Авторизація

» » Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Восени Віктор Женченко помер від ускладнень COVID-19…

Ось так, майже буденно в часи пандемії, пішов за межу заслужений артист Української РСР, заслужений діяч мистецтв України, відомий співак, автор книжок поезії та літературних перекладів... У жовтні йому минуло 85 років.
Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Понад піввіку Віктор Васильович як митець був на видноті – не лише на сцені столичної філармонії, а й в Українському фонді культури, де підставив плече як доброчинець Героєві України Борисові Олійнику, і в численних творчих та громадських справах спілки письменників...

Завжди енергійний, бадьорий, сповнений життєвих планів. І от сталося непоправне – нещасливого четверга 28 жовтня…

Війна – тема особлива


…Пригадую лютий 2015 року.

У залі Національної спілки письменників України зібралася новостворена комісія НСПУ з військово-патріотичної літератури.
Віктор Женченко: диво наприкінці життя

По закінченні засідання – світлина на згадку (зліва направо): четвертий – поет Віктор Женченко, у центрі внизу – за прапором з іменами українських учасників АТО – голова комісії, прозаїк Анатолій Гай (нині вже, на жаль, покійний – цьогоріч не пережив COVID-19), сьомий – автор цих рядків, дев’ятий (з гітарою) – автор-виконавець пісень В’ячеслав Купрієнко – цьогоріч він став лавреатом премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва.

…Пригадую, як наприкінці травня 2019 року знову бачився з Віктором Женченком у столиці на презентації дебютного роману Вячеслава Савченка «Морський вузол». У затишній книгарні поблизу Голосіївської площі добірне товариство шанувальників літератури ділилося враженнями про нове видання, точніше – про перший великий прозовий твір автора з Херсона. Цей романіст, до речі, генерал-майор у відставці – у минулому очільник обласного управління СБУ, і він же після 2014 року… рядовий боєць-доброволець на російсько-українській війні. Книжка Савченка вразила митця, отож його промова була емоційна й прониклива. «Я перший дам рекомендацію Вячеславу до спілки письменників!» – закінчив на високій ноті свій виступ артист, майстер художнього слова, мовби надав праці романіста літературний «знак якості».

А фаховий газетяр, секретар Національної спілки журналістів України і письменник-публіцист (автор цих рядків), зваживши на високу оцінку твору маститим колегою, тоді ж прилюдно запропонував подати роман на здобуття премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва. Ще й напівжартома спитав, чи згодна з цим шановна авдиторія. І побачив ліс рук.
Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Не минуло й пів року після тієї події та ексклюзивної статті МІА «Вектор ньюз» про «Морський вузол» Вячеслава Савченка «на колегії СБУ», як з легкої руки учасників презентації члени комітету з присудження мистецької відзнаки розглянули подання від Національної спілки журналістів України. Вячеслав Іванович Савченко став лавреатом премії-2019! А згодом видав ще два класні романи про «ангелів» – захисників і захисниць України.

З тієї зустрічі-презентації запам’яталося особливе ставлення письменника Женченка до теми війни. І коли я зазирнув у вікіпедію (у біографічну статтю про митця), зрозумів глибинну причину його зацікавлення темою: «Віктор Женченко народився 11 жовтня 1936 року в с. Оболонь на Полтавщині в родині педагогів. Під час німецько-радянської війни втратив батьків. Виховувався з 1943 року в Хорольському дитячому будинку»...
Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Оцим сирітством дитини війни митець нагадав і мого вже, на жаль, покійного батька – Володимира Онуфрійовича Шевченка, якого Друга світова від початку 1940-х залишила напівсиротою. Батько так само пам’ятав Харківщину, Полтавщину, де жив певний час підлітком, і згадував окупацію, дитбудинок... А ще – все повоєнне життя не мав жодної звістки про Онуфрія Матвійовича Шевченка (свого татка вважав учасником антифашистського підпілля – на що, певно, мав підстави, бачивши його востаннє 1941 року)…

Отак і Віктор Васильович Женченко мав надію колись дізнатися, що ж приховують горезвісні, сакраментальні слова «пропав безвісти». Вони стосувалися й долі його рідної людини – Василя Яковича Женченка, бійця-червоноармійця, учасника оборони Києва.

Письменник вирішив надіслати запит до органів безпеки України. І хоч його особисте прохання, може, й не стосується безпосередньо компетенції СБУ (зазвичай пишуть з таких питань у військові архіви), надія жевріла – ще відтоді, коли бабуся письменника Параскева Марківна по війні наполегливо шукала звісток про долю її сина-курсанта, якого поглинула фронтова безвість.

Важко повірити в диво, але незадовго до своєї кончини митець почув те, чого чекала його спрагла душа. І саме – почув. Бо побачити на власні очі копії віднайдених архівних матеріалів чи потримати в руках світлину батька, сфотографованого в будьонівці, синові так і не судилося. Помер від ускладнень COVID-19…

Дослідник Олег Шевченко


Дива трапляються на білому світі, коли є люди, здатні ці дива творити. Така незвичайна людина трапилася в житті й письменникові Женченку, хоч обидва, на жаль, так і не встигли ні побачитися, ні потиснути одне одному руку. Лише поговорили телефоном.

Знаю і я Олега Івановича Шевченка, полковника у відставці (ми знайомі понад тридцять років), служили в одному підрозділі на початку 1990-х. Згодом на прохання колеги долучався до підготовки його книжки «Слідами полеглого полку» (2011), був відповідальним редактором цього науково-популярного видання. Загалом у його творчому доробку чимало публікацій історичної тематики: «Бій у Харківцях», «На коліна не стали», «З розвідки не повернувся»...
Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Ветеран військової служби й нині працює в столичному управлінні СБУ – зміцнює зв’язки з громадськістю. Фах історика й диплом Київського державного педагогічного інституту допомагають колезі, бо ж має справу з архівами, спілкується з науковцями й журналістами, організовує відвідання місць боїв захисників Києва в селах поблизу Переяслава (Харківці, Дем’янці). Проводив екскурсії для школярів, видав не одну книжку з історії органів держбезпеки Київщини у фотографіях і документах.

Саме Олег Іванович «розкопав», як він каже, і скопіював такі потрібні письменникові Женченку архівні матеріали. Ще й більш того – як справжній дослідник докладно описав обставини, в яких влітку 1941 року перебував «курсантський полк», і долучив до опису власноруч складену карту-схему, ксерокопії віднайдених документів – анкети, світлини тощо.

Відбутися відписками чи сухими формальними відповідями на запити – не в його правилах. Коли бачить, що може допомогти людині більше, ніж просто листом чи консультацією, то робить добрі справи залюбки, з душею. Принагідно згадалася мені назва творчого проєкту журналіста Володимира Ісаєва «Унікальна людина» – от саме Олег Іванович, як на мене, і є той унікум. Таких людей мало.

В обороні Києва


Олег Шевченко передав зібрані матеріали тепер уже, звісно, не самому митцеві, а його рідним. А восени Віктор Женченко так жадав зустрічі! Мріяв поїхати разом на місця боїв, пом’янути солдатів, що не повернулися з тих кривавих полів.

Не встиг…

І ось, з дозволу дослідника, можу оприлюднити суть складеної ним для Віктора Васильовича письмової (рукописної!) довідки й копії документів з портретним фото полеглого батька письменника – як данину пам’яті тим, хто боронив Київ у часи нацистської навали, і тим, хто все життя шукав рідних, що пропали безвісти на фронтах…

Женченка Василя Яковича, 1916 року народження, призвали на військову службу в листопаді 1939-го. Згідно з його останнім листом родичам на початку липня 1941 року, старший сержант навчався на інтендантських курсах Київського особливого військового округу (КОВО). Ці курси 10 липня того самого року перейменували на Зведений курсантський полк (далі – ЗКП) Південно-Західного фронту (першого формування), підпорядкований Інтендантському управлінню КОВО. Полк брав участь в обороні Києва.
Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Бої розпочалися 11 липня. Того дня війська Київського укріпрайону (КиУР) зупинили передові частини ворога – мотопіхоту й танки – на річці Ірпінь. Підсилили цю ділянку, небезпечну проривом до Києва, кількома підрозділами з резерву, серед них був і ЗКП. Три його батальйони кинули в бік Житомирського шосе, де мали тримати оборону також бійці 4 полку НКВС.

Від початку серпня ЗКП стояв на другій лінії оборони, але його батальйони брали участь у бойових операціях інших, потужніших підрозділів, зокрема двох стрілецьких полків 206 стрілецької дивізії. Найсильніший удар був тут 4 серпня 1941 року, коли ЗКП мав ліквідувати в контратаках прорив німців до Гатного й Чабанів, що під Києвом. У межах цих населених пунктів, а надто на околицях Гатного, кілька днів точилися запеклі бої. Відтак 8 серпня ЗКП спільно з полками дивізії штурмував і здобув висоту 188.6 коло Гатного, де закріпилися частини ворожої 99 легкопіхотної дивізії. А до 18 години того самого дня вибили гітлерівців з північної частини Гатного. У бою дуже багато червоноармійців полягло.

З 8 серпня ЗКП ввели в оперативне підпорядкування 37 армії, якою командував генерал-майор А. А. Власов. Він, до речі, в липні – вересні 1941 року був комендантом КиУРу, героєм оборони Києва. Згодом рятував Москву, а відтак потрапив до німецького полону й очолив Російську визвольну армію (засуджений 1946 року в СРСР і страчений як зрадник).

Вранці 11 серпня червоноармійці вибили ворога з Гатного. Після 14 серпня й далі були позиційні бої в Чабанах, великі втрати в лавах оборонців у південному секторі. Дальших згадок про ЗКП у зведеннях дослідник не виявив. «Імовірно, до того часу більша частина полку загинула, – висновує Олег Шевченко. – Старший сержант Женченко міг полягти в найзапекліших боях, які точилися 5–11 серпня 1941 року. Місце загибелі – висота 188.6 або територія самого селища Гатне. Версія про можливі інші варіанти (потрапив у полон, вийшов з оточення, перебував у шпиталях чи партизанських загонах) поки що не підтверджена».

І в офіційних списках полеглих бійців і командирів, похованих у населених пунктах, через які пройшов фронт (Ірпінь, Буча, Жуляни, Чабани, Гатне та інші), прізвища Женченка не виявлено. Полеглих часто ховали тоді як невідомих. Приміром, у паспорті військового поховання в найближчому до Гатного селі Крюківщина з 836 похованих вояків відомі прізвища лише трьох…

Як і коли «пропадали безвісти»


У документах з формулюванням «пропав безвісти» не завжди збігаються дати. Чому так?
Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Олег Шевченко пояснює: «Річ у тім, що після війни військкомати дістали «згори» вказівку – приховувати великі втрати особового складу 1941 року й «розтягати» їх на весь період бойових дій, переважно на пізніший – «переможний» (від кінця 1943-го). Отож і читаємо, наприклад: «можна вважати, що пропав безвісти у вересні 1941 року» (кінець оборони Києва) й тут-таки – «пропав безвісти в грудні 1943 року». Отак свого часу ввели в оману сотні тисяч сімей, що дістали звістки про своїх рідних, які «пропали безвісти» в період 1943–1945 років, хоч насправді – полягли в найважчому 1941-му».

Через важке становище, що склалося на фронті, зафіксувати факти загибелі бійців і повідомити про це або центр, або родичів тоді було непросто, а то й неможливо, каже дослідник. «Пропав безвісти» – це, з одного боку, залишало хоч якусь надію (на жаль, майже завжди – ілюзорну), що, може, не загинув, може, поранений, а потім воював десь на інших фронтах… А з другого боку, цей довільний вибір дат призводив (і досі призводить) до того, що родичі десятиліттями марно шукали хоч якісь відомості про свого солдата в набагато пізніших періодах війни і, звісна річ, не могли нічого знайти.

«На жаль, усієї правди про місце, час та обставини загибелі Василя Яковича Женченка ми, ймовірно, вже ніколи не дізнаємося, – підсумовує Олег Шевченко. – Хоча трапляються й дива. Щороку пошукові загони Київщини знаходять десятки останків оборонців столиці, а відтак особи декого з бійців щастить встановити».

Було й «моє» диво


Насамкінець, згадавши пошуковців, додам дещо і з власного досвіду, як у 1990-х завдяки рідкісному випадку долучився до увічнення пам’яті захисників Києва. Тоді пощастило віднайти прізвище одного з полеглих у Харківцях. Цей факт Олег Шевченко описав у книжці «Слідами полеглого полку». Переповім, що знаю як учасник тієї пам’ятної події.

Якось пенсіонер-відставник родом з Переяславщини Олександр Сергійович Іщенко приїхав з Білорусі до Харківців погостювати в родичів. Саме того дня в селі були й гості з Києва – працівники столичного управління СБУ проводили тут урочисту церемонію, покладали квіти до меморіалу полеглим бійцям, захисникам Києва. Олександр Сергійович підійшов до братської могили, вклонився, почитав на гранітній стелі викарбувані прізвища і… з гіркотою подумав: «А чому ж тут немає імені Івана Волкова?» Добравши часинку, підійшов до людини, що мала в руках відеокамеру (автор цих рядків – у той час керівник пресцентру – якраз висвітлював подію), і тихо, але впевнено вимовив: «Треба відновити справедливість і дописати на пам’ятнику прізвище – Волков. Я знаю, він поліг як герой».

Здивованому «кореспондентові» пенсіонер повідав, що підлітком, живши в цьому селі, бачив запеклий бій. Запам’яталися: стрілянина, охоплений полум’ям німецький танк і слова смертельно пораненого молодого бійця, що лежав на землі: «Це ми його підбили…». Боєць тоді не вижив... А Сашко Іщенко зі знайдених документів полеглого, які селянська сім’я сховала від окупантів, дізнався ім’я героя й на все життя зберіг своєю чіпкою дитячою пам’яттю: Волков Іван Сергійович, уродженець міста Суджа, жив у Макіївці…
Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Повернувшись до столиці, я найперше перевірив за архівними обліками записані дані вояка й дістав документальне підтвердження: дійсно, був такий службовець – помічник оперуповноваженого Волков І. С., 1913 року народження, уродженець Курської області (Суджа), в 1940–1941 роках він навчався в Українській міжрайонній школі НКВС. У надісланій на запит пресцентру архівній особовій справі, що зберігалася в УСБУ в Рівненській області, ще з радянських часів зазначено: «пропав безвісти на фронтах Великої Вітчизняної війни»…

І от пропажу знайшли. Так до більш як шістдесяти прізвищ, увічнених на гранітній стелі меморіалу в Харківцях, додалося ще одне.
Віктор Женченко: диво наприкінці життя

Дива бувають – це щира правда. Диво сталося й із Віктором Женченком. Шкода лише, що так непоправно пізно – наприкінці його земного шляху...

Олегові Івановичу Шевченку як побратимові міцно тисну руку – за його багаторічну дослідницьку працю, людяність та добре серце.

Сергій Шевченко,
заслужений журналіст України, полковник у відставці

Фото автора

Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Август 2022    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031