Авторизація

» » 35 років аварії на ЧАЕС: спогади рядового оперативного працівника

35 років аварії на ЧАЕС: спогади рядового оперативного працівника

35 років катастрофи планетарного масштабу.
35 років аварії на ЧАЕС: спогади рядового оперативного працівника

Яку і тоді, і зараз чомусь називають аварією на ЧАЕС... За ці роки чого тільки не публікували, але здебільшого - як мемуари полководців другої світової: дивізії, полки, фронти, маневри. Що стратегічно було зроблено правильно, що ні. Старе правило - "большое видится на расстоянии". І захотілося мені згадати, що бачив, що відчував тоді я, один із півтори тисячі оперативних працівників спецслужби, що були безпосередньо задіяні в 30-ти кілометровій зоні (загалом за декілька років), яка стала такою не зразу. Ще певна кількість наших побратимів була задіяна в цій роботі, але без відвідування місця надзвичайної події.

26 квітня 1986 року, субота.

Звичайний робочий день, тільки дещо скорочений. Якраз в переддень 1 травня отримували і ділили по підрозділах продукти - якісь крупи, консерви, курей, індичок, ще щось - вже забулось. Я - капітан, старший оперативний уповноважений за посадою, був виділений представляти інтереси 6 Управління (було створене у 1982 році, вивчало процеси в промисловості, сільському господарстві, на транспорті тощо), мені на підмогу по 2 - 3 офіцери з кожного відділу. Отримували на підрозділ в залежності від кількості працюючих, а далі вже розбирались самі. Так було заведено перед святами, офіцери приносили в сім'ї "смаколики", що були придбані у відомчій їдальні. Згадую той день тому, що вперше (і востаннє) кожному офіцеру була виділена 140-грамова баночка червоної ікри (кав'яру) - тоді делікатес.

В той день жвава розмова точилася між нами з приводу того, що 25-го, на переддень, на загальній нараді (більше 600 чоловік) керівного і оперативного складу начальник 6 Управління вперше в історії привселюдно розкритикував Голову спецслужби. Саме там, в підвалах їдальні, мені стало відомо - щось сталось у Чорнобилі, рано вранці туди поїхала оперативна група працівників. Традиційно службова інформація не дуже поширювалась, і більшість спецслужбівців ще нічого не знала.

Чому поділилися зі мною, який не мав відношення до атомної енергетики? Просто дивний збіг. За рік до того перший керівник 6 Управління був призначений начальником Управління по м.Києву і Київській області. Вивчаючи штатний розклад, тут же з'ясував, що на протязі тривалого часу не була заміщена посада заступника директора Чорнобильської АЕС по режиму, на яку призначалися виключно офіцери спецслужби - так званий діючий резерв, подвійного підпорядкування - і директору, і спецслужбі. В 6 Управлінні проблемою енергетики (будь якої) опікувалися всього 3 офіцери, яким і поставили завдання - допомогти киянам з кандидатурою. Вони "в кадри" - у кого в Україні є базова спеціальність - електрик? Серед них виявився і я, що за цивільною освітою мав такий фах, але займався захистом таємниць державного рівня в оборонних галузях промисловості. Провели бесіду, отримали згоду, доповіли, але ситуація змінилася. Вирішили владнати цю кадрову проблему силами киян. Мої дружні стосунки з хлопцями залишились, тому і дізнався про негаразди на станції серед перших, однак тільки - "щось серйозне".
***

Надзвичайні ситуації і раніше бували - то станеться "хлопок" при виробництві вибухівки, то домна "закозлить", то потоне пароплав, впаде літак...

А в понеділок, зранку, теж вперше, вишикували наше 6 Управління, командири інформували про важку ситуацію на Чорнобильській АЕС і запропонували зробити крок вперед згідних виконувати оперативні завдання на місці події. Всі (біля 100 офіцерів) подались вперед - крім одного. Злякався, йому потім навіть воду передавали з області, не те що продукти. Поїздами, через провідників - така була "Нова пошта". Написав рапорт, повернувся в свій областний центр і згодом звільнився зі служби.

Ось-ось свято, традиційні для особового складу охоронні завдання в центрі міста, все як завжди. І паралельно величезна проблема - Чорнобиль, евакуація Прип'яті, - але це самотужки владнали кияни. А для Центрального Управління - знайти і розпитати вчених, фахівців, що можуть надати пораду з низки проблем - і медицина, і зондування території, і ядерної фізики.

Першотравнева демонстрація - вперше з затримкою, вперше Щербицький на трибуні з онуком, вперше на завершення без спортивно-танцювальної дитячої програми.

2-травня знову "в ружьё" - охоронні заходи, прибути на службу в цивільному "парадному" одязі. І вишикувалися ми від Бориспільського летовища до райцентру Чорнобиль, сотня кілометрів - прибуває Голова Ради міністрів Союзу, третя особа у державі. Мені випало бути прямо перед будівлею райкому, де проходила нарада. Поряд зібралося чи не все місто, історична подія.

Запам'яталось звернення до мене похилого віку дядька: "Синку, пропусти поближче, ми більше ніколи його не побачимо". Перемістилися ми метрів на п'ять, потім ще і ще - але що там роздивишся. Зайшли - вийшли, от і все. Вітер, пилюка скрипить на зубах, якраз над нами заходять на розворот гвинтокрили. Люди мирні, ніякої агресії, ніяких вигуків - небезпека десь там, на відстані 10 кілометрів, і мабуть тут, але "мирний атом" ніяк не відчувається.

Гості поїхали, ми на посту вже багато годин. Ні води, ні їжі, чекаємо команди, розпоряджень керівництва. Навчені "стойко переносить все тяготы и лишения воинской службы"... Наш автобус зупиняється вже під Києвом, виходимо у ліс пагорб. Роздягаємось, розвертаємося спиною проти вітру у шеренгу, витрушуємо одяг від пилу. Їдемо додому.
***

На роботі як на роботі - збір інформації, її препарування і аналіз, висновки, пропозиції, доповідь керівництву. Місто вирує, яких тільки думок і чуток не народжується - від атомного вибуху до вдалої диверсії ворога. Насправді все зрозуміло - реактор як чайник на плиті, - розігріло, кришку зірвало, вода частково розплескалася і продовжує безконтрольно кипіти. Вже потім, вивчаючи ситуацію безпосередньо там, дізнався, що той клятий експеримент проводили на протязі декількох діб - починали, відключали для цього системи безпеки, призупиняли, включали, передавали зі зміни у зміну, знов продовжували і знову зупинялися - заплуталися чи переоцінили свої знання і навички...

Знову вперше на нараді у відділі не застереження - погроза від начальства. Якщо будете вивозити дітей і цим підігрівати паніку - будете відповідати.
***

Працюємо...

8 травня по обіді дзвінок від начальника, і вперше за багато років звернення до мене на ім'я. Заходжу, рівень розмови зберігається. Потрібно їхати у відрядження у Чорнобиль, взяти участь в роботі оперативно-слідчої групи, що створюється на постійній основі, ти перший з відділу (він приїхав другим, мені на зміну, вже не такий впевнений). В тебе двоє дітей, не хвилюйся, сім'ї допоможемо. Звичайно, кішка душу подряпала після такої прелюдії, але - військова служба, присяга. Від'їзд через три години. Так рано додому ніколи не приходив, відчуття - наче вкрав у держави декілька годин її часу, а в метро всі дивляться на мене. Якось не затишно. Швиденько зібрався, дружині сказав про десятиденне відрядження в одну із областей - справа для неї звична. Навіщо турбувати. Це вже потім були і сльози, і чого не дзвонив, тільки друзі вітання передавали - мобільників же не було, та і пейджери прийшли пізніше.
***

Чорнобиль зустрів дивною картиною. Гори трупів собак, мисливці стягують їх до кучі. Вже декілька днів, як люди з міста вивезені, казали, що на короткий термін, тварини на прив'язі зголодніли, лемент був страшенний. Ті, що зірвались з цепка, кидаються до людей - їсти просять, але ж лячно. Хтось прийняв таке рішення. На наступний день тільки криваві сліди на дорогах...

Нас декілька чоловік, дехто прибув раніше. Переодяглися у робочу форму білого кольору (щоденно міняли, як і взуття), отримали завдання і зону оперативної відповідальності. Мені - підрозділ ЧАЕС під назвою "група робочого проектування" (ГРП), що супроводжувала всю проектну і експлуатаційну технічну документацію атомної станції (крім безпосередньо реактора), а також автопідприємство, що возило на станцію так звану "гарцовку" - щебінь з цементом. Влітали водії на територію, на ходу розвантажувались, і назад за наступною порцією. Там її розрівнювали бульдозерами на дистанційному управлінні, поливали водою, і "гарцовка" перетворювалась на бетон, покриваючи все подвір'я і хоронячи залишки радіоактивних шматків з реактора і конструкцій розваленого блоку. Звичайно, реакція радіоактивного розпаду не припинялась, бетон розігрівався, виникали нові проблеми - але треба було щось робити, йшли "методом проб і похибок", бо будь який досвід у будь кого був відсутній.

Приходиш на об'єкт - хлопці виснажені, хтось спить у кабіні - розбуркаєш і відправиш у приміщення, бо авто на колесах стільки принесло з ЧАЕС... Інші розважаються тим, що вдягли на підсвинка респіратор і контролюють його переміщення серед машин. Молодість. До речі, ДТП було лише одне, та й то несуттєве. Обстановка дисциплінувала, налаштовувала на зосередженість.

ГРП - то було цікавіше. В мирний час біля сотні працівників, всі знали про все. Тепер навантаження на них - страшене, без їх знань нікуди, - ні траншею викопати, інші земляні чи будівельні роботи провести без ризику пошкодити підземні комунікації. Вони днювали і ночували на роботі, мізки завжди в ціні в такий час. Проектують систему дезактивації автотранспорту, дивлюсь - шляхи "чисті" і "на чистку" перетинаються. Підказав, швидко відкоректували, і пропозиція - кидай службу, тут кожні робочі руки вкрай потрібні. Я якраз знімав кальку з креслень на станцію добре відомим всім студентам методом "дралоскопа". Не було у нас нічого, ніякого уявлення про конструкцію ЧАЕС та розташування об'єктів на її території. Якщо хочеш отримувати інформацію від фахівця - маєш розмовляти на його технічній чи спеціальній мові. Тому мусили вивчати станцію. Офіцери, що працювали в міському відділі і вели ЧАЕС, на той час вже лікувалися в різних медзакладах Києва і Москви, бо набагато перебрали дозволений рівень опромінення.

До речі, слушно подякувати нашій відомчій медицині, вони ризикнули і призначили нам щоденні експериментальні сорбенти. Сьогодні це відпрацьована технологія, а тоді мало не були відсторонені від медицичної практики і не пішли під суд. Нам зберегли здоров'я, рівень смертності у нас в рази нижче, чим в інших галузях, де медики вичікували. Вони весь час були з нами в групі.

При нас привезли з міськвідділу Прип'яті мішки з оперативною інформацією - і справи агентів, і "літерні" справи по підрозділах станції, і справи на об'єкти нашої зацікавленості. Вивчали, встановлювали людей, конспіративно відновлювали зв'язок.
***

Знаходили спеціалістів зі станції по всій Україні і далеко за її межами. Багато працівників станції при евакуації роз'їхались з сім'ями по родичах, частина зразу ж повернулася, а деяких поінформованих людей, що допомогли б вивчити всі обставини трагедії, прийшлось шукати специфічними методами.

Одного з таких мені вдалося віднайти у родичів у Сибіру. Цікаво, що інформацію звідти прийняв спецтелефоном і власноруч записав для мене, капітана, керівник московської опергрупи генерал-лейтенант (вони працювали паралельно з нами, бо у нас фахівці були лише з експлуатації реактора).

Поверталися фахівці, ми їх опитували, збирали до купи мозаїку подій до і після цієї катастрофи. Сидить перед тобою, молодою людиною, літній чоловік і виправдовується за свої вчинки, а мене ж цікавить інше - що відбулося з технікою, де і яка могла бути помилка персоналу. Щоб не повторилося подібне. Мабуть, минулі репресії далися взнаки...

Або розмовляєш з працівником, який весь час був тут, багато знає. У нього червоні очі - чи від перевтоми, чи від отриманого опромінення. І не знаєш, скільки йому залишилось, але твоя служба вимагає конкретики. Жалієш, але мусиш. Йому б відіспатися, відпочити...

Взагалі, в ті дні треба було вчитися жити по іншому, в нових реаліях. Наприклад, по дорозі треба йти посередині, по осьовій - бо на узбіччя збирається пил, що колесами заноситься з ЧАЕС, так менше отримуєш опромінення.

Митися з милом потрібно спершу холодною водою, щоб пори на шкірі закрилися і пил з тіла змився, а потім вже теплою, щоб сон прийшов скоріше. До речі, у лазні нам допомагала сім'я добровольців - літніх людей, пенсіонерів із західної України. Вони, вчені, приїхали сюди і привезли свої знання, але робота знайшлась тільки тут - видавати мило та рушники. Нічого, з розумінням реагували - видно, ще не прийшов час їхніх знань.

На відпочинок ми виїздили за 20 км від Чорнобиля, спали по 3 - 4 години і знову до роботи. Якось дивимося (вже далеченько проїхали, глуха ніч) - в одному з сел під ліхтарем на стовпі гуляє свадьба, пил аж до зірок! Танці, співи. Життя не зупинити - все було заплановано раніше...

Опівночі, по закінченні роботи, вийдеш на подвір'я, чекаючи інших, які ще на доповіді. Природа буяє, такі жадані, солодкі весняні запахи - все квітує. Начебто так і має бути, але жодного співу чи цвірікання якоїсь пташки. Гнітюча тиша і темрява... Над головою в небі зірки розміром з блюдце - здається, рукою можна доторкнутися. Такі я раніше бачив тільки на строковій службі у Прибалтиці в ракетних стратегічних військах - стояли в лісі, світломаскування.
***

В ті дні було тривожно. Вчені припускали, що розплав у реакторі пропалить дно, послідовно біля 5 метрів залізобетонних перекриттів між поверхами і досягне води у басейні - барботері, що під станцією. Тоді - пароводяний вибух і вже нічого не врятує Европу, бо більшість радіоактивних матеріалів ще залишалася в реакторі. Кожен з нас ті вибухи бачив у нано чи мікро вимірі у себе на кухні, коли на розігріту сковородку викладав картоплю для смаження, а жир і пар розліталися навкруг. Тому і воду відкачували (не водолази відкривали крани, а трубу гофрометалеву затягли туди і подалі відвели, а якийсь трактор проїхав по ній і пошкодив - прийшлось розбиратися, по дурі чи з умислу), і спеціальним цементним розчином, що повільно застигав і тому міг заповнити всю конструкцію з перегородками, і шахтарі рили під станцією тунелі, куди також заливали бетон, вибирали між ними землю і знову заливали порожнечі. Щоб затримати той розплав на шляху до підземних водяних горизонтів. Будували стінку в землі навкруг станції, щоб ізолювати ті ж підземні води. Все це, і багато ще чого робилось в ті дні, коли мені випало там бути.

Зараз знаємо, що багато чого зробили зайвого, або не так, але хто тоді напевно що знав? Дмухали на холодну воду, і це було виправдано.

Ще одна цікавинка - як розверталася бюрократична машина. В перші дні ми обідали в міській їдальні, що розвернулася на базі ресторану, за свій кошт. Можна також було відвідувати солдатську їдальню, майже цілодобову, безкоштовно, що ми і зробили ввечері в день приїзду, але ж... Потім видали талони, якими ми розраховувались. Згодом в приміщенні встановили перегородки і розділили на зони, талони теж по категоріях. Поставили вішалки для генеральських кашкетів. Наступного разу обладнали на вулиці рукомийники - в рядок, як в армії. А вже коли біля входу намертво приладнали табличку - їдальня, часи роботи - серце почало заспокоюватися, найважчі часи залишаються позаду.

Повернувся я в інший Київ - щоденно помитий, з зеленою до пізньої осені травою не газонах - ось про що єдине жалкую, бо почався і закінчився той порядок у столиці у 1986 році.

Анатолій Бєляєв,
голова правління ГО "Контррозвідники Чорнобиля", генерал-лейтенант у відставці


P.S. Я навмисно не назвав жодного прізвища, всі вони в моєму серці і пам'яті, та і ветерани їх добре знають. Ми чесно тоді і в подальшому відпрацювали, багатьох офіцерів навіть стримували, бо йшли вони на ризик, що не завжди був виправданий. Кожний третій вже пішов...

Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Май 2021    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31