Авторизація

» » Нешкідливий "кривопис"-2019, або Як швидко опанувати способи спотворення рідної мови

Нешкідливий "кривопис"-2019, або Як швидко опанувати способи спотворення рідної мови

Відчуваю себе отією куркою, яка весь час повертається до свого проса. Але, їй-бо, як протистояти навалі на українську мову? Фахової дискусії немає, законодавчі зміни дуже дивні (це щонайменше), а правозастосування змін до правопису часто межує із злочином, бо вже з’являються повідомлення про неможливість працювати там, де керівництво дуже вже активно захищає норми, які запропоновані як варіативні (про імператив не йдеться).
Нешкідливий "кривопис"-2019, або Як швидко опанувати способи спотворення рідної мови

Вчителі, редактори й коректори просто бояться залишитися без роботи, бо тепер бал правлять чинопочитаніє і колєнопреклонєніє перед іншомовними спонсорами й чиїмись друзями та партнерами разом із дурисвітством й нульовим рівнем освіти (тьху, не нульовим, а від’ємним). І йдеться не тільки про «мишебраттів» — стурбованість і занепокоєння тривають навіть на рівні фонетики.
***

Дозволю собі процитувати допис у мережі: «…у деяких видавництвах, інтернет-виданнях та на деяких телеканалах нашої країни діє політика безальтернативного функціонування хвемінітивів, за заперечення якої, хай ти хоч тричі Соломон в українській, тебе звільнять з роботи, не дадуть роботи, не візьмуть на неї. І як ви вважаєте, чи виправдані курс на свідоме віддалення від схожости з російською мовою та розв’язання гендерно-хвеміністичних питань за щот, мовляв, мовленнєвої традиції та мовного чуття? Нині стався цікавий випадок. Жінка (редактор) нарешті дістала сподівану роботу та несподівано одержала текст статті під назвою «Фізикиня Олеся Присяжнюк», в якому серед іншого є такі слова: «одна з найяскравіших та харизматичних математикинь-сучасниць». Несподівана для директорки відмова лишати в тексті наведені «шедеври жіночого роду» (за висловом фахівчині), не лишають їй сподіваного для жінки-редактора вибору».

Можливо, я дотепер так і не зрозуміла значення слова «дискримінація», але думаю, що це саме вона і є. За віком, за статтю, за релігійними переконаннями — це ми вже чули. Але дискримінація за українську мову в Україні? Ви справді серйозно? Не важать же ані знання, ані досвід, ані будь-що, коли дурень починає молитися й розбиває лоба (нехай би тільки свого, то й лихий би з ним). Моя прабаба ще згадувала про козу: нагадай козі смерть, то вона і пердь, — але я не вдаватимуся до фольклорних здобутків, щоб випадково когось не образити. Тобто про козу ані пари з вуст.

Цікаво було б почути думку правників із цього питання. Ну, не про фізіологію кози, а про можливість і про правові підстави тиснути на редактора/перекладача/викладача, який не вважає за можливе використовувати мовні «новації», а натомість послуговується мовними традиціями, при цьому використовуючи варіативні норми, проти яких навіть Правопис-2019 нічого розумного не заперечив. На жаль, від правників поки нічого не чути…
***

Як відомо, до правописних змін доклався Інститут мовознавства імені Олександра Потебні Національної академії наук України, який у травні 2019 року опублікував повний текст нової редакції Українського правопису. Мені найцікавішим здається те, що публікації Інституту мовознавства й дотепер цілком пристойні, без математикинь, альбатросинь, кемінквеїв і прочої лабуди в усіх і в будь-яких іпостасях чи личинах. Чому ж тоді редактор із досвідом і перекладач із глибоким чуттям мови мають перетворюватися на редакториць і перекладес?

Зараз я посилатимуся на пояснення до х/г/к/ґрінзначогось правописного спрямування, які в тому ж таки 2019 році дав Богдан Ажнюк, співголова мовної комісії, яка працювала над правописом. Пан Богдан тоді був переконаний (сподіваюся, щиро переконаний), що Інститут мовознавства запропонував загалу нову редакцію правопису, а не новий правопис. Тільки редакцію!

Отож, які норми-2019 насправді є варіативними?

Але спочатку трохи посхлипую. У повній редакції пояснюється, що "його творці орієнтувалися, по-перше, на специфіку історичної й діалектної основи української мови, на її характерні ознаки порівняно з іншими слов’янськими мовами, і, по-друге, на мовну практику визначних українських письменників і перекладачів".

Усі добре зрозуміли про «специфіку історичної й діалектної основи української мови… мовну практику визначних українських письменників і перекладачів». А тепер покажіть мені такий діалект чи таку місцеву ґ/к/х/говірку й познайомте з таким перекладачем — просто цікаво подивитися (навіть не битиму й у мордяку не плюну). Принагідно згадаю, що кількадесят років тому люди так само хотіли подивитися на тих «трудящих», які «просили» про комуністичний суботник акурат перед Великоднем. І нагадайте про визначних українських письменників і перекладачів, які вживали Кемінквей замість Хемінгуея, проєкт (моя викладачка історичної граматики навіть у засвітах ридає, хоча страшенно любила цитувати щось на кшалт «а до мене злопці липнуть, як свині до морков» — за цитування її обожнювали) і пів Києва (Павло Тичина такого точно не писав, і Юрій Яновський, і Олесь Гончар, і Ліна Костенко…).

Імперативно пропонується норма, згідно з якою «проєкт, проєкція (так само як ін’єкція, траєкторія, об’єкт та інші слова з латинським коренем -ject-), плеєр (play+er), конвеєр (convey+er), феєрверк, Соєр, Хаям, Феєрбах…

То й біс би з ним, але є «але». Хто знає латинські корені, аби з ними порівнювати? Латину вчать філологи, правники, медики, але наскільки добре вони пам’ятають корені латинських слів? І що знають про корені в латині інженери, економісти чи військовослужбовці? Тоді нащо ця мова? Що це за посилання й для кого воно? А ще хочу поцікавитися, хто звів грішне з праведним, цебто проєкт і об’єкт? Тут, як то кажуть, когнітивний дисонанс виникає, бо яким побитом зводяться в щось одне різні фонетичні умови? Перепрошую, я одна це бачу?

Цитатка звідтам же: «Звук [j] звичайно передаємо відповідно до вимови іншомовного слова буквою». І справді, мабуть. Але якого іншомовного? Куди рівняємося? Англійська? Німецька? Іспанська? Угорська? Китайська? Польська? Яка?

І головне питання, яке у мене навіть не з’являється, а нікуди ніколи не зникає. ЧОМУ українська мова має наслідувати звучання будь-якої іншої? Байдуже, яка б то мова була. Чи для когось велика таємниця, що кожна мова унікальна? Унікальний кожен діалект і кожна місцева говірка! Під яку мову я повинна ламати себе через коліно? Під яку мову я повинна ламати учня, студента, читача, редактора? А хіба продавці, слюсарі, квітникарі не мають права на нормальну мову? На рідну мову!
Нешкідливий "кривопис"-2019, або Як швидко опанувати способи спотворення рідної мови

А ось іще одна печалька: пів áркуша, пів годúни, пів відрá, пів мíста, пів я́щика, пів я́ми, пів Єврóпи, пів Кúєва, пів Украї́ни. Ось чесно, я не розумію, чому пів Украї́ни, але півострів? І пояснень немає. І не буде. Бо ламається традиційне для багатьох поколінь написання. Хтось відхопив ґ/к/х/гранта? Дурня, але теж імперативна. Здається, легше відмовитися від такого свинства/кабанства/поросятства. Ага, і правильніше, і логічніше.

Є ще кілька імперативів, які навряд чи можна чимось мотивувати й пояснювати, крім «віжка під мантію комусь утрапила». Але до тих імперативів і питань якось менше. Найбільше ж неприємностей для всіх спричиняють норми, які подаються як варіативні.
***

Уп-с перший. "У прізвищах та іменах людей допускається передавання звука [g] двома способами:
• шляхом адаптації до звукового ладу української мови — буквою г (Вергі́лій, Гарсі́я, Ге́гель, Гео́рг, Ге́те, Грегуа́р, Гулліве́р)
• шляхом імітації іншомовного [g] — буквою ґ (Верґі́лій, Ґарсі́я, Ге́ґель, Ґео́рґ, Ґе́те, Ґреґуа́р, Ґулліве́р і т. ін.).".
Але ж звідки взялася необхідність імітації іншомовних звуків? Для чого це? Щоб Україна втратила й мову? Не так давно якась молода знавчиня чи знавиця, а може, і знавеса написала мені таке (цитую): «…Hogg пишемо не Хогг, а Гоґґ. "H" у прізвищах передається як "г", "g" передається як "ґ". Сюзанна Ґрант, а не Грант (бо англійською вона Grant, а не Hrant). Щоправда, це правило ми застосовуємо не щодо всіх мов. Наприклад, на нідерландську мову воно не поширюється, бо в нідерландській мові немає звука ґ, але на англійську, німецьку мови однозначно поширюється!».

Цікава (я не говорила, що сумнівна) конструкція «застосувати щодо чогось». То я вже й соромаюся запитати у командиреси (командурки, командірки), а «не до всіх» — це до яких, чи до не яких, чи не до яких? І чому я маю знати всі або/чи не всі мови? Чого можна не знати? А як вчинити, якщо я знаю українську? А ще я знаю (тільки ж не здавайте), що українська мова послуговується фонетичним принципом, який і є головним (вирішальним, основним).

Більше того, можу навіть послатися на професора Олександра Пономаріва: «…наявне в усіх українських правописах правило, за яким однокореневі прізвища близькоспоріднених мов відтворюються власними фонетичними засобами кожної мови, на мою думку, не потребує змін. Твердження…, що "...російські імена та прізвища слід писати за правилами російської мови", досить сумнівне. Бо чому тоді тільки російські, а не угорські, грецькі, китайські чи ще якісь? Насамперед ми повинні дбати про дотримання вимог фонетики й вимови української мови. А написання на зразок "Сєргєй", "Владімір", "Алєксандр", "Маріна" так засмічують і так псують фонетичне обличчя українського тексту, що він стає схожим на суржикові записи якихось жартівників… Про фонетичне обличчя своїх мов дбають усі народи, які поважають себе. Литовці, наприклад, пишуть і кажуть "Александрас Пушкінас", латиші - "Александрс Пушкінс", греки шведського ботаніка й зоолога Ліннея називають "Ліннеос". Герой роману Гюґо "Знедолені" Жан Вальжан у греків - "Яніс Вальяніс". Таких прикладів можна навести багато. Це світова практика».

О, виникло питання: чому говоримо країна Грузія, але штат Джорджія, хоча на письмі в мовах-оригіналах якось зовсім усе не так? Тобто ці мови мають право на свої фонетичні засоби? А чому вони мають, а ми ні? То маємо користуватися своєю фонетикою чи таки ж треба псувати фонетичне обличчя українського тексту?

А керівники компаній, які працюють із мовою (у тому числі освітні заклади всіх рівнів акредитації і всі ЗМІ (друковані, ефірні, інтернет) із якого дуба, дурня, дива виставляють імперативні вимоги там, де їх і пелеху зроду-віку не було? На розсуд фахівців! А не на розсуд керівництва, бодай би й найкращого, бо ж іноді керівником фахового галузевого видавництва чи видання може бути не філолог, а, скажімо, юрист, чи лікар, чи економіст. А як тиснутимуть і гнобитимуть, то позиватися до кого? До нефахівця-керівника, чи до фахівців, які накондубасили дурного й спостерігають із-за рогу, насіння лускаючи. Але правники поки що у мовні питання особливо не встряють, хоча й дарма, бо мова законів і підзаконних актів не тільки неграмотна, але частенько може спричинити серйозні колізії. І не питайте, чому в наукових і в науково-публіцистичних текстах я не люблю двозначний сполучник «та», який може бути і єднальним, і протиставним. А оскільки за останні чверть віку юридичних текстів я перечитала море, то певне враження про це маю (не на користь тих, хто з текстами законів і нормативних документів працює).

Повернімося до сумнозвісного Ґ. Для української мови це звук-виняток. Слів із цим звуком обмаль. Для чого знадобилося розширювати сферу вживання чужорідного для української мови звука? Чому й кому це потрібно? Чому такий тиск на філологічну спільноту? Уже ж і «від дому» відмовляють, тобто позбавляють роботи. За що? За знання мови й за розуміння мовних процесів?
***

Уп-с другий. Цитую: «аудієнція і авдієнція, лауреат і лавреат (пор. лавр), аудиторія і авдиторія. У словах, що походять з давньогрецької й латинської мов, буквосполучення au звичайно передається через ав: автенти́чний, автобіогра́фія, автомобі́ль, а́втор... У запозиченнях із давньогрецької мови, що мають стійку традицію передавання буквосполучення au шляхом транслітерації як ау, допускаються орфографічні варіанти: аудіє́нція і авдіє́нція, аудито́рія і авдито́рія, лауреа́т і лавреа́т, па́уза і па́вза, фа́уна і фа́вна… Кафедра і катедра, ефір і етер, міф і міт, Борисфен і Бористен. Буквосполучення th у словах грецького походження передаємо звичайно буквою т: антоло́гія, антрополо́гія, апте́ка, а́стма, бібліоте́ка, католи́цький, теа́тр, тео́рія, ортодо́кс, ортопе́дія, Амальте́я, Промете́й, Те́кля, Таї́сія, Теодо́р. У словах, узвичаєних в українській мові з ф, допускається орфографічна варіантність на зразок: ана́фема і ана́тема, дифіра́мб і дитира́мб, ефі́р і ете́р, ка́федра і кате́дра, Агата́нгел і Агафа́нгел, Афі́ни і Ате́ни, Борисфе́н і Бористе́н, Ма́рфа і Ма́рта, Фесса́лія і Тесса́лія та ін.".

То слова ж узвичаєні! Узвичаєні з літерою Ф. На якого милого тулите Т? Це ж традиційний принцип правопису! Їй-бо, показилися сердешні…
Нешкідливий "кривопис"-2019, або Як швидко опанувати способи спотворення рідної мови

Я правильно зрозуміла: я маю знати англійську, німецьку, нідерландську, латинську, грецьку, давньогрецьку мови? І це мінімальний набір. І це все просто для грамотного володіння українською. Тоді хто прийматиме іспит (один чиновник казав іспитування)? Зовсім схибнулися? Яку ще? А польську? А китайську? А фарсі? Чи латини й давньогрецької має вистачити?
***

Бодай хтось може пояснити, що це все означає? Скільки мов я маю вивчити на професійному рівні, щоб опанувати способи спотворення рідної? Про русизми краще не згадуйте. По-перше, я вже писала про це (https://www.vectornews.net/news/society/191314-pravopisne-shumovinnya-abo-komu-y-navscho-znadobilosya-zmnyuvati-ukrayinskiy-pravopis.html; https://www.vectornews.net/exclusive/191065-sudili-ukrayinsku-movu.html). По-друге, якщо комусь слово «дзвонити» здається русизмом, то куди поділося «дзвін» і де «дзвіниця»? Те самісіньке можна сказати й про неймовірно величезну кількість слів, які комусь прикортіло (так і хочу сказати «як срать», але промовчу) відрядити до русизмів. А то трапляються такі дамеси чи дамуні, які сходять піною, доводячи, що сполучник «але й» вживати не можна, зате рясно насипають «поза тим», хоча жоден словник такого лексичного сотворіння-покруча не знає.
***

…У нас війна. У нас практично відняли землю. Нас позбавили медицини. Освіту звели нанівець. Тепер іще й мову намагаються скалічити так, щоб вона зникла. А тоді в безвість підуть і українці, бо зараз маємо орієнтуватися на латину й давньогрецьку, а що чекатиме на нас завтра?

Константи (аксіоми, сталі поняття).
1. Мова — живий організм.
2. Мова розвивається.
3. Зміни в суспільстві неминуче призводять до змін у мові.
4. Назад раки не лазять. Якщо якесь глупство вже не прижилося сто років тому, то якого милого те саме глупство пхати сьогодні?
5. Мова не змінюється наказами і судами, грантами і хабарями, а змінюється тільки тривалим розвитком. Причому змінюється не завжди туди, куди хтось би хотів (нагадати про історію змін якогось із юсів у слові «блуд», де було не у, а дифтонг?).
6. Убити мову — убити народ. Де зараз половці й печеніги? А відродити свою мову практично з нуля зміг тільки Ізраїль.

То чи не хоче вельмишановний Інститут мовознавства імені Олександра Потебні Національної академії наук України забрати свій криво правопис на доопрацювання й трохи приспокоїти дуже активний МОН (хоча насправді МОН — це воно)? І що таке варіативні правила (двічі по два буде або три (гуртовий продаж), або п’ять (безготівка), або чотири, якщо без особистого зиску)? Хочеш, не маєш совістИ, а хочеш — не маєш совістІ. Хочеш, борися до останньої краплини кровИ, а хочеш — до останньої краплини кровІ. Але ж чому за чуже? За чужу фонетику й за чужі традиції?
***

Здається, комусь не вистачає ані совістІ, ані совістИ, ані здорового глузду, ані твердої громадянської позиції, ані патріотизму, ані звичайних для університеської освіти знань із історичної граматики, історії мови, стилістики й усіх розділів науки про мову.

Сумно. І страшно. Але ще не вмерла Україна. Але житимемо. Але мови — «ані титли, ніже тії коми» — не віддамо.

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News


Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Июнь 2021    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930