Авторизація

» » Післямова до «Цавет танем», або Як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

Післямова до «Цавет танем», або Як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

Післямова до «Цавет танем», або Як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

Бажання повертатись до теми не було, адже більшість читачів, насамперед ветерани спецслужб, сприйняли матеріал позитивно. Переконувати ж недоброзичливців Служби безпеки України - марна справа. Їм дай хоч манесенький інформаційний привід для нападок на СБУ. А тут благодатна тема - звільнення заручників не «кіношними» методами зі стріляниною й погонями, а шляхом часткового виконання висунутих злочинцями умов. Як же не скористатися нею для звинувачень Служби у співпраці з міжнародними мафіозними угрупованнями, налагодженні каналів торгівлі «живим товаром», контрабанді, незаконному перетині кордону тощо.

На ці закиди можна було б не реагувати, якби не дві важливі обставини. Насамперед, обурило намагання декого з «професіоналів» принизити, звести нанівець складність процесу пошуку співробітниками СБУ варіантів визволення заручників. Особливо на першому етапі, коли мова йшла про звільнення Попова й Куликова.

Ось як згадує ті події Володимир Довганюк, на той час співробітник відділу боротьби з міжнародним тероризмом управління «Т» СБУ, який безпосередньо здійснював ці заходи:
Післямова до «Цавет танем», або Як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

«… Лист з МЗС України про те, що чеченські бойовики захопили в заручники двох українців, один з яких – син заступника начальника управління МЗС, обріс грізними резолюціями начальників усіх рівнів. Їх було настільки рясно, що коли документ дійшов до виконавця, а ним визначено мене, важко було прочитати зміст самого звернення. З’ясувалось, що Попов-пожежник умовив свого зятя Куликова поїхати на батьківщину. Коли після кількаденного перебування вони збиралися повертатися в Україну, їх захопили в полон бойовики. За згодою батька Куликова його домашній телефон поставили на прослуховування. Інформація, що злочинці дійсно утримують Попова і його сина в Чечні, вимагаючи за звільнення заручників викуп у розмірі 2-3 мільйони доларів США, підтвердилась. Традиційно звернулись за допомогою до ФСБ РФ, ті обіцяли … і все.

Стало зрозумілим, що проблему звільнення заручників доведеться вирішувати самотужки. Один з шляхів - шукати контакти з лідерами чеченської діаспори в Україні. Водночас, на контакт із запропонованим Куликовим чеченцем (Сулейманом Ахмадовимпримітка автора) я не виходив, оскільки підозрював, що він якимось чином міг бути причетним до викрадення заручників. Розіслані в обласні управління СБУ орієнтування також виявились безрезультатними. Спрацювало лише Одеське УСБУ. Через лідерів місцевої чеченської діаспори вдалося отримати номери телефонів Президента ЧРІ Аслана Масхадова, які я передав Валерію Якубовському (його розповідь дивись у частині першій – примітка автора).

Певно, що він телефонував в Чечню. Але мені й самому також довелось дзвонити Масхадову з домашнього телефону. Свою позицію я висловлював так: викрадення українських громадян розцінюємо як недружній крок до України. При цьому я відрекомендувався офіційно – майор СБУ. Масхадов відіслав мене до Удугова, а він до керівника управління з визволення заручників ... Той пояснив, що українські бранці захоплені непідконтрольним уряду ЧРІ формуванням, потім вдалося встановити, де знаходяться заручники і згодом їх звільнити...

Слід віддати належне працівникам вітчизняного МЗС, які організували спецрейс літака для повернення заручників в Україну. Я теж хотів летіти під виглядом працівника МЗС України, та начальство не відпустило. Відразу ж після вильоту літака виникла певна напруга. Інформація про місце його приземлення на Північному Кавказі була суперечливою. Спочатку це був аеропорт в інгуському Слепцовську, потім в російських Мінеральних Водах. Довелось шукати вихід на Президента Інгушетії Руслана Аушева

Добре, що все закінчилось благополучно. Хоча, відверто кажучи, до сьогодні не впевнений, що зіграло головну роль у визволенні Попова й Куликова. Куликов старший казав, що виходили на Березовського, та той наче відмовив».

Друга обставина, яка змушує розставити крапки над «і» - спроба деяких «чеченознавців» звинуватити Службу зв’язках із братами Ахмадовими - відомими на весь Північний Кавказ викрадачами людей. Йдеться про одіозних Увайса, Руслана, Ризвана, Аті, Абу, Рамзана, Імрана, Тагіра і Зелімхана Ахмадових, які одними з перших в Чечні почали отримувати надприбутки від работоргівлі. Жертвами їхнього злочинного бізнесу були представники різних країн, віросповідань, професій, національностей, в тому числі вайнахи (чеченці й інгуші). Навіть зараз, коли семеро з братів Ахмадових загинули, а двоє переховуються за кордонами Чечні, будь-які контакти з ними сприймаються вкрай негативно. Занадто ж таки нелюдським було їхнє ставлення до заручників. Характерно, що першими, хто дорікнув СБУ зв’язками із злочинним кланом Ахмадових, були співробітники ФСБ РФ. Їм було байдуже, що полковник МШДБ ЧРІ Харон Ахмадов і його молодший брат Сулейман, які внесли вирішальний вклад у спасіння українців, не мають жодного відношення до вказаних злочинців, оскільки представляють тейп «дішні» і є вихідцями з Сірноводська. А їхні однофамільці, котрі займались викраденням заручників, походять з тейпу «гендергеной» і мешкали в Урус-Мартанівському районі.

Позаяк у черговий раз, тепер уже в Україні, кинута тінь на честь і гідність Харона й Сулеймана Ахмадових, з дозволу Сулеймана, нарешті прийшов час оприлюднити більш повні відомості про їхню участь у визволенні Попова й Куликова. Повною інформацією про це не володів навіть вищезазначений ветеран органів держбезпеки Володимир Довганюк.

***

Отже, 17 листопада 1997 року підполковник внутрішньої служби Попов Володимир Олександрович разом зі своїм зятем Куликовим Сергієм Олександровичем власною автомашиною «ГАЗ-24» вирушили у ризиковану подорож в село Гарагорське Надтеречненського району Чечні. Вони поспішали на похорон матері Попова (автор приносить вибачення за помилку, допущену у попередній публікації Валерієм Якубовським, котрий помилився щодо справжньої причини їхньої поїздки в Чечню).

Володимир Попов був уродженцем цих місць, у Грозному закінчив технікум, отримав спеціальність «протипожежна техніка безпеки». Потім був інститут в Пермі, 25 років служби в підрозділах пожежної охорони, останні роки в Києві. Тут Попов познайомився із земляком Сулейманом Ахмадовим. Попри кочове життя військовослужбовця, він не поривав зв’язків з Чечнею, де мешкала мати, а також друзі дитинства і юності. На похорон матері Попов з Куликовим не встигли, застали вже поминки. Встановивши протягом двох днів хрест на могилі, почали збиратися додому. Коли вже були завантажені речі, їхню «Волгу» оточили озброєні до зубів невідомі у військовій формі. Вони блокували дорогу, вилучили особисті документи і вивезли українців в район Грозного. Так, з 20 листопада 1997 року почався період їхнього двохмісячного перебування в заручниках.

Чому бойовики обрали жертвами саме Попова і Куликова стало відомо відразу ж після їхнього першого допиту в «Особливому відділі» Ічкерії. З’ясувалось, що бандити сприйняли Сергія Куликова за родича Анатолія Сергійовича Куликова, на той час міністра внутрішніх справ Росії, генерала армії РФ. Будь-які заперечення бойовики з угруповання Арбі Бараєва не сприймали. За звільнення українських бранців вони призначили викуп у розмірі 2 мільйони доларів США. Щойно звістка про викрадення сина долетіла Києва, батько одного з заручників, працівник МЗС України Олександр Сергійович Куликов почав оббивати пороги Адміністрації Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України. Але звідусіль отримував відповідь, що необхідно звертатися до владних структур Російської Федерації, оскільки прямі контакти з представниками влади Чечні Кремль сприймає як недружні кроки. Єдиним, хто наважився підписати пряме звернення до Президента ЧРІ Аслана Масхадова з проханням сприяти звільненню заручників був київський мер Олександр Олександрович Омельченко.

На щастя О.С.Куликова, його давній приятель, один з відповідальних працівник Кабінету Міністрів України Володимир Миколайович Брагін запропонував знайомство з Сулейманом Ахмадовим, якого добре знав ще з радянських часів по виробничих справах. Саме його посередництво в залученні чеченських правоохоронців до визволення Попова і Куликова стало запорукою успіху. Адже рідний брат Сулеймана - полковник Харон Ахмадов проходив службу на посаді помічника начальника управління боротьби з викраденням людей МШДБ ЧРІ. Він то й взяв на себе відповідальність за організацію звільнення українських заручників. Спланувати і реалізувати заходи з визволення Попова й Куликова було непросто.

По-перше, на той час у Чечні мало хто всмілився протистояти бойовикам Арбі Бараєва, котрий був переконаний, що йому пощастило захопити в заручники родича міністра внутрішніх справ РФ.

По-друге, Президент ЧРІ Аслан Масхадов, якому підпорядковувалось МШДБ ЧРІ, хоча й був зацікавлений у демонстрації здатності рішуче боротися з викраденням людей без участі правоохоронців Росії, реальних сил протидіяти бойовикам не мав. Отже, розраховувати на його заступництво не приходилось. Вся повнота відповідальності за будь-який збій при проведенні операції лягала на Харона і його колег з МШДБ ЧРІ.

По-третє, після звільнення заручників треба було певний час переховувати, а потім якимось чином переправити в Україну.

Відтак, Харону Ахмадову належало влаштувати втечу так, аби вона виглядала природно, як власна ініціатива бранців. Для допомоги брату з Києва в Чечню приїхав Сулейман. Він мав не тільки безпосередньо залучитись до організації втечі заручників, але й, у разі необхідності, переконати бойовиків у тому, що Сергій Куликов не має жодного відношення до головного російського міліціонера. Місцем тимчасового перебування Попова і Куликова після втечі був визначений будинок батька Харона і Сулеймана - Магомеда Ахмадова в Сірноводську.
Післямова до «Цавет танем», або Як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

Втеча Попова й Куликова була організована професійно. Роль «провідників» їх гірськими тропами грали родичі і близькі знайомі Харпона. Зрештою, втікачі дістались Сіроноводська, де їх прихистила сім’я Ахмадових. Далі розпочався новий, не менш складний етап звільнення заручників – пошук шляхів переправлення їх в Україну. Розрахунок був на те, що до цього процесу долучиться офіційна влада Чечні.

Але, як не намагалися Харон із Сулейманом приховати свою участь в організації втечі українців, уникнути витоку інформації про перебування Попова і Куликова в Сірноводську не вдалося. Тільки-но чутки про це просочились до Арбі Бараєва, той у супроводі чисельної охорони примчав на БТР-ах на «розбірки». Харон і Сулейман разом із декількома відчайдухами з МШДБ ЧРІ готові були чинити збройний опір. Перемовини з Арбі Бараєвим проходили складно. Брати Ахмадови категорично заперечували причетність до організації втечі Попова і Куликова. Перебування утікачів у будинку батька Харон пояснював знайомством Сулеймана з Поповим у Києві, що відповідало дійсності. Напруга у переговорах спала лише після того, як на вимогу Арбі Бараєва Сулейман поклявся на Корані, що Сергій Куликов не є родичем міністра внутрішніх справ Росії і постійно мешкає в Києві.

І от вже коли життю і здоров’ю звільнених Попова й Куликова ніщо не загрожувало, а конфлікт з бараєвськими бойовиками був майже вичерпаний, на політичну арену вийшов Президент ЧРІ Аслан Масхадов. Для підняття власного рейтингу він почав наполягати на офіційному зверненні України з проханням сприяти визволенню Попова і Куликова. Саме тоді керівник консульського управління МЗС України Валерій Якубовський і вищезгаданий Володимир Довганюк вели телефонні переговори з Президентом ЧРІ Асланом Масхадовим і міністром закордонних справ Мовладі Удуговим щодо переправлення заручників в Україну. Завдячуючи активній участі співробітників МЗС України, українські бранці успішно дісталися Києва. Виліт відправленого з України спецлітака був організований через Єреван, позаяк чеченська сторона категорично заперечувала проти використання будь-якого російського аеропорту.

30 грудня 1997 року в газеті «Факты» було розміщене розлоге інтерв’ю Володимира Попова журналісту Олександру Гавришу з красномовною назвою «Нас никто не освобождал. Мы совершили побег».
Післямова до «Цавет танем», або Як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

У ньому Володимир Попов розповідав про те як разом із зятем Сергієм Куликовим опинилися в Чечні, в яких умовах перебували в полоні, як готували втечу, як за допомогою працівників МЗС України дістались Києва. Єдине чого не вистачало, так це інформації про тих, хто саме, ризикуючи власним життям, організував їхню втечу. Тоді «зашифровка» участі Харона і Сулеймана Ахмадових у звільненні Попова й Куликова була необхідною задля уникнення переслідування з боку Арбі Бараєва.

Відтепер табу на правду знято.

Олександр Христенко, ветеран спецслужб


Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Ноябрь 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930