Авторизація

» » Перспективи реалізації «Турецького потоку»: політичні й економічні аспекти

Перспективи реалізації «Турецького потоку»: політичні й економічні аспекти

Перспективи реалізації «Турецького потоку»: політичні й економічні аспекти1 грудня 2014 року під час офіційного візиту до Туреччини президент РФ В.Путін несподівано для багатьох оголосив про остаточну зупинку проекту газопроводу «Південний потік», який мав транспортувати 63 млрд кубометрів газу з Росії по дну Чорного моря в Болгарію й далі в Європу. Причиною такого рішення називалася неконструктивна позиція Європейської Комісії, яка, нібито, відмовилася надати «Південному потоку» винятки з Третього енергопакету. «Газпром» категорично відмовлявся відкрити транспортні можливості майбутньої труби третім сторонам, оскільки в цьому випадку втрачався увесь сенс чергового «обхідного» маневру навколо України. Насправді ж, і це важливо в контексті подальшого аналізу, Росія ніколи й не зверталася офіційно до Єврокомісії з такою вимогою. Із самого початку й до кінця весь цей проект мав винятково політичне підґрунтя з метою тиску на Україну і ЄС для досягнення зовнішньополітичних завдань Кремля.

При цьому укладалися міжурядові угоди між п'ятьома країнами-учасниками консорціуму, комерційні контракти між компаніями-операторами національних ГТС, контракт на 2 млрд доларів з італійською компанією «Saipem» на будівництво морської ділянки, здійснена закупівля труб, організовані публічні акції «зварювання першого шва» і навіть святкове офіційне відкриття будівництва «труби» у Сочі. На всю цю діяльність «Газпром» виклав 5 млрд доларів, однак проект не відбувся.

І ось на зміну «Південному потоку» прийшов «Турецький». Пропозиція В.Путіна про його будівництво, яка пролунала в Анкарі, стала несподіванкою для турецького керівництва, яке, втім, не згаяло можливості погодитися із самою ідеєю розвороту маршруту «Південного потоку», щоб усі чотири нитки «заземлювалися» у європейській частині Туреччини, і три з них досягали Фракії на кордоні з Грецією. Туреччину цікавила одна з ниток, далі в справу матимуть вступити Брюссель і європейські споживачі. Головна мета Москви, і цього ніхто не приховував, полягала в тому, щоб запустити трубу до 2019 року, коли закінчуються контракти на транспортування російського газу через територію України. Більше того, у заявах керівництва «Газпрому» і російського Міненерго тоді ж пролунав своєрідний ультиматум – Брюссель сам має потурбується, щоб побудувати всю необхідну інфраструктуру для транспортування приблизно 45-50 млрд кубометрів газу із грецько-турецького кордону до Баумгартена. Враховуючи, що на території Греції практично немає транзитної інфраструктури для транспортування газу, а йдеться про гірську місцевість, вартість таких робіт оцінювалася не менше ніж у 30 млрд. доларів. Очевидно, що таких коштів не було й не могло бути передбачено в планах Єврокомісії. Як наслідок, М.Шевкович від імені Єврокомісії заявив про неможливість підтримки «Турецького потоку».

З того часу минуло 22 місяці, і проект «Турецького потоку» практично не зрушився з місця.

9 серпня ц.р. у Санкт-Петербурзі після зустрічі Р.Ердогана й В.Путіна, на якій сторони врочисто оголосили про нормалізацію відносин, про трубу в обхід України заговорили знову. Для України втрата транзиту є серйозним ударом, і в цьому контексті важливо розуміти, що насправді стоїть за переможними реляціями з Кремля. Уже у вересні в ЗМІ з'явилися повідомлення, що Туреччина видала дозволи на будівництво підводної частини труби й що дуже скоро, уже в жовтні, сторони підпишуть необхідну міжурядову угоду. Якщо хоча б одна нитка «турецького потоку» буде побудована, Україна втрачає до 16 млрд кубічних метрів транзиту через Молдову, Румунію й Болгарію. Це, безумовно, серйозна загроза, до якої слід поставитися з усією увагою.

Тому давайте крок за кроком розберемо основні аспекти, пов'язані з «Турецьким потоком».

1. Проект газопроводу «Турецький потік» слід розглядати в більш загальному контексті трубопровідної дипломатії Кремля
Приблизно в той же час, коли перші санкції вже були накладені на Росію у зв'язку з окупацією Криму й агресією в східних областях України, у вересні 2014 року в Шанхаї Путін оголосив про будівництво нової мегатруби – газопроводу «Сила Сибіру». Йому було вкрай політично важливо продемонструвати ЄС, що в нього є простір для маневру й що Росія не знаходиться в ізоляції. Китайці виставили дуже невигідні для РФ умови, але Путін погодився. Політична складова знову одержала гору над економічною логікою. Поява в політичному жаргоні «Турецького потоку» через два місяці мала аналогічну мету. Пізніше, у червні 2015 року, ситуація ще більше ускладнилася у зв'язку з активізацією зусиль «Газпрому» по будівництву «Північного потоку-2» обсягом 55 млрд куб.м. Цей проект не новий, він є продовженням уже існуючого маршруту, потужність якого, за планами Москви, мала бути подвоєна. На жаль, із усіх трьох саме цей проект найбільше загрожує інтересам України, враховуючи активну роботу промосковського лобі в багатьох європейських столицях і наявність у Росії технологій прокладки підводної частини «труби» на відносно мілководній Балтиці. Саме цей проект є справжньою метою «Газпрому», а значить – Кремля. І «Сила Сибіру», і «Турецький потік» є на цьому етапі «відволікаючими» проектами, які, якщо й будуть просуватися вперед, то тільки при зміні політичної й економічної кон'юнктури. На сьогодні в Росії немає коштів на реалізацію всіх трьох проектів одночасно, а доступ до західних кредитів заблокований через санкції.

2. «Турецький потік» слід також розглядати в економічному контексті
Відразу ж після початку російсько-турецьких переговорів на початку 2015 року турецька сторона поставила жорстку умову зниження ціни на газ, закуповуваний у Росії. Причому йшлося про вже підписані й чинні комерційні контракти. У ЗМІ звучала цифра 10,25%, на яку ціна газу мала бути знижена. Переговори тривали безуспішно майже цілий рік і зрештою Росія погодилася, причому знижка мала бути застосовна до вже поставлених з 1 січня 2015 року обсягів газу. На жаль, станом на сьогодні ця домовленість не була виконана російською стороною, і турки подали на «Газпром» в арбітраж.

Крім того, із лютого 2015 року в арбітраж був поданий позов італійської компанії «Saipem», яка зажадала від «Газпрому» неустойку в розмірі 760 млн доларів у зв'язку з припиненням «Південного потоку». На території Росії влітку 2015 року частково були припинені роботи по будівництву берегової інфраструктури. Це означає, що проект «Турецький потік» уже був у «підвішеному» стані ще до листопадового інциденту зі збитим СУ-24. Під час недавніх переговорів з російськими партнерами турки знову жорстко порушили питання про застосування вищезгаданої знижки як передумову підписання будь-яких нових угод. Крім того, турецька сторона дала зрозуміти, що не має наміру фінансувати проект і зацікавлена лише в одній його гілці, по якій газ постачатиметься в Туреччину. Усе інше – справа «Газпрому». Таким чином, Росія має не тільки врегулювати питання про знижки на газ, але й ситуацію з італійською компанією, після чого самостійно знайти кошти на виконання робіт (благо, труби для однієї гілки вже закуплені й зберігаються у Варні), і все це до 2019 року. В умовах дії санкцій і стрімкого скорочення резервів це здається непростим завданням.

3. Слід узяти до уваги міжнародно-правовий аспект «Турецького потоку», який має кілька складових.
По-перше, усе та ж Єврокомісія має погодитися на купівлю газу на турецько-грецькому кордоні (якщо хоча б одна гілка досягне Греції), інвестуючи у відповідну інфраструктуру, і тут знову виникає питання про Третій енергопакет. По-друге, прокладка труби в Чорному морі має здійснюватися відповідно до норм декількох екологічних конвенцій, сторонами яких є й Росія, і Туреччина, і Україна. Станом на сьогодні сторони конвенцій (причорноморські країни) не одержували екологічного обґрунтування проекту, а серед них два члени Євросоюзу й наші потенційні союзники Болгарія й Румунія. На проведення таких досліджень по «Південному потоку» Росії знадобилося півтора роки. Цікаво також, що маршрут «Турецького потоку» прокладений так, щоб ніде не перетинати виняткову морську зону України навколо Криму, і тим самим уникнути блокування проекту через позов України в міжнародних судах. У цьому контексті дуже цікаво, що в турецьких ЗМІ досягнуті домовленості характеризуються як «сторони сповнені рішучості вирішити наявні проблеми й приступити до процесу одержання відповідних дозволів», а в російських усе простіше – Туреччина дозволила будівництво. Також не можуть розглядатися серйозно зроблені недавно у Владивостоці заяви А.Міллера, що «для «Турецького потоку будуть використані дозволи, отримані раніше для «Південного потоку». На жаль, у рамках міжнародного права не все так просто, і вже за результатами зустрічі Р.Ердогана й В.Путіна на саміті G-20 той же А.Міллер пояснив, що дозволи, яких очікує російська сторона від Туреччини, стосуються специфічно нового проекту й не мають жодного відношення до «Південного потоку». Правда, це не зупинило його від дуже дивних заяв на кшалт «якщо Європі потрібен газ, нехай тепер звертається до Туреччини».

4. «Турецький потік» є класичним прикладом досить прагматичної турецької дипломатії
За повідомленнями Кремля, на зустрічі в Китаї турецька сторона висунула ряд умов у контексті подальшої «нормалізації» відносин. Серед них повна відмова від обмеження турецького експорту аграрної продукції в Росію і скасування обмежень на чартерні рейси, якими російські туристи прибувають до Туреччини. З російської сторони були висунуті вимоги всілякого сприяння «Турецькому потоку», закупівля Туреччиною значних об’ємів російської нафти й надання проекту будівництва АЕС в Аккую пріоритетного статусу. Враховуючи, що станція Аккую будується в інтересах Туреччини за російські гроші, ця вимога не є для Туреччини обтяженням.

Але найважливіше те, що Туреччина не тільки не припиняє, але всіляко прискорює будівництво разом із Азербайджаном проекту ТАНАП, за яким азербайджанський газ піде в Туреччину й, частково, до Європи. Крім того, саме Азербайджан є найбільшим інвестором у нафтопереробну промисловість Туреччини. Туреччина продовжує активну взаємодію з Іраном (один із великих постачальників газу в Туреччину), Ізраїлем (йдеться про можливий імпорт ізраїльського газу з родовищ у Середземному морі), Катаром і іншими постачальниками на турецький ринок LNG, тим самим забезпечуючи собі максимальну гнучкість у переговорах із РФ.

В умовах, які склалися, для України найкращий сценарій – це добитися укладання нового транзитного контракту після 2019 року, але вже не з РФ, а з Єврокомісією, щоб перенести точку приймання газу європейськими споживачами на наш східний кордон. Це вимагатиме, швидше за все, створення консорціуму за участі міжнародних партнерів по управлінню ГТС, про що говориться вже другий десяток років, проведення прозорої тарифної політики й повноцінного входження в європейські газові мережі. Зроблено вже чимало й, мабуть, іншого шляху немає.

Сергій Корсунський, Надзвичайний і Повноважний Посол
Спеціально для «Вектор ньюз»


Долучайтесь до нас у Facebook, читайте наш канал у Telegram та отримуйте новини прямо у ваш смартфон

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Грудень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31