Новий керівник ЦРУ Вільям Джозеф Бернс: політичний портрет

18 березня 2021 року Верхня палата Конгресу США проголосувала за призначення Роберта Вільяма Бернса на посаду керівника Центрального розвідувального управління США. Нижче подаємо більш детальну інформацію про нього як одного із найдосвідченіших дипломатів Сполучених Штатів Америки, який свого часу був послом у Росії.

Після перемоги у листопаді 2020 р. на президентських виборах у США представника Демократичної партії Джозефа Байдена в експертних колах, як завжди у таких ситуаціях, розпочалося обговорення можливих кандидатур на високі державні посади у новій адміністрації. Особливу увагу аналітиків викликало питання щодо того, хто очолить головне розвідувальне відомство – ЦРУ. Як відомо, протягом усього терміну президенства Дональда Трампа його відносини з Ленглі (та й усім розвідувальним співтовариством) складалися не найкращим чином.

Експерти, з посиланням на власні інформовані джерела з оточення новообраного президента, називали кілька достатньо відомих прізвищ осіб, які мали відповідний бекграунд. Основними серед них були колишній 1-й заступник директора ЦРУ Майкл Морелл та аналітик ЦРУ Елісса Слоткін, яка потім працювала на керівних посадах у міністерстві оборони, а у січні 2019 р. стала членом Палати представників Конгресу США від Демократичної партії. Однак 11 січня 2021 р. Джозеф Байден особисто оголосив, що буде рекомендувати на посаду директора ЦРУ кадрового дипломата Вільяма Бернса. Життєвий шлях цього досвідченого ветерана міжнародної політики заслуговує на те, щоб описати його докладно.

Народився Вільям Джозеф Бернс 4 квітня 1956 р. на території військової бази Форт-Брегг у штаті Північна Кароліна. Це – один із основних гарнізонів армії США, який був заснований ще у 1918 р. Після Другої світової війни він став місцем постійної дислокації повітряно-десантних підрозділів, на базі яких розроблялися спеціальні методи ведення війни. Тут був сформований Центр психологічної війни та створена головна тренувальна база «зелених беретів».
Батько Вільяма Бернса, теж Вільям, мав ірландське походження , був армійським офіцером, учасником війни у В’єтнамі. За час служби з 1954 р. йому довелось змінити 10 гарнізонів (включно з військовою базою у Німеччині), а його чотирьом синам – Вільяму, Джеку, Роберту і Марку – 3 школи. Вільям Бернс-старший у відставку вийшов у званні генерал-майора, у 1986-1988 рр. він був старшим помічником заступника Державного секретаря з військово-політичних питань, а у 1988-1989 рр. очолював Агентство США з контролю над озброєннями та роззброєння. Це федеральне відомство, незалежне від Міністерства оборони і Державного департаменту, відповідало за розробку і реалізацію політики у сфері контролю над озброєннями, роззброєння та здійснення верифікації відповідних міжнародних угод.

Після отримання середньої освіти Вільям Бернс у 1973-1978 рр. навчався на історичному факультеті приватного католицького університету імені Ла Салля (м. Філадельфія, штат Пенсильванія), де отримав ступінь бакалавра мистецтв з історичних наук. Вибір навчального закладу був зумовлений релігійними традиціями, яких дотримувались у родині.

Літні канікули у 1974 р. Вільям провів у Єгипті, куди був призначений послом батько його кращого шкільного товариша Конрада Айлца. Одного разу хлопцям навіть вдалося побувати на віллі президента АРЄ Анвара Садата, куди був запрошений погостювати американський посол. За пізнішим визнанням самого Бернса, він був дуже вражений перебуванням у цій екзотичній країні, і перше знайомство з Близьким Сходом відіграло не останню роль у його бажанні стати дипломатом.



За словами професора університету імені Ла Салля Джона Грейді, Вільям був відмінником з усіх предметів і цікавився Європою та Близьким Сходом, а диплом захистив на тему американо-єгипетських відносин у 1947-1949 рр.

У 1978-1981 рр. Бернс навчався у коледжі імені Святого Іоанна престижного Оксфордського університету (м. Оксфорд, Велика Британія), по закінченню якого отримав ступінь магістра філософії і доктора філософії у сфері міжнародних відносин. Його докторська дисертація «Економічна допомога та американська політика щодо Єгипту. 1955-1981 рр.» отримала схвальні відгуки у науковому середовищі і була видана у 1985 р. окремою монографією. Слід зазначити, що навчався Вільям за кордоном як стипендіат фонду Маршалла. До нього жоден зі студентів університету імені Ла Салля не отримував цієї стипендії. У період навчання в Оксфорді Бернс виступав за університетську баскетбольну команду, а під час канікул багато подорожував країнами Європи.

У листопаді 1979 р. Вільям поїхав до Лондона, де у посольстві США склав письмовий та усний іспити для вступу на дипломатичну службу. Як він потім згадував, про намір скласти такі іспити йому розповів знайомий старшокурсник-американець, який і запропонував зробити це разом. Бернс особливо не розраховував на успіх цього задуму, але на своє здивування через місяць отримав офіційного листа про прийняття його до штату Державного департаменту.

На початку 1982 р. Вільям розпочав навчання на двомісячних підготовчих курсах для нових співробітників дипломатичної служби у Вашингтоні. Тут він познайомився зі своєю колегою Лісою Карті, яка пізніше стала його дружиною. Після закінчення курсів вона отримала призначення до посольства США у Сінгапурі, а Бернс ще протягом півроку опановував основи арабської мови.

У перше закордонне відрядженням Вільям виїхав у 1983 р. до посольства США у Йорданії. Там, набираючись дипломатичного досвіду, деякий час він працював співробітником візової служби консульського відділу, а потім його перевели до політичного відділу.

Одного разу з Бернсом трапився випадок, що мало не коштував йому кар’єри (якщо не життя). Наймолодшому дипломатові доручили супроводжувати вантажівку з офісним обладнанням з Йорданії до посольства США у Багдаді. На кордоні з Іраком Вільям був затриманий представниками органів безпеки Саддама Хусейна. Вантажівка та обладнання були конфісковані, а самому Бернсу ледве вдалося зв’язатися з посольством та через кілька днів вилетіти до Йорданії.

Не менш ризикованим виявилося його бажання поглиблювати знання арабської мови. Вільяму вдалося вмовити посла, і він два тижні провів серед представників войовничого бедуїнського племені ховейтат на півдні країни.

Повернувшись влітку 1984 р. з відрядження, Бернс протягом 10 років робив у Вашингтоні успішну кар’єру. Розпочав її як помічник керівника Бюро у справах Близького Сходу і Південної Азії Державного департаменту з кадрових питань. Практично одночасно його дружина, яка повернулася з відрядження, була призначена на ідентичну посаду у Бюро у справах міжнародних організацій Державного департаменту. Через рік Бернс став вже спеціальним помічником заступника Державного секретаря.

У 1986 р. його відряджають на роботу до Ради національної безпеки. Там Вільям швидко виростає від рядового співробітника до посади старшого директора Управління Близького Сходу і Південної Азії.

У 1989 р. Бернс повертається до Державного департаменту, де працює 1-им заступником директора Групи політичного планування. До складу Групи, яку очолював знаний фахівець з близькосхідних питань Денніс Росс, крім дипломатів, співробітників Пентагону і ЦРУ, входили такі відомі вчені, як Джон Айкенберрі, Френк Фукуяма і експерти-радянологи, такі як Том Грем, Білл Браунфілд і Ден Керцер. Про значення цього підрозділу можна сказати, що тодішній Державний секретар Джеймс Бейкер вважав його своєю власною маленькою Радою національної безпеки.

У час кардинальних геополітичних змін у Вільяма зародилося бажання попрацювати в країні, яка, на його думку, становила для американського дипломата особливий інтерес, – у Росії. Як тільки у Москві відкрилася відповідна вакансія, він вирішив не упускати шансу. Готуючись до відрядження, Бернс у 1993 р. виїжджає до Німеччини, де майже рік у Європейському центрі досліджень безпеки імені Джорджа Маршалла навчається на курсах з поглибленого вивчення російської мови. У своїй групі, яка повністю складалася з офіцерів Збройних сил США, він був єдиною цивільною особою. Фактично перед прибуттям туди Вільяма цей заклад, розташований у баварській громаді Гарміш-Партенкірхен, був реформований. Раніше він мав назву Російський інститут Армії США і у роки холодної війни працював в інтересах військової розвідки. Дружина Бернса одночасно з ним проходила курс початківця російської мови у групі військовослужбовців частин спеціального призначення. Пізніше у своїх мемуарах Бернс жартома написав, що вона до цього часу підозріло добре орієнтується у найскладніших російських військових термінах.



Навесні 1994 р. протягом двох тижнів Вільям перебував у Санкт-Петербурзі, де проживав у простій родині, поглиблюючи знання розмовної російської мови. Він пригадував, що завдяки 18-річному синові своїх господарів значно поповнив словниковий запас і навіть відкрив для себе абсолютно новий його пласт, а саме – ненормативну лексику.

З літа 1994 р. до початку 1996 р. Бернс працював на посаді радника-посланника посольства США у Москві, керував роботою політичного відділу, який складався з 27 співробітників, і часто виїжджав у службові відрядження у різні регіони РФ. Наприкінці 1994 р., напередодні візиту до Росії віце-президента Альберта Гора він надіслав до Вашингтона телеграму, в якій, зокрема, написав: «Зовнішня політика Єльцина націлена на те, щоб приховати слабкість країни і знову заявити про російські прерогативи. Породжувана гострим жалем за втраченим статусом наддержави і настільки ж гострим відчуттям, що Захід використовує слабкість Росії в своїх інтересах, наступальна зовнішня політика стала однією з небагатьох тем, які об’єднують росіян, втомлених від нескінченних суперечок про внутрішню ситуацію в країні. Єльцин сповнений рішучості повернути Росії статус великої держави і право на відстоювання своїх інтересів у так званому ближньому зарубіжжі, тобто в сусідніх євразійських державах – колишніх республіках СРСР». Як бачимо, оцінки американського дипломата й донині залишаються актуальними.

Після завершення відрядження до РФ протягом двох років Бернс працював на посаді директора Виконавчого секретаріату Державного департаменту (штат на той час – 160 співробітників). Ця посада прирівнюється до посади помічника Державного секретаря, який відповідає за контакти Державного департаменту з Білим домом, Радою національної безпеки та іншими відомствами, а також керує оперативним центром Державного департаменту і готує довідкові матеріали щодо роботи Державного департаменту під час передачі влади між адміністраціями президента.

У 1998-2001 рр. Бернс був послом у Йорданії, і його перебування там співпало зі зміною монарха. Після смерті Хусейна І королем став його син Абдалла ІІ, одним із пріоритетів правління якого був економічний розвиток країни (не без допомоги з боку США). У зовнішній політиці він продовжив лінію свого батька, при якому Йорданія перетворилася на важливого союзника Америки. Дружина Вільяма під час цього відрядження залишалася співробітником Державного департаменту, займаючись проблемами біженців, вона часто виїжджала за межі Йорданії.
У 2001-2005 рр. Бернс очолював Близькосхідне бюро Державного департаменту у статусі помічника Державного секретаря з питань Близького Сходу. Після призначення він запросив до себе на роботу найбільш досвідчених арабістів: колишніх послів США у Кувейті, Лівані та Сирії. Спільно з тодішнім директором ЦРУ Джорджем Тенетом Бернс відіграв важливу роль у реалізації ізраїльсько-палестинської угоди про припинення вогню.
У 2005-2008 рр. Бернсу знову випало працювати у Росії, на цей раз вже як керівнику посольства.



У книзі спогадів Вільям написав: «Служба на посаді посла США у Москві була роботою моєї мрії». Бернс досить критично оцінює Путіна, водночас позитивно відгукується про міністра закордонних справ Сергія Лаврова, називає його «дипломатом світового класу, майстерним переговорником, який не пропускає жодної деталі і володіє невичерпною творчою уявою».

Повернення Бернса до Вашингтона принесло йому нове кар’єрне зростання. Протягом трьох років він – заступник Державного секретаря з політичних питань. У 2008 р. за дорученням президента Джорджа Буша-молодшого Бернс проводив таємні переговори з офіційними особами Ірану щодо врегулювання двосторонніх відносин. Тоді ж йому був присвоєний дипломатичний ранг кар’єрного посла, який прирівнюється до військового звання 4-зіркового генерала.

У 2011-2014 рр. Бернс працює 1-м заступником Державного секретаря Хілларі Клінтон. У 2013 р. він разом із Джейком Салліваном, радником з національної безпеки тодішнього віце-президента Джо Байдена, керував діяльністю таємного двостороннього каналу контактів з Іраном, що призвело до підписання Спільного всеосяжного плану дій – ядерної угоди з Іраном. Того ж року видання «The Atlantic» назвало Бернса секретною зброєю Державних секретарів США протягом двох десятиліть, а журналом «Foreign Policy» він був визнаний «дипломатом року». Судячи з усього, саме за діяльність у статусі «секретної зброї» Бернс і отримав дві високі нагороди: медальйон розвідувального співтовариства і медаль з емблемою ЦРУ.

25 лютого 2014 р., повертаючись із закриття Олімпійських ігор у Сочі, Бернс спеціально прилетів до Києва, де відвідав Майдан і від імені Державного департаменту поклав квіти до імпровізованого меморіалу на честь загиблих учасників Помаранчевої революції.
У квітні 2014 р. було оголошено, що Бернс вийде у відставку, яку він двічі відкладав спочатку на прохання Державного секретаря Джона Керрі, а потім – на прохання президента Барака Обами. Останній у своїй заяві назвав Бернса кваліфікованим радником, бездоганним дипломатом і прикладом для поколінь державних службовців, який своєю діяльністю зробив країну сильнішою. Експерти не побачили у цьому жодних підводних каменів, а розцінили такий крок, як бажання простої людини відпочити від багатьох років напруженої та виснажливої роботи.



У лютому 2015 р. Бернс був призначений президентом Фонду Карнегі за міжнародний мир. Хоча він і відійшов від активної політичної діяльності, про нього не забували. Так, у 2016 р. у ході президентської кампанії Бернс був одним із основних претендентів на посаду Державного секретаря кандидата в президенти Хілларі Клінтон.

У березні 2019 р. Бернс опублікував у журналі «The Atlantic» статтю під назвою «Як зіпсувалися відносини США і Росії». Основний посил тексту в тому, що рівноправне співробітництво з РФ практично неможливе, а «Трамп, очевидно, не усвідомлює, що співпрацювати з такими противниками, як Путін, – неправильна мета для дипломатії, націленої на просування власних інтересів». Колишній посол у Москві наполягав на так званій тактичній дипломатії у взаєминах з РФ: «Ми не повинні поступатися Путіну або ж відмовлятися від надії побачити Росію без нього». Матеріал був підданий різкій критиці у прокремлівському експертному середовищі, де заявили, що «одкровення дипломата з усією повнотою показують безглуздість уявлень американської еліти про нашу країну – і особисто про Володимира Путіна». За оцінками згаданих експертів, це властиво практично усім американським дипломатам і розвідникам, які вважають себе фахівцями з Росії.

У 2019 р. Бернс видав книгу спогадів «The Back Channel: A Memoir of American Diplomacy and the Case for Its Renewal» (вийшла у Росії під назвою «Невидимая сила. Как работает американская дипломатия»), де на підставі майже 100 розсекречених документів Державного департаменту описані події, до яких він мав безпосереднє відношення як дипломат: операція «Буря в пустелі» (1991), розпад Югославії (1999), розширення НАТО тощо. Водночас Бернс ставить під сумнів доцільність деяких рішень американської сторони, включно, наприклад, з планами інтеграції України та Грузії в НАТО, які фундаментально зіпсували американо-російські відносини.

У своїй книзі Бернс позитивно відгукується про діяльність ЦРУ і тих співробітників американської розвідки, з якими йому довелося працювати. Під час першого відрядження до Йорданії у Бернса встановилися близькі стосунки з досвідченим арабістом Метью Генноном. У 1988 р. він загинув із родиною під час вибуху літака авіакомпанії «Pan American» (теракт лівійських спецслужб) над шотландським містом Локербі. У 2012 р. ЦРУ офіційно визнало його відомчу приналежність. Вже будучи послом в Аммані, Бернс потоваришував з Робертом Річером, якого він називає «наш чудовий резидент». З останнім вони підтримували контакти вже після повернення з відрядження.

У ході передвиборчої кампанії Байдена експерти вважали Бернса пріоритетним кандидатом на посаду Державного секретаря у новій адміністрації. А наприкінці грудня 2020 р. колишній аналітик ЦРУ та Державного департаменту Мелвін Гудман виступив у ЗМІ з рекомендацією призначити Бернса керівником Ленглі. На його думку, таке призначення стало б важливим сигналом для відродження державної служби, яка принижувалась протягом останніх чотирьох років, і мало б важливе значення для усього розвідувального співтовариства, а не лише ЦРУ. Невідомо, чи саме до цієї рекомендації дослухався Байден, але, як згадувалось вище, він таке рішення прийняв.

Коментуючи свій вибір, новообраний президент заявив, що Бернс розділяє його глибоке переконання у тому, що розвідка має бути аполітичною, і що віддані своїй справі професіонали-розвідники, які служать США, заслуговують на вдячність і повагу.



Це рішення Байдена було прийняте після того, як інших претендентів (зокрема, колишнього в.о. директора ЦРУ Майкла Морелла) сенатори-демократи у Спеціальному комітеті у справах розвідки визнали неприйнятними, з огляду на їхню підтримку програми застосування посиленої техніки допиту (фактично, тортур ув’язнених у так званих таємних в’язницях ЦРУ та у в’язницях Гуантанамо і Абу-Грейб).

Очікується, що у Бернса, який користується повагою як серед демократів, так і республіканців, не буде значних проблем при затвердженні у Конгресі. Також очікується, що директор ЦРУ не буде входити до складу кабінету Байдена (як це було при адміністрації Трампа), а матиме спеціальний статус, як за часів президентства Обами. Членом кабінету стане Евріл Хейнс, яка 21 січня ц.р. призначена на посаду директора національної розвідки. Хейнс і Бернс мають давні дружні стосунки, що сприятиме їхній роботі на високих посадах у розвідувальному співтоваристві.

За словами директора Московського центру Карнегі Дмитра Треніна, Бернс є людиною, особисто близькою до Байдена, що означає більшу прив’язку дій ЦРУ до зовнішньої політики США та посилений контроль за розвідкою з боку президента. А для Росії це – фактор передбачуваності. Критично ставлячись до зовнішньої і внутрішньої політики Володимира Путіна, Бернс виступає за стабільність у відносинах з Росією. Він продовжував цікавитися Росією і після завершення посольської місії у Москві і добре орієнтується в російських реаліях. Кредо Бернса: висновки повинні завжди спиратися на всю сукупність відомих і значущих фактів.

В усіх публікаціях, присвячених рішенню Байдена щодо висунення Бернса на посаду директора ЦРУ, наголошується, що він був одним із двох кар’єрних дипломатів, які стали заступниками Державного секретаря, а у разі затвердження Конгресом стане першим дипломатом, який очолить ЦРУ. Водночас низка фактів свідчить про можливу причетність Бернса (як ідеального кандидата за багатьма критеріями) до кадрового складу американської розвідки, а точніше до так званої Групи глибокого прикриття. На це, зокрема, вказують: його походження (батько – генерал військ спеціального призначення, потім – керівник відомства, тісно пов’язаного з розвідслужбами); навчання в елітному університеті («кузня кадрів» британських спецслужб); знання французької мови (ще до вивчення арабської та російської мов); зарахування до штату Державного департаменту ще у період навчання; робота у консульському та політичному відділі посольства (традиційні посади прикриття офіцерів ЦРУ); мовна практика серед місцевого населення; дружні стосунки зі співробітниками ЦРУ, які він свідомо не приховує.

Після оголошення рішення Байдена авторитетний та інформований веб-ресурс «Intelligence Online» розмістив статтю під назвою «Ветеран Управління Бернс повертається, щоб покращити становище ЦРУ у Вашингтоні». У статті зазначається, що Бернсу, «який був знайомий з розвідкою на початку своєї кар’єри в Аммані, доведеться відновити відносини ЦРУ з Білим домом». Контакти та досвід, накопичений Бернсом за сорок років у дипломатії, можуть дозволити ЦРУ вийти з ізоляції та зміцнити зв’язки з інституціями у Вашингтоні, які відомству потрібно мати на своєму боці. Після чотирьох років президентства Трампа ЦРУ (зокрема, і з власної вини) має погані відносини з Конгресом, Державним департаментом та міністерством оборони США, які останнім часом погрожують припинити фінансування військових програм Ленглі.

Серед корисних контактів Бернса у статті називаються: колега по першому відрядженню до Йорданії Едвард Джереджян, пізніше – посол США у Сирії, а потім – голова «Occidental Petroleum» і засновник «Djerejian Global Consultancies»; колега по першому відрядженню до Йорданії Джеймс Коллінз, пізніше – посол США у РФ, потім працював на ключових політичних та розвідувальних посадах, зараз – радник впливової юридичної компанії у Вашингтоні «Akin Gump Strauss Hauer & Feld»; резидент ЦРУ в Йорданії Роберт Річер, потім – помічник заступника директора з оперативних питань ЦРУ, а після відставки – віце-президент з питань розвідки однієї з найбільших приватних військових компаній, раніше відомої під назвою «Blackwater», і власник компанії «Total Intelligence Solutions», заснованої ним разом із Джозефом Кофером Блеком, колишнім керівником Контртерористичного центру ЦРУ.

Володимир Паливода,
дослідник діяльності спеціальних служб




Долучайтесь до нас у Facebook