Відкритий лист до Директора Інституту мовознавства Богдана Ажнюка

Пане Богдане, дозволю собі звернутися до вас у громадському просторі, оскільки шансів поговорити якось інакше маю обмаль.

Скажу одразу, що ситуація, яка склалася за останні два роки з українським правописом, мене жахає.

А ви скажіть, чи не жахають вас судові справи проти вашого дітища? Позивалася школярка! Ми з вами люди дорослі й прекрасно розуміємо, що дівчинка ця була не сама по собі й обов’язково має підтримку дорослих. Але чи не здається вам, що це вже був певний дзвіночок?

Суд виграний. Апеляція програна, хоча запитання до суддів тут є (більше схоже на кривосуддя, на телефонне право, на підкуп, на залякування чи на наказ, але не на незалежне й об’єктивне правосуддя)… Більше того, під будівлею, де розглядалася апеляційна справа, відбувався мітинг. Ви в курсі? А це ж тиск на суд! Мітингували чи то школярі, чи то молодші студенти. І ви в це вірите? Ви вірите, що дітлашня під час локдауну самоорганізувалася, з’ясувала час і місце апеляційного провадження, заздалегідь подбала про плакати (тобто витратила не тільки час, але й гроші)?

Ви справді в це вірите? Ви ж викладач!

Відповідно, не можете не знати, що ця історія має дуже фантастичний вигляд. Дітлашню цю хтось організував, хтось привів, хтось оплачував і це дійство, і підготовку до нього. Ви ж розумієте, що плакати коштують грошей? Мене дуже цікавить, за чий рахунок бенкет. А вам цікаво?

Інтернет із задоволенням і буквально за мить видасть вам чи будь-кому охочому величезну кількість фотографій (можна сказати й «світлин» — теж нормальне слово) із абсолютно чіткими зображеннями. Відтак людей цих знайти можна, а для правоохоронців іще й не дуже важко й не дуже клопітно.

Цікаво було б розпитати тих юних «мітингарів», як вони потрапили на той мітинг, хто їх запросив, звідки вони знали про апеляційний розгляд, яка це була справа, чому їх не влаштовує чинний правопис (до 2019), чому вони підтримують зміни і які саме. Наскільки я розумію, ці запитання так і залишаться риторичними. Та й шукати цих малолітніх манкуртів з продажними душами (приватне оціночне судження) будуть тільки їхні керівники перед касацією.

Пане Богдане, а ви знаєте, що «Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду 30.06.2021 року відкрив провадження за касаційною скаргою П.Ю. на постанову апеляційного суду.

На розгляд Верховного Суду поставлено 2 питання:
1) чи мав КМУ повноваження схвалювати новий правопис;
2) якщо навіть мав — то чи повинен був суд апеляційної інстанції перевірити другий довод позивача, а саме — що правопис, схвалений урядом відрязняється від правопису, за який проголосувала створена комісія із питань правопису.

Коли буде рішення — не відомо. Касаційний розгляд у КАС ВС може тривати від 2 місяців до 5 років. Окремо зазначу, що ми плануємо просити про передачу справи до Великої Палати — щоб, можливо, трохи зменшити тиск на суддів КАС ВС».

Вибачте за розлогу цитату (особливості мовного оформлення першоджерела я зберегла).

То будемо чекати на нові молодіжні мітинги?

Не маю навіть найменшого сумніву, що ви, пане Богдане, добре знаєте про неоднорідне ставлення українського суспільства до запропонованих змін.

Але чи знаєте ви все?

Звісно, хтось підтримує новий правопис. Причини різні — починаючи від «геть від Москви» й закінчуючи просто страхом втратити роботу. Хіба ж ви не знаєте, що редактор, коректор, викладач, журналіст може втратити роботу, а відтак і засоби до існування, якщо не хоче вживати ті неймовірні «новації», які у варіанті Правопису-2019 названі навіть не імперативною вимогою, а лише варіативною пропозицією?

Ось вам і друга група – охочі бути святіші за Папу Римського. Особливо це зачіпає керівництво видавництв, інтернет-видань, телевізійних і радіоканалів, шкіл…

Та й серед пересічних громадян таких достатньо – вони завжди за вітром хиляться. Хіба ж ви не чули про «альбатросиню» на одному з центральних каналів? Хіба ви не в курсі, що міністра інколи називають міністеркою, а інколи міністринею? А депутатеси ще не чули? А як вам математикиня? Але, здається, все переплюнула «експрессекретарка Зеленського». І це ж писане не школярами й навіть не студентами, це і писалося, і читалося, і затверджувалося людьми з якщо й не фаховою, то з вищою освітою.

То зміни до правопису внесені заради експрессекретарки? Тобто відсутність дефіса тут має сприйматися як щось правильне й закономірне?

А ось коментар однієї редактореси, чи то пак редакторині, яка мала б бути редактором або хоча б редакторкою (хоча це вже просторіччя): «Tracy Hogg пишемо не Хогг, а Гоґґ. "H" у прізвищах передається як "г", "g" передається як "ґ". Сюзанна Ґрант, а не Грант (бо англійською вона Grant, а не Hrant). Щоправда, це правило ми застосовуємо не щодо всіх мов. Наприклад, на нідерландську мову воно не поширюється, бо в нідерландській мові немає звука ґ, але на англійську, німецьку мови однозначно поширюється!».

Пане Богдане, це що таке? По-перше, чи знає звичайна людина, а тим більше школяр чи студент, усі ті мови, на які треба спиратися при написанні українських слів? Це щонайменше англійська, німецька, нідерландська (чому саме вона?), латина, грецька й давньогрецька. Мабуть, польську знати теж треба, було б незле фарсі, не завадила б французька, а також татарська чи турецька (щось мені підказує, що вони дуже близькі)… Пане Богдане, ви серйозно?! А чому не наріччя мандарин китайської мови, яким користується найбільше людей у світі?..

І чому дорадчі варіанти вже стали імперативною вимогою? Вам про це бодай щось відомо?

Принагідно нагадаю кілька «дрібничок».

Українська мова має не так багато слів із звуком [ґ] — у словниках вони займають близько сторінки. А якщо порахувати ці слова, включно з похідними, то буде сотні зо дві або близько цього. І кількість слів обмежена не просто так — звук цей українській мові невластивий, бо артикуляційний апарат до його вимовляння непристосований. Для чого така наруга? Кому спало на думку зґвалтувати мову? То, може, замінимо наше [з] чимось англійським, хоч би й диграфом [θ] чи [ð]? Або наше [р] можна пречудово виправити на французьку вимову. Тут же зрозуміло і ясно як день — наш артикуляційний апарат так не працює! Отак і з [ґ] — справді язик не повертається. А штучне насадження чужого звука, який властивий російській мові, а зовсім не нашій — оце і є зросійщення української мови.

Третя група об’єднує тих, кому або байдуже, або й узагалі «до лампади». Ці люди не вивчали жодної мови й жодного правопису, відтак їм справді байдуже. Комусь нагально знадобилося цю маргінальну групу збільшити й розширити? Інакше, як свідомим і послідовним знищенням української мови й української самоідентичності це не назвеш.

Четверта група — люди, які українською активно не послуговувалися, а користувалися нею принагідно, у певних обставинах. То я можу вам сказати абсолютно відверто — Правопис-2019 відбиває будь-яке бажання (сподіваюся, що минулий час тут не знадобиться) опановувати мову, яка не має правил і розвивається не самостійно, а (благаю уклінно, вибачте, пане Богдане) за вказівками канадійської діаспори й інших міжнародних партнерів і доброзичливців. А пророка у своїй Вітчизні ми традиційно не маємо?

Насправді я пишаюся нашими діаспорами в різних країнах світу (там повно моїх учнів — від Канади до Австралії), я пишаюся, що українська мова не вмирає ні в третьому, ні в п’ятому поколіннях. Але ж, погодьтеся, це мова діаспори, а не мова України.

А для чого потрібне повернення до скрипниківки? Про «зросійщення» скажу трохи пізніше, хоча ви мовознавець, тому все це знаєте.

Іще одна група противників Правопису-2019 — це люди, які намагаються довести, що запропоновані зміни безпідставні й нічим не обґрунтовані. Можу послатися на групу "Проти правопису-2019", але, на жаль, навіть там люди або бояться втратити роботу, або починають суперечки на академічні теми, або обмежуються публікаціями в соціальних мережах.

Пане Богдане, чому ж ви, рідний батько цього правопису, маючи й посаду, і повновження, і можливості, і авторитет (принаймні в деяких колах), не виступаєте з поясненнями й коментарями, чому вас немає у ЗМІ з телебаченням включно? Чому ви чи ваші колеги не даєте пояснень, які б позбавили нас від альбатросинь і експрессекретарок? Може, не варто перехрещувати Хемінгуея на Ґемінґвея, а граблі на ґраблі? Та й наруга над огірками не тішить: діалектне гурки — це зрозуміло (історична граматика дає всім зацікавленим вичерпні пояснення), але оґірки звідки? Як на мене, то оце якраз і є зросійщення, прикрите патріотичним гаслом (ґаслом не писатиму принципово, бо це рябої кобили сон).

Як до мовознавця й українця запитання. Якого милого українська мова має відмовлятися від своєї фонетики? Не секрет же, що запозичень повно в кожній мові, але запозичені слова пристосовуються до нових обставин і нової фонетики. Тоді чому Ґемінґвей, Ґоґґ і ще якісь дивовижні покручі? Як би ці слова не вимовлялися в оригіналі, але в кожній іншій мові вони стають запозиченнями, відтак у мові-реципієнті пристосовуються до нових фонетичних обставин, до фонетики мови-реципієнта. У нашому випадку — до фонетичних особливостей української мови і до можливостей нашого артикуляційного апарату!

Принагідно процитую українсько-американського славіста-мовознавця німецького походження Ю. В. Шевельова: «Особливо треба пам'ятати, що правопис не повинен воювати з мовою й накидати їй те, що їй чуже. Посутнє завдання правопису — формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису. Правопис може (і, мабуть, мусить) приписувати певні норми мовним фактам лише тоді, коли йдеться про нововпроваджувані слова, особливо з чужих мов — тут не завадило б мати свого роду атестаційну комісію в рамках Національної Академії Наук…». І тут дуже важко щось заперечити.

Пане Богдане, у вашій же силі й у вашій владі зупинити це блюзнірство, це нове знущання над українською мовою, яка, здається, легких часів ніколи й не знала. І ви, і я, і наші колеги, рідні, близькі, друзі виховані на мові Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Олеся Гончара, Павла Загребельного, Ліни Костенко etс. Чим вам ця мова недогодила?

Буду відвертою, Інститут мовознавства імені Олександра Потебні НАН України завжди був і, сподіваюся, завжди буде найвищим арбітром у мовних питаннях — особисто я багато разів давала поради в складних випадках звертатися саме до вашого Інституту й посилалася на ваші коментарі й публікації. Але на сьогодні я зовсім не розумію, що відбувається, і не можу комусь рекомендувати ані експрессекретарок, ані альбатросинь, ані Ґемінґвея. Нічого особистого, але це все не українське. Не запевнятиму, що воно канадійське, німецьке, угорське чи будь-яке ще, але ж і українського там немає.

Пане Богдане, оце саме той випадок, коли я тричі підпишуся під кожною літерою Олександра Пономаріва: «Насамперед ми повинні дбати про дотримання вимог фонетики й вимови української мови. А написання на зразок "Сєргєй", "Владімір", "Алєксандр", "Маріна" так засмічують і так псують фонетичне обличчя українського тексту, що він стає схожим на суржикові записи якихось жартівників. Про фонетичне обличчя своїх мов дбають усі народи, які поважають себе». Цитата знову доволі розлога, але ж тут нічого не заперечиш.

Погодьтеся, якщо вже не Хемінгуей, то чому ж тоді Відень, чому Швейцарія, чому Париж? У оригіналі ці слова звучать зовсім не так! То чому не Свізерленд і не Парі? Чому тут не дбаємо про відповідність оригіналу? Давайте не заперечувати, що кожна мова, і українська тут не виняток, послуговується своїми традиціями. Своїми!..

І дозвольте кілька практичних запитань.

1. У варіанті 2019 року (вибачте, слово «правопис» тут якось не ліпиться) імперативно вимагається «проєкт, проєкція (так само як ін’єкція, траєкторія, об’єкт». Але як пояснити, звідки це взялося? Якщо я бодай щось пам’ятаю з курсу мовознавства (звісно, я не професор), то це геть різні фонетичні умови. Подивимося? Фонетично ми маємо щось таке — [про-йект], [ін-йек-ці-йа], [тра-йек-то-рі-йа], [об-йект], [мо-йе]. Фонетично я бачу відкриті й закриті склади, позиції після голосного й після приголосного, позицію після апострофа. Паночку Богданочку, змилуйтеся, звідки я маю знати «слова з латинським коренем -ject-»? І це при тому, що латину я все таки в університеті вчила (філфак). Ну, щось трохи вчать юристи й медики. А інші? А школярі? Латина тут явно мимо — ну, погодьтеся. А спиратися треба на відкритий і закритий склад, на апостроф або на щось інше, але теж зрозуміле.

2. Щодо імперативної вимоги написання слів разом, а не через дефіс, то чи не переконує вас експрессекретар? Ну, рябої ж кобили сон виходить! Навіщо?

3. Тепер про пів. Тут і смішно, і грішно. Пане професоре, пане очільнику правописної комісії, скажіть, я правильно розумію — піваркуш одірвали від цілого, півмісяць жили в готелі? Я розумію, що це не так. Але ж чи не варто було б залишити усталену норму? Як це пояснити дитині? Півмісяць і пів місяця, піваркуш і пів аркуша? Скажу вам чесно, порівняно недавно довелося познайомитися з випускниками, які вважалися кращими у своїх навчальних закладах, але й поняття не мали, що таке флюгер, не вірили, що Марко Вовчок — це жінка, і були переконані, що «Маленький принц» — це оповідання про дружбу дітей і тварин. То чи варто тут посилатися на те, чого вони однак не знають?

4. Якщо Верґі́лій, Ґарсі́я, Ге́ґель, Ґео́рґ, Ґе́те, Ґреґуа́р, Ґулліве́р — це не імператив, то чому ви не виступаєте з поясненнями й коментарями? Чому особливо перелякані керівники не просто наполягають на такому написанні, а навіть не беруть на роботу людей, які володіють мовою Тараса Шевченка й Олеся Гончара? Якраз-бо це й перетворилося на імператив — бояться люди, аж до оґірок і ґвіздок бояться. Тільки мені здається, що тут до української мови й до української фонетики — як до неба рачки?

5. Фемінітиви. Моя улюблена тема! Пане Богдане, ви ж чудово знаєте, що фемінітиви в українській мові були споконвічно і вживалися багато, активно, продуктитвно й у дуже різних контекстах. Ну, сказали б депутатка — але ж трохи зневажливо виходить. То тепер кажуть депутаткиня. Так краще? Ну, пане Богдане! Що це? А ота альбатросиня? Це нормальне словотворення? Тепер чекаємо на бикиню, бараниню і півникиню? Вам же відомо, що як накажеш дурному Богу молитися, то він і лоба розіб’є… Мо’, тут би не говорити про норму, нехай і варіативну, а провести роз’яснювальну роботу? Може, обмежитися поки тим, що вже є надбанням віків? Ви ж бачите, що новотвори класиків минулого століття нашим сучасникам спокою не дають. Але ж «яблуневоцвітно» — шедевр, а оґірок і експрессекретар — це що? Не запевнятимете ж ви, що так і має бути? А люди ж на ваше дітище посилаються! Та то ж би й нехай, але ж і з роботи звільняють…

6. Про запозичення теж кілька слів скажу. Пане Богдане, ви точно впевнені, що українець, який не вчив і глибоко не знає давньогрецької, знатиме, що там ті давні греки собі писали? Навіть посилання на європейські мови здається неправомірним, бо ж звичайна людина не знає англійську, або німецьку, або італійську, або французьку мови, як і будь-яку іншу, настільки глибоко й досконало, щоб покладатися на їхній правопис і на їхню фонетику. І повторюсь — якого милого український правопис має спиратися не на українські традиції й принципи, не на українську фонетику й узагалі не на українське?

Не хочу не те що вірити, але навіть думати, що наруга над мовою в цей складний час (я про політику, про війну, про анексію, про зубожіння, про економіку, про розвалену освіту) пояснюється вимогами наших міжнародних партнерів. Боронь Боже, це не закид міжнародним партнерам, які стільки різного й потрібного роблять для України, особливо діаспориними/діаспорними/діаспорячими силами (згадаймо величезний внесок в наш поступ Наталки Яресько й Уляни Супрун). Може, ми хоч у питанні правопису не будемо вдаватися до чужоземної й чужомовної допомоги? До речі, а чому б нам не покерувати розвитком української мови в діаспорах? Чи насправді діаспорою вже стали ми? Тоді давайте керувати розвитком англійської! А, не дадуть… Дадуть по рукам? Ото печалька…

7. Варіанти закінчень. Коментувати важко, але спробую. Я працювала в школі майже два десятки років, а потім іще й десяток років у вузах. Розкажіть, будь ласочка, як учитель чи вчителька, викладач чи викладачка мають ставити оцінки за таку варіативність? Чи не нагадує цей правопис просто гру без правил?
І це в той час, коли триває оголошене ще Петром Порошенком десятиліття української мови. Проте плану, програми чи стратегії ніхто не бачив. Зате йдеться про іспити для державних чиновників. А, перепрошую, спираючись на яку базу? Тепер же правил майже не залишилося. То що на нас чекає?
Бачу два варіанти. Перший, цілком вірогідний, — ніхто нічого не знатиме, тому всі все складуть. Другий, найвірогідніший. Складуть тільки ті, хто «відслинить» скільки треба й кому треба. Але є ще й третій варіант — ніхто нічого не складе. І доведеться запрошувати фахівців звідтам (усі розуміють, звідки).

Пане Богдане, ви вчилися в той час, коли університетська освіта справді була освітою. І ви абсолютно точно маєте пам’ятати Шевченкове «І всі мови/Слав'янського люду —/Всі знаєте. А своєї/Дастьбі... Колись будем/І по-своєму глаголать,/Як німець покаже/Та до того й історію/Нашу нам розкаже». То, може, не варто спотворювати мову? Та ще й власноруч? Може, вчитимемо те, що вже є? Може, зміни не запроваджуватимемо, а лише фіксуватимемо?

Пане Богдане, як я собі це уявляю, то саме Інститут мовознавства імені Олександра Потебні НАН України має очолити й гідне втілення в життя/реалізацію/проведення десятиліття української мови, і захист української мови від чужорідних, невластивих для нас словоформ і чужої фонетики, і популяризацію української мови, і її збереження й розвиток. Але Правопис-2019, на жаль, нікого не об’єднує й нічого не покращує.

Можливо, варто відкликати цей варіант правопису — дуже вже багато тут непродуманого й недоречного?

Можливо, потрібна справді широка дискусія й широке обговорення? Можливо, варто цікавитися думкою звичайних людей?

Можливо, спочатку треба було б докласти зусиль до вивчення рідної мови всіма громадянами України?

Скажу вам чесно, коли читаєш отой КривописПравопис-2019, то чомусь (причини невідомі й незрозумілі) на думку спадає словечко-запозичення ґрант, або крант, або грант, або хрант. А зовсім не розвиток рідної мови. К(Ґ)рант(и) мові?

Ну, і кілька слів про зросійщення. Пане Богдане, ви ж філолог з університетською освітою, ви керівник найголовнішого й найавторитетнішого галузевого Інституту, ви ж вчений і викладач, то невже вам треба нагадувати, що, по-перше, українська мова має з російською набагато менше спільної лексики (і не тільки лексики), аніж із білоруською чи з польською? По-друге, велика частина спільної лексики успадкована російською мовою від спільних мовних коренів. І земля, і вода, і сонце, і мама, і любити, і ходити… Відмовляємося й зрікаємося? По-третє, якщо слово є в українській мові, але таке саме є і в російській, то найчастіше це не русизм у нас, а українізм у них. А те, що сусідам-мишебраттям кортить відхопити все, до чого дотягнуться, то, може, по рукам би надавати?

Крим і Донбас (до речі, часто україномовний) захопили, Володимира Хрестителя своїм оголосили, Анну Ярославну називають росіянкою, хоча тоді на місці Москви ще й пуголовків не було, а не те що жаби не кумкали. То ще й мову їм віддати? Уже ж і про латинку розмови велися… Та вже ж хоч цього робити не треба! Натомість треба показувати й доводити, що російська мова сформована на основі слов’янських мов (все таки слов’яни таки ж туди потрапили), східних мов (та ж татарська), мов народів місцевих, які жили на тих болотах, і на основі купи запозичень, із українською мовою включно.

Пане директоре Інституту мовознавства НАН України, це ж у ваших силах — переконати українців, що російська мова має набагато більше запозичень із української, аніж навпаки, і що процеси ці об’єктивно зумовлені й неминучі. Але Росія із задоволенням привласнює наше, а ми й свого зрікаємося. Де чітка, тверда й патріотична позиція Інституту мовознавства?!

Дзвонити — від слова дзвін, яке було ще до Москви. Труд, трудівниця, трударі, натруджений — де тут русизм? Карта — запозичення в обох мовах (мапа, до речі, теж запозичення)… А чому нікого не хвилюють бекстейджі, брейки, батли? Оце вже точно не наше, як і дорожня карта — машинний переклад із англійської, який по-людськи має бути планом дій.

Тим часом із вашої волі народжуються альбатросині й експрессекретарі, а українське суспільство, замість того, щоб гуртуватися, знову сперечається, а то й свариться через мову. І до суду вже докотилося. Ви знаєте, мені прикро й дуже боляче.

А вам?

До честі канадської діаспори, саме вона, канадська діаспора, почали активно боротися проти зовсім уже безглуздих, непотрібних і шкідливих новацій Правопису-2019, навіть організувавши групи в соціальних мережах і об’єднуючи небайдужих на захист справді української літературної мови.

Пане Богдане, можливо, й справді варто поки призупинити дію Правопису-2019? Бо ж ці новації відверто не на часі й нічого доброго нікому не несуть (хочеться сказати «окрім ґрантів-крантів», але це просто припущення, тому промовчу). Пане Богдане, це у вашій силі і у вашій волі — дайте можливість мові розвиватися природним шляхом, допомагайте такому розвитку, але ж не накидайте нічого силоміць, та ще й чужинського.

Із повагою і з великою надією на розуміння й порозуміння,
Наталія Віталіївна Коваль (Глоба),
філолог, випускниця Київського університету ім. Тараса Шевченка 1987 року (диплом з відзнакою),
викладач української мови, редактор, перекладач

P.S. Я цілком свідомо роблю цей лист особистим і не збираю підписи однодумців, бо для людей, які працюють, такий підпис може загрожувати втратою роботи. Але навіть якщо припустити, що це тільки моя думка, то я маю на неї право.

Іще раз — моє шанування!

Долучайтесь до нас у Facebook