Авторизація

» » Пам’яті Валерія Васильовича Малікова...

Пам’яті Валерія Васильовича Малікова...

Сьогодні виповнюється 78 років з дня народження Валерія Васильовича Малікова (30.03.1942 – 31.12.2016) – відомому державному діячеві, який обіймав посади заступника та першого заступника Голови Служби безпеки України (1991 – 1994 р.р.), Голови СБУ (1994 – 1995 р.р.), першого заступника Голови Рахункової палати (1997 – 2004 р.р.).
Пам’яті Валерія Васильовича Малікова...

Його ім’я нерозривно пов’язане із створенням і діяльністю Служби безпеки України, особливо у такі непрості часи початку 90-х років минулого століття. Авторитет, відданість Батьківщині і справі й сьогодні Валерія Васильовича залишаються моральним прикладом та орієнтиром як ветеранам, так і нинішнім співробітникам Служби безпеки.

Нагадаємо, в березні 2017 року видано книжку спогадів ветеранів Служби безпеки, органів влади і управління, українського парламенту про Валерія Васильовича Малікова – голову СБУ в 1994–1995 роках. Документально-публіцистичне видання «Життя – Вітчизні. Голова СБ України генерал-полковник Маліков. Про це повідомлялося на сайті «Вектор ньюз».
Пам’яті Валерія Васильовича Малікова...

В основі майже трьох десятків статей – спогади людей, що особисто знали Валерія Васильовича: це колишні керівники відомства і його провідних підрозділів, державні діячі, працівники Рахункової палати України (в ній певний час був першим заступником голови екс-очільник СБ України). Серед авторів спогадів – вищі офіцери Євген Марчук, Володимир Радченко, Петро Шатковський, Василь Крутов, Володимир Отрешко, Олександр Христенко, Михайло Гайдук, Валерій Картавцев, Михайло Захараш, Олександр Шарков та інші.

Сьогодні, у день 78-річчя з дня народження Валерія Васильовича, пропонуємо увазі спогади Олександра Христенка з цієї книги - одного із учнів, а потім і колегу Валерія Васильовича по співпраці протягом понад 30 років. На нашу думку, ці спогади щодо подій минулого багато в чому зберігають актуальність й сьогодні, тому що перед українським суспільством, керівництвом держави та Служби безпеки України, її співробітникам постали такі виклики, які свого часу поставали і перед Валерієм Васильовичем та його колегами (створення та реформування Служби безпеки та національного сектору безпеки, протидія агресії РФ та ін.).

Пам’яті Валерія Васильовича Малікова...Валерій Маліков: яким залишився в пам’яті
Спогади Олександра Христенка


- Серед перших очільників Служби безпеки України Валерій Васильович Маліков – особистість непересічна. Він народився 30 березня 1942 року й цього ж весняного місяця 1992-го – офіційна дата утворення СБУ. Про те, в яких умовах формувалася спецслужба, і про її колишнього голову згадує генерал-лейтенант у відставці Олександр Христенко.

Деякі подробиці стали відомі авторові цих рядків з неформального спілкування з В. В. Маліковим, який в останні роки свого життя (помер 31 грудня 2016-го) працював у групі радників і помічників очільника СБУ. Процес формування правоохоронного органу був складним, інколи й не без конфліктів із членами спеціальної комісії Верховної Ради України з реорганізації органів державної безпеки на чолі з В. Дурдинцем. До її складу, нарівні з іншими народними депутатами України, входили тоді активні дисиденти М. Горинь, С. Хмара, Г. Алтунян, а також лідери Руху О. Ємець, Ю. Костенко, Л. Скорик. Тож не дивно, що симпатій до КДБ вони не відчували й міркували «по-більшовицьки»: «До основанья, а затем…». Ситуація ускладнювалася й тим, що один із членів цієї комісії О. Ємець, який входив до опозиційної «Народної Ради» українського парламенту, мав нереалізовані амбіції стати Головою СБУ.

Різкого зниження рівня професіоналізму новоствореної служби, що неминуче сталося б у разі проведення повальної люстрації колишніх співробітників КДБ УРСР, вдалося уникнути – завдяки «втягуванню» запеклих опонентів у розв’язання «рутинних» проблем діяльності молодої спецслужби. Йдеться про законодавче, кадрове, матеріально-технічне забезпечення розвідки і радіорозвідки, контррозвідки і радіоконтррозвідки, оперативно-технічного, інформаційно-аналітичного, боротьби з тероризмом, корупцією, організованою злочинністю та інших. Україні була потрібна об’єктивна інформація з Вашингтона, Брюсселя, Москви, Криму, Придністров’я, якою забезпечити керівництво держави могла виключно СБУ. Наголошуючи на важливій ролі Є. Марчука в цьому процесі, В. Маліков скромно промовчав про себе, однак з інших джерел добре відомо, що його досвід роботи в Управлінні кадрів КДБ УРСР знадобився тоді як ніколи. Він також назвав нісенітницею чутки про те, що Рада Служби національної безпеки України (СНБУ), яка певний час існувала у складі 12 «апостолів»: Голова СНБУ (голова Ради), заступники Голови Служби, начальник УСНБ України по м. Києву та Київській області, Голова СНБ Кримської АРСР, а також п’ять народних депутатів України – Г. Алтунян, М. Горинь, Ю. Костенко, В. Леміш, В. Слободенюк, була ліквідована за наполяганням керівництва Служби. Навпаки, функціонування Ради СНБУ розцінювалось як можливість розділити з Верховною Радою України відповідальність за ухвалення важливих рішень, уникнути конфліктів спецслужби з парламентом, зайвої політизації її повсякденної діяльності тощо. Чи то свідомо, чи через недогляд, але з проєкту Закону України «Про Службу безпеки України» пункт про Раду СНБУ вилучили самі народні депутати.

Відповідаючи на запитання щодо особливостей вирішення на початку 1990-х «кримського питання», а В. Маліков тривалий час був відповідальним за нього, він наголосив на особливій важливості роботи на особистому контакті з командуванням Чорноморського флоту, підрозділів дислокованих на півострові військових частин, лідерами громадсько-політичних об’єднань, насамперед – проросійських угруповань. Серед останніх більшість становили колишні військовики та їхні родичі. Їх важко було залякати застосуванням силового варіанту, тим більше, що в разі виникнення збройного конфлікту, російськомовне населення Криму розраховувало на підтримку військовиків РФ, як це було в Придністров’ї. Тому пріоритетні завдання були такі: нейтралізувати діяльність російських спецслужб, «відсікти» здорові сили від Юрія Мєшкова, переконати населення Криму в перевагах підпорядкування Сімферополя Києву на умовах автономії півострова, а також мінімізувати вплив криміналітету на ситуацію. Не менш важливі завдання – «переманити» на свій бік керівництво правоохоронних органів Криму, яке при обранні центру влади певний час вагалося. Зіткнувшись із затримками реакції Банкової на здобуту СБУ інформацію, за вказівкою Є. Марчука, В. Маліков готував і надсилав шифротелеграми зі щоденними звітами про події на півострові не лише в СБУ, але й до Адміністрації Президента України. Невдовзі, відчувши «пульс життя» Криму, звідти почали надходити конкретні вказівки керівникам відповідних міністерств і відомств.

Згодом, неодноразово перебуваючи в службових відрядженнях у Криму, від співробітників главку я чув про В. Малікова переважно позитивні відгуки. Хоча керівництву СБУ на початку 1990-х часом доводилося вживати крутих, але конче потрібних заходів, щоб підтримати дисципліну в розбалансованому колективі ГУ СБУ в АР Крим. Там надовго запам’ятали й потім часто цитували слова В. Малікова, сказані на одній з нарад: «Часу на те, щоб прийти до тями, у вас небагато. Від лейтенанта до майора ще будемо виховувати, а решту, хто не зрозумів нових вимог – звільнятимемо».

Відповідаючи на запитання про причини його відставки з посади Голови СБУ, В. Маліков спростував офіційну версію про те, що він нібито відмовився від пропозиції Президента України Л. Кучми обійняти посаду віцепрем’єра з питань діяльності спецслужб і правоохоронних органів (хоча пропозиція була). Насправді ж, коли В. Маліков зрозумів, що йому не вдасться «втриматися» на посаді Голови СБУ, він запропонував призначити його керівником ГУ СБУ в АР Крим. Але, діставши відмову, вирішив написати рапорт про відставку.

Спілкуючись із В. Маліковим, я мав змогу переконатися: його інтелектуальний потенціал, колосальний управлінський і життєвий досвід були дуже потрібні. Одним з доказів уміння мислити стратегічно, глобальними категоріями, стала його участь у роботі групи з чергового «реформування» чи «оптимізації», вже не пам’ятаю, Служби, яку 2013 року затіяв Голова СБУ О. Якименко. Людині з містечковим світосприйняттям, яка не мала достатнього оперативного досвіду й навіть початкової професійної підготовки, хтось правильно підказав доручити керівництво роботою цієї групи двом колишнім керівникам СБУ – В. Малікову і В. Радченку. Отож пропозиції щодо реформування Департаменту захисту національної державності мені довелося доповідати В. Малікову. Під час доповіді склалося враження, що він очікував не почути щось нове, а радше звірити власну точку зору й дістати додаткові аргументи для її захисту. Якою ж прикрою несподіванкою для В. Малікова стала негативна реакція О. Якименка на висновки роботи комісії! Той виніс явно упереджений вердикт щодо перегляду результатів роботи комісії, акцентувавши увагу на необхідності… скорочення особового складу низки провідних підрозділів СБУ. Що, можливо, й було головною метою «реформування»? Це був удар по самолюбству В. Малікова, у сейфі якого зберігалося чимало зібраних чернеток реалізованих і нереалізованих проєктів концепцій, напрацьованих пропозицій щодо реформування сектору безпеки, законодавчих ініціатив, наукових статей з проблем удосконалення діяльності спецслужб і всієї правоохоронної системи країни. Я спробував заспокоїти В. Малікова, пожартувавши з цього приводу так: «Подарували дурню море, а він взяв туди й плюнув». Але він не сприйняв жарт, давши зрозуміти, що будь-яке рішення керівників служби не обговорюється і його слід сприймати як дороговказ. Утім, коли О. Якименку кабінет Голови СБУ став замалий і він переніс його в набагато більшу, по-сучасному відремонтовану й обладнану за останнім словом техніки «малу залу» засідань колегії СБУ, а згодом почав їздити Києвом з озброєною охороною «Альфи», навіть В. Маліков почав невдоволено кректати.

Початок грудня 2013 року. На площі Незалежності вже вирував Майдан. Щоб якось вплинути на радикальних учасників протестних акцій, виникла ідея підготувати звернення ветеранів органів державної безпеки України до співвітчизників. Авторами проекту були В. Маліков, О. Бєлов та П. Шатковський, які згодом залучили до роботи й мене. Текст звернення був напрочуд стриманим, толерантним та лаконічним, через що його миттєво поширили всі поважні інформаційні агентства країни. І якби не одна деталь, про нього можна було б не згадувати, тим більше, що вирішального впливу на подальший розвиток подій це звернення не мало. Редагуючи текст, В. Маліков несподівано запропонував включити до нього тезу про неприпустимість загострення конфлікту, який може призвести до збройного протистояння і запрошення в Україну «блакитних касок» миротворців ООН чи ОБСЄ для розведення сторін. Але навіть без обговорення тезу одразу відкинули як нереальну. Попри неабиякі пристрасті, що кипіли на Майдані, про силовий варіант його розгону не було й думки, бо всі люди здорового глузду з дня на день очікували від президента відставки уряду й досягнення на цій основі компромісу з протестувальниками. І тільки тепер, коли Крим анексовано, а частина рідного В. Малікову Донбасу окупована Росією, особисто мені соромно за те, що тоді ніхто не дослухався до окреслених ним перспектив і песимістичних прогнозів.

В. Маліков був одним з найкращих професіоналів, який на дух не сприймав фальші, авантюрних імпровізацій та дешевого популізму окремих керівників, що настільки звикли компенсувати власну неспроможність виступами в ЗМІ, що вже почали конкурувати з вітчизняними телезірками.

Він був одним з найбільш харизматичних носіїв кращих корпоративних традицій української спецслужби. Після того, як Валерія Васильовича не стало, залишилося ще на одного вищого офіцера менше, вчинки якого хотілося б наслідувати, вчитися в нього, брати приклад як з людини високого морального духу, великої душі, скромності – справжнього інтелігента.

Березень 2017 року

Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Май 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031