Авторизація

» » Мовне питання й цЕбуля «в законі»

Мовне питання й цЕбуля «в законі»

Як казала колись свекруха, чого тільки не наслухаєшся, поки не оглухнеш. То так воно і є. А ось вам і приклад.

Тепер у магазинах доволі часто товари треба важити самому, натискаючи на номер або ж набираючи на клавіатурі назву. І що ж тут важкого? Ну, як кому…
Мовне питання й цЕбуля «в законі»

Літній чолов’яга навибирав цибульки й хоче її зважити, але щось не складається, і клята техніка починає крутити дулі, комизитися, вередувати, пручатися і взагалі робити чорно. Дядько кличе на допомогу продавчиню, молоду дівицю із свіжим макіяжем (ну, оте «а я брови в сажу вмажу й чорнявого переважу») і не менш свіжими знаннями. Працівниця української торгівлі питає, яке саме слово набирає покупець-невдаха, й чує відповідь: «Цибуля». Допомога покупцю якраз і входить у обов’язки продавця-профі, тому назву на примхливій техніці вибивають тоненькі дівочі пальчики із свіжим манікюром. Проклятущі ваги знову повідомляють, що такого товару не знайдено…

Отож, ваги не працюють, юна спеціалістка нервує, черга лютує, цибулька лежить у прозорій торбинці й мовчить, наче так і треба. Послухати в розлютованому натовпі є що, хоча інколи справді хочеться оглухнути, бо слово за слово – і доходить до обсценної лексики (маттюччя гнути починають)… Тим часом свято наближається, свято наближається, свято наближається, а цілий мікрорайон застряг біля вагів у супермаркеті…

Якийсь покупець зголосився ще раз спробувати впоратись із електронікою, котра мала полегшити всім життя й прискорити зважування, але, мабуть, такий план був не на сьогодні. Натовп (уже й немаленький) причаївся й завмер… І диво сталося! Апарат помізкував трохи — і чек видав! І написано на тому папірці звичайнісіньке слово «цИбуля». Невдаха-покупець і невдаха-продавець аж отетеріли, бо, як виявилося, незалежно одне від одного писали «цЕбуля»! Не диво, що електроніка, яку програмував хтось інший, мовного новотору не розуміла й такого товару не знаходила.

І літній чолов’яга, який вчився ще за царя Давида, тобто в країні, якої давно немає на жодній карті, і юне створіння, більше схоже на школярку (звісно, якщо трохи вмити), були переконані, що овоч, без якого «і нема того обіда чи у пана, чи у діда», називається цЕбуля…

Ну, нехай стара людина щось забула чи просто щось недодивилася (хоча в радянські часи можна було українську й не вчити: самі розумієте – тоді всі мови «однаково» розвивалися), але ж і вчорашня школярка-студентка та ще й співробітниця відділу, де якраз фрукти-овочі продаються, мала ту ж проблему! А в незалежній державі від вивчення державної мови нікого не звільняють, хоча минулоріч на власні вуха чула від знайомої, що вона своєю волею і владою дозволила синові українську не вчити й на уроки не ходити, бо трохи грошей дасть директрисі (директрині, директорці, директрюльці), то щось в документах і намалюють. А міністреса (міністрюля, міністриня, міністрявка) науки й освіти вже давненько запевняла, що жодної корупції і жодного хабарництва в садочках, школах, університетах і близько немає. Але ж то було за часів старої (чи то пак давньої) начхальниці, а тепер на освіту чхає вже інша "дєвушка", набагато сучасніша й у рази передовіша. Про яку цЕбулю говорити, якщо панна (чи пані?) міністримця сама по чотирнадцять помилок на сторінці тексту робить?

Оце якраз те, що треба знати про становище української мови в Україні. І якби ж цим питанням ніхто не переймався!

Десятиліття української мови
Хто в курсі, що 9 березня 2018 року тодішній очільник країни Петро Порошенко пообіцяв підписати президентський указ «про розробку десятирічної програми укорінення та зміцнення державного статусу рідної української мови» (це цитата з промови)? Ніякий не рік, а десятиліття! Ось вам, тіштеся!
Але ж давно відомо, що добрими намірами вистеляється дорога прямісінько до пекла. Що вже нам у тому пеклі треба, то залишається втаємниченим, але добрих намірів завжди маємо, хоч греблю гати. Хоча, якби хто тоді слухав, то почув би, що Петро Порошенко привселюдно й голосно заявив про необхідність укорінення в Україні української мови.

Людоньки, пробі! Не УТВЕРДЖЕННЯ, а УКОРІНЕННЯ!

Навіть якщо вважати ці слова паронімами з можливістю якогось сплутування, то для президентської публічної промови це просто неприпустимо (пароніми, як відомо ще із школи, це просто схожі за звучанням слова, які не мають нічого спільного у значенні). Тим більше (і це найважливіше!), що українська мова укорінення в Україні не потребує. Бо, бачте, саме українська тут корінна, питома, рідна, кревна, материнська. І приживатися їй чи пускати коріння не треба — ані на Київщині чи Черкащині, ані на Тернопільщині чи Львівщині, ані на Сумщині чи Чернігівщині. Та й на Донеччині чи Луганщині (частково Слобожанщина й частково Дике Поле) корінна мова саме українська, а не російська, яка насаджена там, цебто на Слобожанщині, штучно, причому насаджувалася й нав’язувалася довго, наполегливо й у кілька етапів.

Цікаво просто, що планувалося в тому Указі зробити, як планувалося українську мову ощасливити? То знайте. Експертні групи створити. Цільову програму затвердити. Забезпечити. Покращити. Сприяти і підтримати. Не вірите? А осьо вам, читайте: https://www.president.gov.ua/documents/1562018-24258.

Створювали-створювали, покращували й сприяли.. І таки ухвалили! Не щось таке собі, плохеньке й нікудишнє, а цілі зміни до Українського правопису. Більше, правда, ні про що чутно не було. Бо хіба ж мова має значення? Десятиліття оголосили, правопис змінили – мало хіба?

Український правопис: змінили чи знищили?
Це було навіть не НЛО. Це було щось! І це щось схвалене Постановою Кабінету Міністрів України (Постанова № 437 від 22 травня 2019 р.), спільним рішенням Президії Національної академії наук України (протокол № 22/10 від 24 жовтня 2018 р.) і Колегії Міністерства освіти і науки України (протокол № 10/4-13 від 24 жовтня 201 8 р.) й затверджене Українською національною комісією з питань правопису. Солідняк, як не крути.

То як вам списочок? А зрозуміло, хто конкретно відповідальний? Кому красно дякувати? Кому пику чистити? Якщо знайдемо, за що…

У Передмові читаємо про запоруку чогось там, про тривку (тривку, серденько!) ідентичність нації, про етнокультурну цілісність… І вже потім, нарешті (!), про кодифікований правопис, правописну кодифікацію мови й про соціолінгвістичний контекст… Як читаєш, то аж серце мліє: «… відійшов у минуле адміністративний контроль над дотриманням правописних стандартів, ціла низка засобів масової інформації, видавництв, освітніх закладів і т.ін. стали користуватися орфографічними правилами, відмінними від офіційних. Це дезорієнтує широке коло користувачів української мови, спричиняє непевність у власній мовній компетенції, перешкоджає розширенню суспільних функцій української мови і врешті розхитує мовну норму».

Тривка ідентичність нації. Нє, ну ти ж пойняв? Дотримання правописних стандартів як пережиток минулого. Правопис як пережиток – слава! Непевність (а-а-а) у власній мовній компетенції… Капєц, як круто! І панєслась!

Можна тепер приїхати із Парижа й із Парижу. Не соромайтесь, годиться із Києву, із Чернігову, із Берліну… Та чого вже там, навіть із Вашингтону або з Нью-Йорку. Пережитки минулого рішуче залишимо в минулому! Пиши хоч якось, пиши як-небудь, аби писав. Жодних пережитків! Можна писонути (чи письнути?) гідности, радости, смерти, чести, крови, любови й навіть хоробрости. Але можна й по-людськи!

Топмодель і ексміністр постраждали, бо втратили дефіси. Але «іншомовні компоненти» однак пишемо через дефіс у деяких випадках, тобто інколи, тобто подекуди й час від часу. Нє, ти всьо пойняв? І панєслась…

Цікаво, чиї діти/онуки/жінки/коханки не мають кебети вивчити кілька правил? Тепера жодних правил! Ніц нєма! Хочеш – ось отак, а хочеш – то й так скачи здоровий.

Але найбільше мені подобаються фемінітиви. Це… Казка, або сказка (від сказитися).

Хто-хто, кажете, підписував оцю «дахументу»? Показилися б усі до ранку!

Фемінітиви, або Інтєрєсна дєвкі пляшуть, дєвкі-міністрєлькі
Отож, що я думаю про фемінітиви. А думаю я, що не треба вигадувати велосипед, особливо якщо колеса давно вже крутяться на всю силу. Я про те, що фемінітиви в українській мові були (це якщо Колегії, Комісії й інші -ії не в курсах). Здавна були. Співачка, танцівниця, директорка, лікарка, головиха… Але!
Фемінітиви з’явилися там, де вони позначали рід занять чи професію, яка аж ніяк не могла виконуватися чоловіком. Співачкою чи танцівницею чоловік бути не може, хоч ти йому що! Він співак, він танцівник. Тобто на цій посаді цю роботу може виконувати тільки (!!!) жінка, бо потрібні особливості, притаманні статі.

Фемінітиви з’явилися й там, де жінки освоювали професії, які раніше були чоловічими. І ось тут це або зневажливо-зверхнє ставлення, або просторіччя. І не тому, що чоловіки краще виконують роботу, а як данина традиції. Звісно, у побуті ми кажемо вчителька, вихователька, лікарка – усе нормально. А ось директриса чи адвокатиня (чи то пак адвокатеса, а може, адвокатюлька?) уже має певне стилістичне забарвлення, причому мені особисто воно не здається позитивним (віддає зневагою, як на мене). Більше того, посада – директор, хірург, терапевт. Працювати, звісно, можуть або чоловіки, або жінки, але посада називається ось так – адвокат, редактор, викладач.

Чи хтось наполягає, що треба лікуватися тільки у лікарки чи вчитися тільки у професорки? Зараз посади лікар, вихователь, директор, вчитель, бригадир можуть посідати й чоловіки, і жінки. То що, ось-ось будуть посади директор і директорка? Маячня! Чи десь буде гендерне обмеження у відповідності із назвою? І в одній школі буде посада директорки, а в другій – директора? Для дівок і для пациків? Знову сказ!

Фемінітиви з’явилися й там, де жінки називалися за соціальним статусом чи за родом заняття чоловіка: головиха, офіцерша, ковалиха, стельмашка. Ця лексика теж стилістично забарвлена. І навряд чи це забарвлення позитивне, бо йшлося про щось другорядне й когось другорядного.

Відтак виходить, що спроба запровадити вживання фемінітивів дивна (щонайменше), оскільки потребує штучного створення слів, яких у сучасній мові немає й ніколи не було. І для чого це? На догоду кому чи чому? Яке маємо соціальне замовлення на такі дії і хто замовник?

Сторінки і шляхи. Але ж розвиток, а не занепад
Мова розвивається різними шляхами, і ці шляхи не завжди сприятливі. Тут, в українських землях, були московія, Литва, Польща, татари й турки, варяги й греки. Ці стосунки не завжди були дружніми – шкода, часом трагічно, але це так. І геть усе в нашій історії якось відбивається в мові, щось з’являється, а щось зникає під впливом найрізноманітніших історичних подій.

Так, зросійщення є чорною сторінкою. Але вона, сторінка ця, була. Час минув — зміни зафіксувалися. Як змінити назад? О, згадала баба, як дівкою була. Було – минуло! Повикидати всі полонізми? Повикидати всі тюркізми? Правда? Що іще повикидати?

То я це до чого? До того, що не треба додавати штучно те, чого реально немає. Багато слів зникли, змінилися або з’явилися в результаті розвитку. Такого чи іншого, приємного чи страшного – але розвитку. І рано чи пізно слова ті, так само, як і інші зміни, фіксуються словниками. Але для чого оці спроби бути святішими за Папу й прудкішими за світло? Кому спало на думку узаконити помилки?

Я так і не зрозуміла, як тепер правильно – міністерка, міністриня, міністрюся, міністрюня, міністреса чи ще якось краще. Посада доцент. То доцентиха, доцентиня, доцентеса, доцентреса, доцентюся?

Сказитися можна! Але ж не казіться!

Космонавтиня, космонавтеса, космочортзнащо.

Даля Грібаускайте була Президентом, а зовсім не президентинею чи президентихою.

Коротше кажучи, особисто я в ці ігри не граюся. Там, де фемінітиви є, бо так склалося історично, у результаті різних процесів, то їх і вживатиму. Якщо є стилістичне забарвлення тієї чи іншої лексеми, то вибиратиму. А вже, вибачте, доцентюсі й президентині з космонавтесами – то вже без мене.

Тим більше, я так і не знайшла пояснення, коли і який спосіб словотворення використовувати, якими суфіксами у яких випадках послуговуватися. Пояснення «традиційно» на цей раз не «катить», бо тут традиції намагаються зламати на догоду невідомо кому чи чому. Напад маячні.

Показилися, були б собі здорові. Їй-бо’!

Вивчіть хоч те, що вже є і що усталене. Та навчіться користуватися хоч третиною (оце замахнулася!) мовних надбань і можливостей. А вже потім… Хоча «потім» не буде, бо вивчити мову досконало й вичерпно неможливо. Вчіть! А не вигадуйте казна-що, бозна-що і чортзна-що.

Рехворматори, до дідька! Цибуля їм не вгодить ніяк!

Наталія Коваль, спеціально для Vector News

P.S. Щодо цЕ/Ибулі. Як би комп’ютеру пояснити, що правильні обидва варіанти? Чи поки тільки якийсь один? Чи в перспективі їх планується більше, щоб взагалі не морочитись? Принагідно поцікавлюсь, як вчити мову, у якій кимось і для чогось скасовані правила? І що ж воно за звір такий – мовна компетенція?


Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Январь 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031