Суд іде… Точніше – судилище в Карелії. Там під вартою тримають Юрія Дмитрієва – пошуковця, який розповідає світові правду про Сандармох.
Ще одне нагадування про багатостраждальне місце пам’яті за озером Онего – ця стаття, головний герой якої
Борис Пилипенко з 1937 року має останню земну адресу – Сандармох...
Про місце страти репресованого художника, мистецтвознавця, вченого-етнографа дослідники соловецької трагедії дізналися ще 1997-го, коли в Карелії пошуковці віднайшли Сандармох (див. публікації спецпроекту «Вектор-ньюз» «Рік жертв Великого терору»). Ім'я розстріляного працівника культури не раз згадував у своїй публіцистиці автор цих рядків, а 2003 року частина інформації про Бориса Пилипенка, віднайдена в розсекречених справах НКВД, увійшла до науково-документальної книжки «Остання адреса...». Згодом
Олексій Нестуля, вчений-історик з Полтави, на основі архівних джерел написав і подав до збірки «Зневажена Кліо» (Київ, 2005) статтю про уродженця Чернігова, талановитого дослідника, керівника асоціації художників, який працював у різний час у Харкові й Києві. Однак дивно те, що навіть у наукових працях не згадуються назви художніх творів майстра пензля.
А 2020-го зненацька з новою силою спалахнув інтерес до творчості Бориса Кузьмовича Пилипенка – в українські музеї полетіли листи-запити про наявність картин художника, ескізів, етнографічних замальовок... І цей інтерес, що цікаво, зародився... далеко за межами України.
Чому так? Згадаймо крилату фразу – шерше ля фам. Загадкова жінка, яку пропонується шукати, якраз сама шукає відповідь на питання про «невідомого українського художника». І ця представниця чарівної статі, виявляється, тісно пов'язана долею з такими неблизькими місцями, як Передуралля (Перм) і Заполяр'я (Воркута), а її дідусь-поляк у 1930-х відбував строк на Соловках. Однак для початку життєву історію, яку розповіла
Марія Бєлкіна (та сама la femme), хотілося б попередити невеликим «ліричним відступом» – про добрих людей.
Інтерес до минулого виявляють зазвичай не Івани Безрідні, а ті, для кого пам'ять – не пустий звук. Пізнавши їх ближче, чітко розумієш, що не випадково і не «зненацька» люди, які, приміром, живуть у Москві, також зацікавилися справою, що потребує додаткових відомостей про українця, страченого 1937-го за Медвежою Горою в Карелії... Саме з Білокам'яної в 2019–2020 роках надійшли листи до Чернігова й Києва, але до цієї нової хвилі пошуку маловідомої творчої спадщини репресованого художника закономірно привели події, в центрі яких знову-таки Карелія – «справа Хотабича» (арешт у Петрозаводську в грудні 2016 року дослідника Юрія Дмитрієва). Звинувачення в криміналі відомого пошуковця, знавця історії Великого терору, а також залякування в’язницею активних «меморіальців» обурили широкий загал. Скоєне владою люди розцінили як підлу й цинічну помсту в науку всім неугодним викривачам злочинів режиму Сталіна. У підсумку, понад сподівання самих же гонителів, справа Дмитрієва об'єднала і згуртувала людей, які виступають на його підтримку і безкорисливо, на волонтерських засадах, далі розвивають Сандармох як місце пам'яті.
І ці рядки автора-киянина про художника Бориса Пилипенка теж написані завдяки волонтерам – із вдячністю за їхню безкорисливу благородну працю.
Портрет соловецького в’язня
Марія Бєлкіна, внучка соловецького політв'язня
Івана Феліціановича Дембського, передала 2007 року на зберігання до Музею і громадського центру імені Андрія Сахарова (Москва) кілька табірних малюнків, що колись належали її розстріляному родичеві й стали сімейною реліквією. Серед них – пожовклий аркуш паперу з портретом Івана Дембського (робота олівцем невідомого в'язня-художника, підписана монограмою «БП» з розташованою над нею буквою «К», поверненою набік). Дата роботи вказана українською мовою – «1936 р.».
За сімейною легендою, автор малюнка – українець, професійний художник з оточення режисера Леся Курбаса, який в той час також був в'язнем Соловків, повідомляє про портрет Івана Дембського сайт «Віртуальний музей ГУЛАГу».
А в лютому 2020-го москвич Юрій Михайлин у соціальній мережі (група «Справа Дмитрієва») повідомив таке. Ув'язнений І. Ф. Дембський був фармацевтом і художником-аматором. Його заарештували 1934-го, звинуватили в «контрреволюційних злочинах» і відправили до карельського табору (станція Медвежа Гора), потім до Сегежі. Олександра Емільївна Адамсон-Дембська, отримавши 1936-го дозвіл на побачення з чоловіком (на місяць), приїхала до Сегежі, привезла, на його прохання, фарби, пензлі, полотно. Але за два тижні в'язня перевели до Кемі, а потім на Соловецькі острови. Тоді ж він передав дружині малюнки – барак, краєвиди монастиря... «Мабуть, разом з ними передано й цей портрет. Але хто його автор?» – поставив собі питання Юрій Михайлин. З його слів, Марія Бєлкіна, вивчивши списки соловчан, визначила, що лише в одного художника-українця ті самі ініціали, що й у монограмі – це Борис Кузьмович Пилипенко. «Коли виникло це припущення, стало зрозуміліше, що за галочку намальовано над монограмою «БП». Найпевніше, це лежить «К» – Кузьмович», – пише Михайлин.
З життєпису Пилипенка відомо, що 20-річний шанувальник народного мистецтва брав участь у художніх виставках з 1912 року. З кількох музеїв Харкова й Києва на запити (тепер уже надіслані автором цих рядків – ще до поширення пандемії коронавірусу) надійшли невтішні відповіді: немає в їхніх зібраннях картин, малюнків, ескізів, що цікавлять автора звернень... Один з ранніх малюнків зберігається в музеї в Чернігові, але на цей час реально нема з чим порівняти згадану монограму...
Залишається надія на приватних колекціонерів: можливо, у них знайдеться щось із творінь репресованого художника. Трапляється, в такій справі якраз і допомагають книжки, статті, повідомлення в пресі чи соціальних мережах.
І що варто уваги – на меморіалі «Сандармох» учасники волонтерського проекту встановили 30 жовтня 2018 року пам'ятну табличку Іванові Дембському, а трохи пізніше – 11 травня 2019 го – Борисові Пилипенку.
Саме час, мабуть, розповісти ще про двох незвичайних москвичів.
Подружжя справжніх«Сандармох. Повернення імен»: як сімейна пара з Москви зберігає пам'ять жертв терору» – це назва публікації в «Афиша Daily», яка популярно пояснює, що рухає ентузіастами. Чому люди витрачають власні сили, гроші, особистий час, збираючи по крихтах матеріали про вбитих, складаючи біографії, приїжджаючи з виготовленими пам'ятними табличками в неблизьку Карелію, щоб над розстрільними ямами «оживити» безіменні сірі стовпці візуальною інформацією про знищених в СССР жертв терору і викласти про них відеоролики в соціальні мережі.
Подружжя москвичів – це Максим Лялін (керівник в одній з компаній) і Анна Тугаринова.
Вони рушійна сила волонтерського проекту, що є продовженням справи «меморіальцев». Активно долучаються учні й викладачі Московської міжнародної кіношколи, багато інших небайдужих людей – вчені, працівники культури, громадські діячі. Таблички виготовляють з металокераміки або дерева. Отак імена розстріляних, їхні візуальні образи матеріалізуються і стають частиною меморіалу. Це і своєрідна форма опору інформаційним атакам на Сандармох, адже «зруйнувати пам'ятник з персональною табличкою все-таки складніше», вважає Максим Лялін.
«Коли перед вами просто число жертв, ви можете трактувати їх як завгодно. Але коли ти бачиш його ім'я, його обличчя, його очі – що можна пред'явити проти цього?» – свої думки й почуття Анна Тугаринова підкріпила словами письменника, колишнього в'язня Колими Варлама Шаламова: «Были ли мы? Отвечаю: «Были» – со всей выразительностью протокола, ответственностью, отчетливостью документа» (Афиша Daily, 26.11.2019).
Двоє зі стовпцяНа меморіалі дві пам'ятні таблички з іменами й портретами в'язнів пригвинчені на одному стовпці. Душі обох – українця і поляка – прагнули творчості, але 1937-го таланти зарили в землю – у прямому значенні цих слів... Так, страчених згодом реабілітували. Але цими формальними кампаніями «відновлення справедливості» вожді КПСС радше намагалася обілити себе і змити кров з організаторів терору, наділених владою. А жертвам беззаконня до чого «милість» держави, яка їх убила… Жертви апріорі невинні. Як немає провини й на тих сотнях тисяч сімей селян (спецпоселенців), насильно позбавлених батьківщини, висланих до чужих країв. Про реабілітацію «трудармійців» за радянських часів ані пари з уст (ну, відправили «куркулів» освоювати Сибір і північну тайгу – не шльопнули ж...). Це нормально? Держава не покаялася. Найголовнішого немає – умозміни. А всіх принижених і зневажених виправдала Історія.
Кілька штрихів до портретів на стовпці. Безпартійний чернігівець Борис Пилипенко, якого з юності вабило образотворче мистецтво й зовсім не хвилювала романтика революційної боротьби, закінчив Київський університет, де вивчав право. У народній студії брав уроки майстрів живопису. Змінювалася влада, проте наш герой не хапався за зброю – працював у галузі охорони пам'яток мистецтва та старовини. На початку 1920-х учень художника і скульптора Івана Рашевського став фундатором етнографічного музею в рідному місті, керував секцією Чернігівського наукового товариства. З 1926 року – науковий співробітник Всеукраїнського соціального музею ім. Артема в Харкові. Був аспірантом і викладачем. Очолював Харківську філію Асоціації художників Червоної України й певний час керував її президією. З весни 1929-го – науковий співробітник Всеукраїнського історичного музею ім. Тараса Шевченка в Києві. Організовував виставкову діяльність, мав як дослідник широке коло інтересів, виїздив у польові експедиції. У роки Голодомору арештований 25 лютого 1933-го у сфабрикованій ГПУ справі «УВО». За недоведеністю звинувачень звільнений у травні 1934-го, але за рік знову взятий під варту, звинувачений у «терористичній діяльності» і 14 лютого 1936-го засуджений Військовим трибуналом Київського військового округу до семи років виправно-трудових таборів... Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.
Художник-аматор Іван Дембський народився в Смоленську, поляк, з дворян. Навчався в фармацевтичному інституті і в Московському університеті, який не закінчив. Член партії правих соціалістів-революціонерів. Арештований 1905 року в Баку й незабаром звільнений. У 1906-му заарештований у Могильові. У грудні 1907-го засуджений Київською судовою палатою до шести років каторги й «вічного поселення» в Східному Сибіру. Після Смоленського централу – на поселенні з 1913-го в Іркутській губернії, завідував фельдшерським пунктом. Уклав шлюб із засланицею О. Е. Адамсон. Звільнений за амністією навесні 1917-го й переїхав з родиною на Північний Кавказ, потім до Білорусі. Проживаючи в Орші (1919–1923), завідував дитбудинком. З 1929-го – в Москві, фармацевт. Мав персональну пенсію за революційні заслуги, член Товариства політкаторжан і засланців. Заарештований 6 грудня 1934 року, засуджений 17 лютого 1935-го Військовою колегією Верховного суду СРСР за ст. 58-10, 11 до 5 років ВТТ. Далі Білбалтлаг і 1936-го – Соловки. Працював вантажником, художником у табірному театрі... Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.
«Винним себе визнав...»Бориса Пилипенка заарештували (вдруге) 20 квітня 1935 року – напередодні святкування в СРСР 65-річчя від дня народження «вічно живого» вождя більшовиків. Комуністи часів Леніна–Сталіна, як і інші спадкоємці у владі, тяжіли до річниць, круглих дат, зустрічали їх «подарунками». Скажімо, «йдучи назустріч знаменному ювілею», робітникам і колгоспникам пропонували ударно попрацювати (на суботниках – безоплатно). А пильні чекісти й собі пнулися підсобити на таємному фронті кремлівському «рульовому» та напаскудити «ворогам революції». Про це українці влучно заримували рядки, крамольні за радянських часів: «Нас партія веде, а підганя НКВД»...
Чекісти, як відомо, були збройним загоном партії. Вони фабрикували справи, примушуючи жертв до самообмови. Фізичними тортурами й моральним тиском силували арештантів «роззброюватися» й публічно «каятися». Так, уже наступного дня, 21 квітня, заяву потрібного змісту мусив подати начальникові окремого відділу НКВД УССР безпартійний інтелігент Борис Пилипенко, який нібито «зізнався» і «розкаявся».
«По день ареста я был членом контр. революционной (так у тексті. – Авт.) организации украинских националистов, которая имела своей целью отторжение УССР от Советского Союза. Данные о своей контр. революционной деятельности и лиц, известных мне из упомянутой к. р. организации, изложу дополнительно в тексте сознания, – «заявив» під диктовку – характерним чекістських стилем – підломлений науковець. – Я искренне раскаиваюсь в своем поступке и окончательно разоружаюсь. Я решительно и навсегда порываю с националистической средой и твердо обещаю не только никогда не становиться на путь рецидива, но все силы отдаю на службу Партии и Советской власти, если определением справедливого наказания мне дана будет возможность трудиться и работать».
В обвинувальному висновку липової кримінальної справи в січні 1936 року прокурор Головної військової прокуратури Робітничо-селянської червоної армії – діяч із характерним прізвищем Липов – напише: «При обыске у Пилипенко обнаружено: шелковая лента с вышитым УНРовским гербом «Тризуб» и брошюра с УНРовским гимном «Ще не вмерла Україна». Обвиняемый виновным себя признал полностью».
Горезвісну можливість «трудитися й працювати» українському вченому дадуть «Партія і Совєтська влада». Але навіть це концтабірне «благо» він матиме ненадовго – до рішення трійки про розстріл. Страту 1111 соловецьких в'язнів вчинено напередодні чергового «знаменного ювілею» – 20-річчя Жовтневого перевороту... «Збіг? Не думаю», – сказав би щодо цього сучасний кремлівський пропагандист.
У рік початку Великого терору в СРСР фізично знищили багатьох «односправників» Бориса Пилипенка – це репресовані й вислані на Соловки письменники Микола Зеров, Марко Вороний, Павло Филипович, Ананій Лебідь... Дивом вижив на біломорському архіпелазі смерті, а згодом в інших некурортних місцях неозорого ГУЛАГу живописець Леонід Митькевич. Він не визнав себе винним і його звільнили з ув'язнення 1946 року. Український митець повернувся на батьківщину. Жив і працював у Чернігові. Рідкісний виняток з убивчого правила...
Сергій ШевченкоФото з мережі «Фейсбук»
Долучайтесь до нас у Facebook
