Авторизація

» » Ілюзорна інклюзивність по-українськи

Ілюзорна інклюзивність по-українськи

Що не кажіть, але ж трапляються в житті ситуації, які так чудово ілюструють давні прислів’я, наче самі були джерелом народної мудрості.

Отож розповім про те, як сьогодення ілюструє давній вислів «і сміх і гріх», який можна замінити й більш сучасним і справді саркастичним «страшне, сумне і політичне». Хоча зараз у нас усе таке — і політичне, і страшне, і сумне, а насправді огидне, відворотне, бридке, гидке, мерзотне, негідне, недостойне або навіть свинське (якщо що, то синонімічний ряд неповний). Про що йтиметься?

О, тут маємо величезне поле для роздумів, розповідей, обурення, а також для часткового або повного нерозуміння й знову обурення. А хіба ж не так?

Промисловість практично знищена. Усяка й будь-яка. Тепер спродають залишки колись величезних містоутворюючих підприємств і взагалі все під гребіночку. Якщо місто невелике, то тим більше там нічого не треба. Це ж усім зрозуміло і ясно як день. Медицина? Нема. Освіта? Нема. Право на роботу є (поки), але ж немає роботи. Пенсія? Ну, навіть пенсійний фонд збираються ліквідувати, щоб не було куди скаржитись. А ще ж інваліди… Уже не скажу хто, але ж хтось із властьімущих радив інвалідам іти на роботу, бо нічого на шиї у держави сидіти. Хоча, по-перше, яке значення має прізвище цього політично-економічно-соціального генія чи генійки (гнійки, генієси, гієнки?), а по-друге, як бодай хтось із державних керівників і чиновників різних рангів уявляє роботу для інваліда? І ось тут ми можемо впритул підійти до інклюзивності. А це ж так по-європейськи!
Ілюзорна інклюзивність по-українськи

Отож, по-європейськи держава має бути соціальною й інклюзивною. Про соціальну давним-давно записали в Конституцію (записали й забули), а про інклюзивність тільки горлають, як оті ховрахи на схилах (порівняння не моє, а поцуплене із збірника диктантів тих часів, коли дітей вчили, а діти щось таки знали). Відтак спочатку з’ясуємо, що то таке, ота європейська інклюзивність. Це слово спільнокореневе із славетним «ол інклюзів» (усе включено), бо ж походить від англійського inclusion — включення. І стосується інклюзія із інклюзивністю включно не лише можливості їсти від пуза і в три горла, бо на шару, на халяву чи задарма, але й доступності усіх сфер життя для всіх громадян.

Історія не зберегла інформації, хто з діячів ООН був так вражений турецькими і єгипетськими курортами, що навіть запропонував термін «інклюзія». Хоча про курорти – це не точно, може, там щось інше було. Але так чи інак, а в Конвенції ООН про права людей з інвалідністю термін «інклюзія» з’явився, а разом із ним з’явилося й поняття інклюзивності: усі сфери життя мають бути доступними для всіх, бо ж інклюзія може стати в нагоді не тільки людям із інвалідністю, яких зараз радять називати людьми із особливими потребами, щоб не ображати. Хоча хіба людей ображає термінологія? Облиште! Людей ображає державна політика, поведінка у спілкуванні, ставлення і чиновників, і тих, хто поруч: зневага, зверхність, байдужість, презирство, погорда. Пам’ятаєте диво-акцію «Запроси інваліда на каву»? І це можна вважати вершиною інклюзивності нашого суспільства. На жаль.

За даними ООН, люди з інвалідністю є величезною частиною будь-якого суспільства — близько десяти відсотків. Україна є унікальною і в цьому — Держстат повідомляє тільки про 6%. Або нація здорова, або свисток поламаний. Принагідно зауважу, що з вітчизняною медициною і з соціальними службами можуть мати справу тільки дуже здорові й витривалі люди із сталевими нервами, яких жодна болячка не те що не задавить, а навіть не вхопить, бо й подивитися в ту сторону не зважиться. А якщо знати про пенсії для інвалідів, про роботу для інвалідів, про повагу до інвалідів, про допомогу отим нахабним калікам, то…

Рятуй мене, Матір Божа!

Ага, ось тут про об’єктивність Держстату. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в Україні кількість інвалідів сягає 15% населення (майже сім мільйонів), а майже двом мільйонам людей інвалідність суттєво заважає в усіх сферах життя, тобто й зовсім непереливки приходиться. Тепер годиться спитати, а кому вірите ви? Держстату чи ВООЗ?

Про інклюзивність по-українськи розповім на прикладах.

Приклад перший. Про повагу до людей з інвалідністю. Про ставлення до інвалідів. Про те, чому за грубі грошики вчать управлінців так звані консалтингові компанії. Одразу скажу, що я дуже хотіла цього не писати, навіть зверталася в компанію ICPM Consulting (ICPM Ukraine), яка опікується професійною сертифікацією менеджерів, із проханням прибрати із свого сайту цю погань, пояснивши, чому так не можна. Але чи то байдужість, чи то справді презирство до невиліковних хвороб із винятково негативним прогнозом, чи то невгасима жага слави…

На сайті http://icpmconsulting.com.ua/slovar/ погань залишилася, так само, як і мільйон помилок. Ну, то хай же так і буде: слава — то слава.

Отож, так звані тренери ICPM Consulting (ICPM Ukraine), які вчать управлінців великих компаній, вважають термінологічним вираз «розсіяний склероз мети».

Я письмово (!) просила прибрати цю дурницю із сайту. В Україні близько двадцяти тисяч людей страждають на невиліковну хворобу, яка називається розсіяний склероз. І це не про забудькуватість, не про неуважність, не про невміння мислити. Це про серйозні порушення, спричинені неправильною роботою імунної системи, яка починає знищувати нервові клітини власного організму, насамперед мозку. У результаті людина погано пересувається, погіршується зір, може слабшати слух, порушується робота травної й видільної систем… Але пам’ять і мислення не страждають або ж страждають останніми. Так звані тренери, які вчать когось працювати з персоналом, дозволяють собі ображати й принижувати величезну кількість людей — художників, лікарів, редакторів, музикантів, дизайнерів, робітників, юристів, студентів, економістів… Вчать принижувати. Вчать зневажати. Вчать топтати і знищувати. І кому до цього діло? Ну, запросіть каліку на каву… Але ж навіть на каву запрошувати не вчать.

Насправді, є люди, які допомагають. Просто допомагають. Пораненим допомагають. Дітям допомагають. Інвалідам допомагають (тобто людям із особливими потребами). Влаштовані вони, люди ці, так – не принижувати й не плювати, не зневажати й не заплющувати очі, а підтримувати й допомагати. Просто беруть на себе роботу, яку мають виконувати державні служби. Тихо, не афішуючи, не оголошуючи про свої справи й наміри. Бо люди. Бо живуть серед людей. Бо мають совість і гідність. І душу мають. І вчилися так як треба. І мудрість свою мають (алюзія на Тараса Шевченка)

Зате «тренери» висміють і тромбофлебіт, і розсіяний склероз, і, мабуть, іще щось. Здається, це життєва позиція. Кажуть, «наш час коштує збіса дорого, і наші клієнти платять». Бігме Боже, чого звідти наберуться оті «скуденти»? Мабуть, найлегше й найнешкідливіше — то клопи, кліщі й таргани. І навіть не говоріть, що я якась негречна, бо після «комунікативного тромбофлебіту» і «розсіяного склерозу мети» можу собі дозволити й набагато більше.

Для довідки можу сказати, що ВООЗ щорічно проводить День розсіяного склерозу (остання середа травня), бо це захворювання посідає третє місце у світі по інвалідизації людей працездатного віку, це проблема й біль світового масштабу, а зовсім не об’єкт для придуркуватих вправ у «ослоумності».

ICPM Consulting (ICPM Ukraine) має претензію на європейський рівень? Але це рівень некомпетентності, дрімучої безграмотності, хамства, зневаги до загальнолюдських цінностей, це рівень бездуховності й бездумності. Про яку Європу йдеться? І біда в тому, що таких мудрагелів і «наставників» немало.
І в порядку таких-сяких роздумів. Яка нам Європа з такими «тренерами» і з таким навчанням керівного складу? Які збіса європейські цінності? У Європі чи в Америці ці тренери уже б давно величезні штрафи платили, із усіма ліцензіями попрощалися б, із судів не вилазили б… А тут вчать ножкою копать людей із особливими потребами. У дорогому черевичку ножкою. Ну, не дарма ж про високу вартість свого часу весь час повторюють, як заїжджена платівка. І нікому до того діла нема, усе тихо, як у вусі. Правоохоронці мовчать. Правозахисники мовчать. Об’єднання інвалідів, різні і всякі, мовчать. Їй-бо, як на кладовищі тиша. Тільки солов’їв не вистачає і бубоніння батюшок…

…Правда, кави інваліду запропонували. Але я відмовилась…

Приклад другий. Шукаю роботу, і про це знає немало людей. Але інвалідність, яка справді «суттєво заважає в усіх сферах життя», але вік, але «тренери», які вчать керівників підприємств, у тому числі й державних (мабуть), бо це ж круто. Але ж неможливість опинитися в потрібному місці в потрібний час, але ж багато всякого й різного. І зважте, не одна я така.

Якось зовсім недавно звернулася до мене давня знайома й спитала, чи потребую роботи. У них, бачте, компанія потребує закриття вакансії за «інвалідською» квотою. Звісно, не з міркувань гуманності, а з міркувань податкових пільг, але ж тим не менше. Робота із серії «не бий лежачого», правда, і гроші такі самі — мінімалка мінус податки. Але ж однак свято! Надсилаю у відділ кадрів свої документи про інвалідність. А співробітниця відділу кадрів і відповідає, що ніяк мене працевлаштувати не можуть, бо це ж треба облаштовувати у мене вдома спеціальне робоче місце інваліда, як того вимагає всесильна МСЕК. Кажу, що нічого такого не треба, бо маю добре обладнане робоче місце і взагалі добре обладнаний життєвий простір. А далі – як в історії про «а він же їй що, а вона ж йому що».

Кажуть, що було б не зле подати роз’яснення офіційних органів про обладнання спеціального робочого місця інваліда. Як на мене, то за офіційними поясненнями має звертатися офіційна особа, тобто відділ кадрів підприємства. Але що ж відповість чи то МСЕК, чи то Міністерство соціальної політики? А скажуть вони, що всі відповіді є в законодавстві й що відділ кадрів має керуватися законом і підзаконними актами.

Шукаю законодавчу базу з цього питання. Витрачаю хвилини три. Знаходжу. Постанова Кабінету Міністрів України. Свіженька, ще навіть муха не повзала: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/70-2007-%D0%BF.

І що ж там пишуть? Крім іншого, посилаються на «Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні»: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/875-12#n152. А вже там у статті 18 пишуть: «Особам з інвалідністю, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома». Але конкретних вимог до робочого місця інвалідів немає! Невже законодавець щось загубив і не врахував? Та ж ні, усе нормально. Бачте, підстав для набуття інвалідності багато. Відтак і варіантів зручного й безпечного робочого місця теж немало. Та і яке місце облаштовувати, для кого? Скажімо, я літературний редактор. Це одне робоче місце. А хтось вишиває – це робоче місце зовсім інше. А хтось працює з деревом. А хтось навчає. А хтось… а хтось… Закон же не може унормувати всі варіанти робочих місць. Вимоги загальні — зручне робоче місце має бути, безпечне…

Ці вимоги у мене виконані, виконані з величезним запасом. Але знову, як то кажуть, мимо каси. На роботу не взяли. Принось, серденько, роз’яснення від кого-небудь (від МСЕК, від Мінсоцполітики, від Кабміну, від чорта лисого)… Але я не перебиратиму на себе функції відділу кадрів, бо це просто не за правилами й суперечить порядку.

Відтак роботи немає. Мені сказали: «ОК. Гарного дня». Сподіваюсь, що так воно й буде.

Назву компанії оприлюднювати не буду. По-перше, люди хоча б спробували, хоч і не дуже послідовно й не надто наполегливо. По-друге, це не окремий випадок-виняток, це загальна тенденція в українському суспільстві, і назва компанії — це ні про що. Хіба що про інклюзивність. Це не моя історія. Це історія тисяч і тисяч, просто про це якось не говорять. Не вірять у перемогу справедливості, правди, закону. Будуємо тим часом правову державу? Правову, але неінклюзивну, відтак неєвропейську. А відтак недемократичну й зовсім, здається далеку від права.

Усі люди однакові. Усі мають однаковий доступ до будь-яких суспільних інституцій, до будь-яких послуг. Усі мають право на роботу й на заробіток, на повагу й на підтримку. Особливі потреби – це нормально, бо ніхто не знає, коли сам потребуватиме чогось особливого, причому причиною потреби в інклюзії може бути зовсім не інвалідність.

Тим часом ідемо в Європу. Без промисловості. Без землі, від якої планують здихатись. Без пенсійного фонду, який, здається, норовлять скасувати. Без соціальних зобов’язань. Без медицини. Без освіти. Без права на працю. Без права на відпочинок. Без інклюзивності. Тільки ілюзіями жиємо, тільки ілюзіями.
Це ілюзія інклюзивності по-українськи, дєтка. Ілюзія майже для семи мільйонів українців. Ілюзія, омана, фантазія, марення, видиво, примара, привид, фантом, химера, мара, fata morgana (перелік не є вичерпним).

Страшна, сумна і політична ілюзорна інклюзивність по-українськи рулює. А хотілося б звичайної й без ілюзорності чи витребеньок інклюзивності по-європейськи. Хотілося б… Але скачи, враже, як пан скаже. Куди ж доскачемо?

Наталія Коваль, спеціально для Vector News



Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Апрель 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930