Кажуть, про що людина багато думає, то те самісіньке уві сні й бачить. Звісно, можна згадати поему «Сон» Тараса Шевченка або вірш «Каменярі» Івана Франка, можна згадати й періодичну систему хімічних елементів, яка наснилася Дмитру Менделєєву, але то все сновидіння людей видатних і непересічних. Та можна ж говорити й про сни людей звичайних, бо їм теж сниться різне — комусь молодиця, а кому й політ на Марс. Сни, як відомо й наукою доведено, завжди непередбачувані, доволі плутані й часто нелогічні, але чомусь же й дотепер їх і вивчають, і розгадують…
***
…Чомусь потрапляю на іспит з української мови, і я екзаменатор. Скільки вже тих іспитів за своє життя бачила й приймала! А тут щось дивне — один студент відповідає одне, а інший говорить щось зовсім несхоже. І розумію, що хтось із них не знає, але чомусь змушена ставити всім високу оцінку. Додаткове питання ставлю: то як правильно — до Києва чи до Києву, до Монреаля чи до Монреалю? А студенти такі радісні чомусь, і кажуть, що це жодного значення не має, і виявляється, що тепер кожен скоче, так як хоче…
…Комусь і чомусь маю довести, що вільно володію українською мовою, хоча маю університетську освіту й диплом із відзнакою. А мене питають, чи знаю я китайське наріччя мандарин, яким розмовляють найбільше людей у світі, чи знаю я всі романські й германські мови і японську як рідні, чому маю проблеми з фіно-угорськими й арабською — мовляв, без цього, як і без івриту й давньогрецької, не може бути ніякої української!
…Наче знову в університеті… Якраз пояснюють щось про правила української вимови, а тут звідкись вискакують невідомі (чи люди, чи якісь інші створіння, а чи й узагалі роботи чи гуманоїди, і давай верещати, що вимовлятися українські слова мають так, як вимовляють у Німеччині, тільки не українські, а німецькі… Ні, у штаті Джорджія (чи то був Техас?) вимовляються слова американські (але, лелечко, я про американську мову й не чула)… Ні, у канадській провінції Квебек… Ні, у Амстердамі… у Ліверпулі… у Торонто… у Парижі… у Мілані, в Осло, у Хельсінкі, у Вроцлаві, у Реймсі, у Буді, у Тегерані, у Пекіні, у Ярославлі… Темрява… Потім намагаюся з’ясувати, чому українська має звучати як ніби й не українська, а мені пояснюють, про міжнародне співтовариство, партнерство, схвильованість, заклопотаність, стурбованість і ще, і ще, і ще… Забула, про що було далі…
…Україна. Але не багата й заможна, не з хлібом і з медом, а якась злиденна й нещасна, аж учені мужі не мають грошей дрівець чи хлібця купити — хоч совість на ярмарок неси чи душу лихому в заставу віддай. А тут згори лунає – усе у вас буде, мужі вивчені й перевивчені, навчені й перенавчені, гроші будуть, слава буде, чарівний горщик кашу варитиме, а Курочка Ряба золоті яєчка нестиме, тільки ж від вас треба зовсім дещиця дрібна — зробіть так, щоб саме наука українська, гнана колись забродами й гнобителями, змусила Україну від української мови відмовитися й зректися, щоб не лагідною мова була, не мелодійною, не рідною й не милою, а щоб скрипіла й гарчала, щоб вищала й скавчала, а не співала й не лебеділа, і щоб діти відмовлялися таке вчити, а батьки щоб везли дітей світ за очі, від наруги над мовою й над життям щасливим усе далі й далі… Щоб мову Кобзаря й Каменяра вважали неправильною й злочинною, щоб слова стали ядучими й отруйними, щоб із звуків виростали не мрії й ніжність, а тільки лихо й лють… І мужі, які виявилися не вченими, а жадібними, погодилися — чужих слів навставляли, чужих правил натицяли та ще й оглухли вщент і осліпли зовсім… Чи то картинка у сні почала розпливатися? Я грошей дам, тільки закон оцей приймайте! Гроші тобі ж знадобляться, їжа буде, авто буде, посада буде, і гроші, гроші, гроші, гроші… Мова ніяка не треба, її на хліб не намажеш і грубку нею не протопиш, треба тільки гроші, тільки гроші… Не слухайте нікого, тільки гроші, гроші… Людей не питайте й не слухайте, тільки гроші… гроші… Плюнь на мову, плюнь на совість, плюнь на дідів і на дітей, дамо гроші, гроші, гроші…
І якісь павуки лапки свої павучині потирають, бо вже свої клейкі сіті над Україною розпростерли, й отруту свою впустили, і щелепи залізні зімкнули — не виборсається Україна, нікуди їй подітися. Темрява…
***
Тьху! Оце ж привиділося! Страшний якийсь сон… Дурне спить — дурне сниться! Аж невдобно якось виходить. Ну, не буває ж такого! Точно, якась мара найшла, темна хмара розум закрила. Та й справді — хіба бодай якийсь українець зречеться своєї мови? Та ще й у такі часи непевні й скрутні для держави? Слава Спасителю і Пречистій Матері Його, усі ж розуміють, що мова має значення, що кожен звук має значення, що мовою починається народ, що саме так, із мови, починається держава й державність! Із мови починається самоусвідомлення народу і його самоідентифікація, а не стане мови — нічого не буде…
Оце ж бо сни, нехай би їм… А якщо без снів і без містики?
***
А якщо без снів і без містики, то із 7 липня 2021 року триває мій «роман по переписці» —
спочатку із директором Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України, співголовою мовної комісії, яка працювала над правописом-2019,
Богданом Миколайовичем Ажнюком, а потім і з віце-президентом НАНУ Сергієм Івановичем Пирожковим.
Наскільки мені відомо, мої публічні звернення до академічного інституту викликали в НАНУ деяку розгубленість і навіть хвилювання, проте відповідати по суті поставлених питань ніхто не мав наміру. Головне, що цікавило вчених мужів, — чиї інтереси я захищаю, на кого працюю й чиї гроші одержую, тобто «чиїх буду». Виникає цілком логічне питання: якщо люди шукають, хто «сплачує за бенкет», то чи не печуть цим людям якісь неправедні срібники чи інші зиски? Принцип «на злодії шапка горить» століттями працює бездоганно (хоча це тільки приватне оціночне судження).
Як би там не було, але після другої публікації віце-президент НАНУ Сергій Іванович Пирожков погодився провести зустріч із зацікавленими особами, у тому числі й зі мною, і передав свої контактні дані; відтак 27 вересня 2021 року я змогла звернутися до шанованої людини у Viber. Того ж дня Сергій Іванович люб’язно мені зателефонував. Під кінець розмови віце-президент НАНУ Сергій Іванович Пирожков із відчуттям полегшення зробив висновок, що жодних грантів я не відпрацьовую й на жодних «друзів» не працюю. Повідомлення про вболівання за стан української мови, яка є однією з основ нашої державності, на колишнього дипломата враження не справило. Тим не менше, ми висловили обопільну згоду провести зустріч, на якій змогли б обговорити стан української мови, у тому числі горезвісний Правопис-2019.
30 вересня я нагадала панові Пирожкову про нашу домовленість і надіслала деякі матеріали, які могли б підтвердити серйозність намірів.
5 жовтня, не одержавши жодної відповіді, я знову потурбувала віце-президента НАНУ. І відповідь не забарилася. Тільки ж зацікавленість кудись зникла! Та це й не диво, бо як же цікавитися кимось, хто не «чиїхось», тобто «нічийненький»?
Варто сказати, що на зустріч із академічними вченими, які доклалися до змін у Правописі, сподівалися й чекали люди різні — тут і вчителі, і редактори, і видавці, і науковці, і керівники ЗМІ, і журналісти, і просто люди, які вважають, що мова таки ж має значення й що знищення державності починається із знищення мови (до речі, будь-якої).
Віце-президент НАНУ, людина поважна й шанована, засмучено повідомив, що не поділяє моїх поглядів (цікаво, яких саме?) і вважає, що правопис-2019 опрацьований добре; що він не має наміру підтримувати полеміку, хоча жодної полеміки я не вела, а лише нагадувала про досягнуту домовленість про зустріч із громадськими активістами. Чи має НАНУ принаймні цікавитися ситуацією у ЗМІ і в освіті? Кажуть, що ні й іще раз ні, бо не академічний це рівень. Але, згідно зі Статутом НАНУ (розділ ІІ, пункт 11, 1-5), усі ці питання належать і до компетенції НАНУ, особливо зважаючи на належність усіх галузевих НДІ саме до сфери впливу НАНУ.
Щодо посилань на результати обговорення правописних змін, то хотілося б уточнити, хіба 500 пропозицій на сорокамільйонну країну можуть вважатися репрезентативною вибіркою? Крім того, не вказано, скільки відгуків із згаданих п’ятисот були негативними, а це не просто важливо, а надважливо. Чимало – це скільки? Слушними визнані й враховані які саме пропозиції? Поки – загальні фрази. Також цікаво, чи не було у членів комісії (а це 25 науковців) окремих думок. Якщо окремих думок не було, то чи не означає це, що склад комісії спеціально підібраний для досягнення певної мети? Якщо це так, то яка ця мета?
Не менш цікаво, чи мають дописувачі, чия думка при ухваленні правопису 2019 року була врахована або не врахована, імена, прізвища, адреси, номери телефонів чи будь-які інші можливості для їх ідентифікації? Хотілося б зрозуміти, звідки взялися у ЗМІ «експрессекретарка», «міністриня», «міністерка», «екологиня», «альбатросиня», «фізикиня» й інші покручі? Чиї думки були враховані (думки яких конкретно освітян, яких конкретно ЗМІ, яких видавництв і якої художньої літератури; де це можна побачити)?
Відтак, можна зробити тільки один висновок — Український правопис 2019 року був ухвалений у результаті якихось підкилимних домовленостей або й підкупів (чи грошових, чи якихось інших). Бо інакше чому ж усі зацікавлені особи, які наділені владними й адміністративними повноваженнями відмовляються від зустрічі, яка була узгоджена заздалегідь?
Дуже цікаво, чому відповідальність за Правопис-2019 перекладається на Національну комісію зі стандартів державної мови? Адже на момент ухвалення Правопису 2019 Національна комісія зі стандартів державної мови на чолі з Орисею Мар'янівною Демською, професором Києво-Могилянської академії, створена ще не була, тобто до ухвалення Правопису 2019 вона аж ніяк не причетна. Тим не менше, громадськість, яка, як і раніше, наполягає на запланованій і обіцяній віце-президентом НАНУ зустрічі, не заперечує проти запрошення на зустріч проф. О.М. Демської,
особливо зважаючи на її публічну позицію.
Невже чиновникам від науки нічого обговорити з людьми, які щиро переймаються долею української мови, а відтак і України? Обговорення можна почати із нескладних питань: чому скасовується запланована й наперед узгоджена зустріч (невже хтось заборонив?); чому виникла потреба нагальної заміни Правопису; чи доцільні будь-які мовні зміни саме зараз, під час війни, під час економічної й політичної кризи; хто лобіював нагальну зміну Правопису й кому це вигідно; хто готував і готує темники для ЗМІ щодо вживання мовних покручів; чи є розуміння, що запровадження необґрунтованих правописних змін послаблює позиції української мови?
Думаю, що не тільки мене цікавить, хто організовував мітинг підлітків під час апеляційного розгляду судової справи щодо Правопису-2019 й скільки це коштувало? Це було зазіхання на основи державності (якщо так, то на чию користь)?
І, врешті-решт, чи не було б спокійніше, логічніше й продуктивніше таки призупинити дію недолугого правопису 2019 і відновити дослідницьку роботу й справжнє, а не вдаване громадське обговорення будь-яких правописних змін?
Наталія Коваль,
викладач української мови, літературний редактор, перекладач, яка «нічиїх не буде»***
P.S. Днями в мережі з’явилося застереження від участі в будь-яких процесах державотворення канадської діаспори (саме канадської!). Цікаво, що застерігають саме громадяни Канади. Автоматично виникає питання, чи не кошторис канадської діаспори став вирішальним при зміні Українського правопису в 2019 року? Звертаю увагу — це просто сумнів. Поки що так. А чого ж не сумніватися, якщо до зацікавлених осіб добитися ніяк не можна, хоч і домовлялися-передомовлялися заздалегідь, а будь-які установи для громадськості мають бути доступними? Щось приховують? Не все там праведне?
Долучайтесь до нас у Facebook
