8 січня 1938 року в урочищі Сандармох. Одна з енциклопедій пише, що єпископ народився в селі Пархомівка (нині Білоцерківського району на Київщині). А в деяких довідках на церковних сайтах вказано місце народження Афанасія – село Яраначей Білоцерківського повіту Київської губернії. Дивна назва села, чи не так?

На Київщині ніколи не було населеного пункту Яраначей. Може, йдеться про село Храпачі в Білоцерківському районі столичної області? Припускаю, що в записі недбалим почерком російською мовою «уроженец села Храпачей» можна прочитати назву як «Яраначей». Букви «х» і «я» та «п» і «н» у рукописах бувають дуже схожі. Чи народився в Храпачах син дячка Якова Опанасовича Мовчанівського? Письмову відповідь дав Центральний державний архів історії України на запит у лютому 2020 року: в церковній метричній книзі Храпачів не виявлено запису про народження Якова Мовчанівського (1887), також не виявлено згадок про дячка Опанаса...

А якою близькою до істини здавалася думка про перекручену назву села! І трапляється ж, що чиєсь місце народження не збігається з офіційно зареєстрованим. І в датах смерті бувають розбіжності. Про це вже якось писав у статті «Володимир Удовенко: дві дати розстрілу» («Дзеркало тижня. Україна», 2015, № 1), де згадав і Петра Мадеру. Можу повторити, що більшість українців з грудневого етапу соловчан стратили, ймовірно, не 8 грудня, а наступної ночі. У тій партії смертників були й покарані за так звану контрреволюційну, шкідницьку, бандитську діяльність та за «шпигунство», серед них – ксьондзи Мадера, Ганський-Ганький, Міодушевський… І всім їм записали в актах одну дату розстрілу – 8 грудня. Насправді страта Мадери та ще принаймні шести його «односправців» (ксьондзів) могла бути 9 грудня…

На панахидах у Києві біля пам’ятника соловецькому політв’язню Лесеві Курбасу громадськість щорік поминає убієнних синів і доньок України. Болеслава Лася не поминають. Його ж немає серед страчених українських соловчан… Був би акт про те, що вирок виконано, напевно, поминали б і цього раба Божого...

Contra spem spero!


Мав рацію філософ Євген Сверстюк, коли зауважив у час агресії Москви: «в умовах інформаційної війни проти України виховання національної пам’яті – то головний самозахист». Стаття з історії терору – це й про пам’ять, і про друковане слово, і про відповідальне ставлення до нього. Закон констатує: право кожного отримувати об’єктивну інформацію про історію своєї країни – це одна з основ демократичної держави. Тож і наше слово на захист доброго імені людини – хай ще раз розставить крапки над «І» в питанні хто є хто.

Маю надію, що бодай у цифровій версії обласного тому «Реабілітованих історією» колись відновлять справедливість і заберуть звідти образливі слова, яких не заслужив священник Петро Мадера. Звісно, перевидати книгу – нереально в часи, коли триває гібридна війна, коли сили й кошти потрібні на оборону країни, коли Hannibal ante portas. Хіба що найбільша християнська церква світу поклопочеться в добрій справі й зробить диво благодійною пожертвою. Чому б не помріяти? Справді, було б круто для Ecclesia Catholica – перевидати книгу заради відновлення світлої пам’яті одного скривдженого одновірця, який ненароком постраждав, та ще й посмертно!

Міг же, приміром, Ізраїль колись обміняти свого одного полоненого капрала на понад тисячу в’язнів-палестинців і врятувати його життя. Звісно, то інший вимір, але… благородна справа має свій сенс. Відомо ж: утратиш добре ім’я – потім будеш ніщо. А ця подія привернула б суспільну увагу. Випадок же – унікальний. І про шляхетний вчинок Церкви – перевидану книгу! – розповіла б світова преса. І християни пишалися б милістю Святого Престолу (ех, ці мрії – та Богові у вуха!).
Петро Мадера не був донощиком на Соловках

А поки що… Маємо книгу шосту на порталі reabit.org.ua (у сайту має бути господар, а у видання є редакційна колегія, є десь і посадовці, здатні вирішувати питання, і є боги цифрових технологій, які теж можуть творити дива). На це й уповаю, коли доводиться «серед лиха співати пісні» та «без надії таки сподіватись», як писала Леся Українка у вірші «Contra spem spero!».

Кров – не водиця


Щодо вірша – наведу слова філософа Петра Демчука: «в поезії дуже часто може бути більше філософії, ніж у вузьконаукових трактатах». Учений писав це до того, як його з Харкова запроторили на Соловки. Він вважав, приміром, що філософське значення життя поета Тараса Шевченка «перевищує цілі великі томи інших блискучих мислителів». А «неблискучі мислителі» у владі, керованій з Москви, були іншої думки: професора звинуватили в «українському націонал-фашизмі» (як же це нагадує нинішню кремлівську риторику!), і розстріляли 1937 року в Карелії. Ще й згодом, аби мундир комуністичної партії «відіпрати» від крові сотень тисяч убієнних за доби Великого терору, панівна влада свідомо приховала факт страти – у довідниках писали, що філософ помер у січні 1943-го.

…Казати правду ніколи не пізно. І дива можна робити власними руками, і вчасно сказане слово теж належить до чудес – вважав послідовник романтизму Олександр Гриневський (Грін), син польського шляхтича. Треба ж такий збіг у статті: пролита польська кров убитого ксьондза і… польський родовід у автора «Пурпурових вітрил»! Утім, за чужої влади митець-романтик теж зазнав горя й помер у злиднях влітку 1932-го в Криму, де провів свої останні роки (саме тоді, як відомо з історії, червона імперія готувала непокірній Україні Голодомор-геноцид)…

Станеться диво чи ні у відновленні доброго імені католицького священника – життя покаже.

Але за чудеса треба боротися. Тож хай підсумує цю статтю афористична думка, вкладена в уста літературного персонажа з повісті романтика Олександра Гріна: «Коли для людини головне – отримати дорогесенький п’ятак, то легко дати цей п’ятак, але коли душа таїть зернину полум’яної рослини – дива, зроби їй це диво, якщо ти у змозі».

Сергій Шевченко, заслужений журналіст України
Фото й колаж автора

Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Аватар користувача
Красно вдячний редакції за чесну публікацію, а також чесному журналістові, письменнику Сергієві Шевченку. Думаю, що редакції варто було б направити до редколегії наукового видання "Реабілітовані історією. Хмельницька область" (книга 6, 2015) це документальне дослідження про спаплюжене ім'я священника Петра Мадери, яке слід виправити.
Цитувати         
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Август 2022    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031