Авторизація

» » Що робити з "Батьківщиною-Матір'ю". Або соціалістичний реалізм vs національне мистецтво

Що робити з "Батьківщиною-Матір'ю". Або соціалістичний реалізм vs національне мистецтво

Що робити з "Батьківщиною-Матір'ю". Або соціалістичний реалізм vs національне мистецтвоСтоїть над Дніпром на київських кручах велетень-монумент — «Батьківщина-мати», яка й дотепер тримає на щиті герб СРСР. Але ж закон про декомунізацію символів тоталітаризму має поширюватися і на цей пам’ятник радянської епохи! Саме про можливу подальшу долю "Батьківщини-Матері" і міркує Віктор Акуленко, доктор юридичних наук, професор.

Що робити з "Батьківщиною-Матір'ю". Або соціалістичний реалізм vs національне мистецтво


Коли я дивлюся на цей витвір радянської доби, завжди спливає в пам’яті зустріч з автором скульптури.

17 жовтня 1974 р. на честь 30-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників у колишньому Кловському палаці в місті Києві було відкрито «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років». Одночасно почали проектування й створення Меморіального комплексу, основою якого став фор-проект відомого скульптора Є. Вучетича (автор меморіалів радянським воїнам у Трептов-парку в Берліні й на Мамаєвому кургані у Волгограді, а також пам’ятника Ф. Дзержинському в Москві) і архітектора Є. Стамо. Коли в 1975 р. Є. Вучетича не стало, роботу над монументом «Батьківщина-мати» розпочав і завершив народний художник СРСР і УРСР Василь Бородай.

Що робити з "Батьківщиною-Матір'ю". Або соціалістичний реалізм vs національне мистецтвоНад статуєю митець працював на території колишнього Видубецького монастиря в Георгієвському соборі 1696 – 1701 рр. І хоча собор належав до кращих зразків української архітектури другої половини ХVІІ–початку ХVІІІ століть, він був страшенно занедбаний. Єдине місце в атеїстичну добу, яке тут було якось впорядковане й доглянуте, — то це могила вітчизняного педагога К. Д. Ушинського. Згідно з затвердженим урядом списком пам’яток архітектури, які знаходилися під охороною держави, Георгієвський собор використовувався з господарською метою й передавався різним організаціям в оренду. Цього разу порожнє й просторе приміщення з високим куполом віддали під художню майстерню для створення скульптури «Батьківщина-мати». Саме тут тривав творчий процес майстра і його помічників.

Я підійшов, привітався. Зустрів В. Бородай незнайомого відвідувача доброзичливо і показав на скульптуру:
– Подобається Вам майбутній монумент для музею Великої Вітчизняної війни? Що скажете?
– У нас в УТОПІК, де я працюю, є макет, який запропонував Є. Вучетич. Якщо дозволите, скажу, що думаю. Він не був у Києві на дніпрових кручах, ескіз і макет монумента й музею виконав заочно. Знехтував тим, що на цих кручах, як провіщав Андрій Первозванний, буде град великий і безліч церков і монастирів. Тут на лесових ґрунтах, які поступово сповзають до Дніпра, взагалі гріх будувати такі велетенські світські споруди. Як писав О. Довженко: «…ці гори, як одвічне свято нашої землі, якби не були засмічені і винними складами, і ще всілякою гидотою, яку навезли туди безбатченки, позбавлені прекрасного, перед війною. Ці гори були живі – вічною урочистою красою, що розливалася навколо, куди тільки гляне людське око».
– Але ж наше стародавнє місто й архітектурно-будівельні технології динамічно розвиваються. Час і життя вимагають реалізації нових проектів, зокрема і в монументальному мистецтві. Чи не так?
– Може, і так… Але, як на мене, скульптурний образ має втілювати страдницьку долю України, на терені якої двічі кривавим катком прокотилася війна.
Про трагедію українського народу своє слово в кіноповісті «Україна в огні» сказав О. Довженко, за що потрапив у сталінську опалу. Не таким йому уявлялося увічнення в монументальному мистецтві всенародного горя. Мій батько загинув при обороні Києва в Дарницькому концтаборі для військовополонених. А скільки полягло солдатів, могили яких від озера Хасан у Монголії, через Україну й до озера Балатон в Угорщині... Однак, бачу, що ця «Батьківщина-мати», скоріше, мачуха, яка не викликає глибоких переживань від завданих війною втрат, від горя, від сирітства і від вдовиної долі моєї мами.

Що робити з "Батьківщиною-Матір'ю". Або соціалістичний реалізм vs національне мистецтво– Надто вже категоричні Ваші судження, чи не гіперболізуєте їх, переносячи своє особисте на загальнодержавний монумент-символ нашої перемоги над ворогом? Послухаєш Вас, то на скульптурі ніби не вистачає намиста й віночка з барвистими стрічками (В. Бородай, віддамо йому належне, давав мені висловитися, не перебивав, спокійно вислуховував мої емоційні слова. Здавалося, що навіть спонукав до продовження дискусійного діалогу).
Що робити з "Батьківщиною-Матір'ю". Або соціалістичний реалізм vs національне мистецтво– По-перше, погляньте на обличчя, цієї «Батьківщини-матері» — воно нерідне, надміру погордливе, як у римських легіонерів. А тога на ній, а короткий меч? Теж як у античних римлян! Усе чуже, не українське. Про герб СРСР, а не УРСР на щиті я вже й не кажу. Цей монумент міг би стояти у Празі, у Будапешті й у будь-якій столиці, настільки він денаціоналізований. Хотілося б іншого мистецького образу, який визрів би в процесі відкритого творчого конкурсу різних проектів.
– Ви, мабуть, не сприймаєте сучасного мистецтва, яке нині в Радянському Союзі домінує при увічненні нашої звитяги у Великій Вітчизняній війні. Чи не так?
– Звичайно, я не художник. Це мій особистий погляд. Проте монументальність для мене — не в брилах граніту чи металу і не в біцепсах на бичачих торсах, як у багатьох пам’ятників, у тому числі на місці концтаборів для радянських військовополонених. Вони були не качки-культуристи, а звичайні люди: молодь і літні, змучені й голодні, поранені й полеглі, але сильні духом і не скорені ворогом. На п’єдесталі бажано бачити більше їхніх людських рис.
Мене глибоко вразило творіння «Зруйноване місто» відомого скульптора О. Цадкіна в Роттердамі – фігура людини з піднятими, як крила, руками — як молитва до небес; а торс зяє великою пробоїною-раною — як символ поруйнованого нацистською авіацією міста, але відродженого з попелу, як фенікс. Монументальність увічнення історичної події чи особи не у висоті чи вазі статуї, а в тому, які вона викликає почуття. Не мені про це нагадувати знаному митцю.
– Вас хтось підіслав до нас, щоб так опонувати. Скажіть хто Ви й чого прийшли? – В. Бородай промовив ці слова досить переконано, але без докору.
– Я прийшов з республіканського правління УТОПІК, членом якого Ви є, за оцим немовлям «Батьківщини-мачухи», бо більшого не донесу, — показав на найменшу модель скульптури.

На прощання В. Бородай потис мені руку, посміхнувся і наказав не забувати:
– Заходьте, продовжимо дискусію. Сподіваюся, згодом ви зміните свою думку й вам сподобається монумент, який прикрасить нашу столицю й увічнить подвиг українського народу.
Коли виходив, зупинився біля майстра кавказької зовнішності, який творив скульптурну композицію «Форсування Дніпра». Познайомився. Це був талановитий вірменський скульптор Фрідріх Согоян, який сказав мені на прощання:
– Я не вступав у вашу дискусію, бо не розмовляю українською мовою, але добре розумію. Все про що ви говорили – правильно!

Подумалося, що талановиті художники краще за мене розуміють, у яких ідеологічних межах компартійно-класового сектанства їм доводиться творити, де за інтернаціоналізацією так званого методу соціалістичного реалізму нівелюються й опиняються на задвірках традиції національного мистецтва.

Ще в роки війни незабутній О. Довженко в «Щоденнику (1941 – 1956)» уболівав «… про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну, що кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської… Про відсутність вірності, про легку асиміляцію і безбатьківщину. Про байдужість до своєї старовини й історії… Наша урядова верхівка в цих справах, на жаль, нікчемна і розумово слабенька, провінційна… Занепад музеїв. Витравлювання українського в Художньому інституті. Відсутність в архітектурі. В ім’я чого? За чиєю забороною?».

У кабінет до колишнього секретаря з ідеології ЦК Компартії України, а тепер заступника голови УТОПІК І. Назаренка, який, до речі, був проти повернення О. Довженка в Україну, я зайшов із загорнутим немовлям, як його тримають і заколисують матері.
– А це що за жарти? – розгнівався Іван Дмитрович.
– Це Вам немовля від «Батьківщини-матері», а кому й мачухи. Посилали ж принести, то тепер бавте!

І.Назаренко й інші очільники УТОПІК як колишні партійно-пропагандистські функціонери з усіх боків ідеологічно прискіпливо оглядали виліплений митцями зразок скульптури для майбутнього музею. Однак публічного голосу не наважувалися подати, остерігалися, аби чогось не трапилося. Адже не їм належав пріоритет схвальної чи критичної оцінки твору, а великій хаті – ЦК Компартії України, а то й навіть білокам’яній столиці.

Зате на фінансову підкормку немовляті, щоб воно скоріше постало, як колόс, вище за Лаврську дзвіницю, Товариство не скупилося: можливо, не стільки по своїй волі, як по наказній. Пригадую, як, виступаючи перед колективом республіканського правління, директор Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років генерал-лейтенант Козлов В.А. «порадував», що його візит до УТОПІК коштує один мільйон карбованців.

Це був не останній виділений Товариством «лимон»-транш», який міг піти на консервацію й реставрацію історико-архітектурних пам’яток, які гостро потребували фінансової підтримки.

Врешті 9 травня 1981 р. новозбудований меморіальний комплекс на мальовничих дніпрових кручах, дисонуючи з лаврською панорамою, урочисто відкрили за участю генсека ЦК КПРС Л. Брежнєва. Скульптори В. Бородай і Ф. Согоян одержали Ленінську премію. Автора фор-проекта Є. Вучетича, який пішов на той світ, на цей раз обійшли, втім, він ще за життя одержав п’ять Сталінських і одну Ленінську премії.

Що робити з "Батьківщиною-Матір'ю". Або соціалістичний реалізм vs національне мистецтвоУ наступні роки доводилося часом зустрічатися з В. Бородаєм, зокрема на пленумах правління УТОПІК. Він до мене завжди ставився доброзичливо й приязно. Закарбувалася в пам’яті остання зустріч, на якій визнаному метру приємно було почути, що мені вельми імпонує його тендітна скульптура Лесі Українки, яка своєю художньою пластикою витончено передає лірично-замріяний стан поетеси серед плакучих верб і каштанів в Центральному парку. Не буде перебільшенням сказати, що тут органічно поєдналися мистецтво й природа, до чого має прагнути кожен митець.

Потім наша розмова перейшла на пам’ятник радянським чекістам на площі Дзержинського в Києві. Я вважаю, що це одна з кращих робіт скульптора В. Бородая, творчий задум якого збентежив можновладців так, що вони розпорядилися «сховати» пам’ятник – обсадити плакучими вербами, а може, якось олюднити моторошний погляд більшовицьких опричників. Недарма була секретна постанова політбюро ЦК Компартії України про заміну монумента, але не вистачало коштів. Інтуїтивно здогадувалися, що автор дуже реалістично втілив чекістську епоху Леніна й Дзержинського, коли в казематах «всіх Луб’янок країни», за словами І. Еренбурга, лилась «кров окислена зі згустками, де можна душі з вивертом щипати, де усілякий рижий сопляк в каскетці – Асархаддон…» (ассирійський цар УІІ ст. до н. е., який відзначався жорстокістю). Василь Захарович уважно вислухав моє розуміння його творчої ідеї й не заперечував. Цей пам’ятник треба зберегти в незалежній Україні, яка запізніло проводить процес декомунізації. Він має постати фасадом — як обличчя майбутнього музею демонтованих із п’єдесталів статуй і символів комуно-більшовицької доби.

***

Ще за життя скульптор В. Бородай із співавтором В. Знобою пережили у вересні 1991 р. стихійну декомунізацію – повалення свого монумента на честь Жовтневої революції в Києві на Хрещатику (тепер Майдан Незалежності). Це стало апогеєм детонуючого людського вирування, яке, за словами поета, можна назвати «шумуй, вишумовуй залізний протест», коли після провалу ГК ЧП монумент впав перед демократично-рухівським натовпом.
У пам’яті закарбувалися демонтовані частини з написом нашвидкоруч: «Ленін – кат народу». Куди завантажили гранітні блоки статуй – не списали ж у переробку? Може, десь законсервували до дня «ікс». І ось він настав — тепер вони мають стати експонатами музею тоталітаризму в Україні.

Компартійні номенклатурники того часу замість того, щоб стати грудьми на захист своїх ідейних символів, разом із новими українцями фарбувалися в синьо-жовті кольори, щоб зберегти реальну владу. Бунтівному люду кинули на поталу, як наживку, статую вождя. Спрацювало. Плебсу дісталися звалений пам’ятник і ваучер, а номенклатурі, тепер еліті, — крім влади, майно й гроші.

Українська держава потребує, згідно із законом про декомунізацію, заміни старих символів, у тому числі знесення розтиражованих пам’ятників низької художньої вартості. На цьому шляху влада нерідко зустрічає неприховане невдоволення не тільки комуністів, але, як не дивно, політично інертних простих людей. "Не ви ставили Леніна, то й не чіпайте його, нехай стоїть", — у цьому вся їхня логіка. Їм не стільки дорогі гранітні й бетонні ідоли, скільки їхня недоторканність, щоб якось висловити свою зневагу до нової корумпованої влади за ту злиденність і безправ’я, у яке влада безжально кинула народ.

Щоб остаточно перемогти тоталітарну систему й застерегтися від її рецидиву, символи треба демонтувати й музеєфікувати тільки рештки. Стихія зняття штучно посаджених ідеологізованих пам’ятників часом сліпа й руйнівна, але, як це не парадоксально, очищаюча — вона запліднює новий український національно-культурний ренесанс. Сьогодні глобальне завдання полягає у здійсненні ідеологічної конверсії в суспільстві, у звільненні людини від гіпнотичного пресингу ленінського плану монументальної пропаганди, у наданні духовної свободи. Але вирішувати проблему знесення, переміщення й зберігання монументів тоталітарного режиму слід все таки цивілізовано — із наукових позицій, із дотриманням мистецьких критеріїв, із успадкуванням національних традицій історичної пам’яті, що, на жаль, не завжди трапляється.

Зокрема це стосується пам’ятника М. Щорсу скульптора В. Бородая в Києві — цей пам’ятник слід зберегти попри всю суперечність історичної особи. Це вартісний художній витвір, який органічно ввійшов у навколишнє архітектурне середовище. Щоб не забути й пам’ятати парадоксальну тезу письменника Д. Орвелла, який у своїй творчості викривав тоталітаризм: «Хто управляє минулим, той управляє майбутнім; хто управляє сучасним, той управляє минулим».

Автор: Віктор Акуленко, спеціально для "Вектор ньюз"

Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Май 2022    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031