Авторизація

» » «Цавет танем» або як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

«Цавет танем» або як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

Після принизливої поразки Кремля у Першій російсько-чеченській війні (1994 – 1996) на території бунтівної Чеченській Республіці Ічкерія (ЧРІ) настав нетривалий мирний період. Ним відразу ж ризикнули скористатись деякі українські підприємці, яких привабили умови участі в проектах з відбудови розгромленого господарства. З часом, почастішали випадки виїзду громадян України в Чечню у приватних і бізнесових справах. Неофіційні застереження Служби безпеки України (СБУ) щодо складної безпекової ситуації в цьому вибухонебезпечному регіоні ніхто з вояжерів на Північний Кавказ не сприймав.
«Цавет танем» або як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

І, як показали подальші події - дарма, бо декому з них невдовзі випала доля стати жертвами злочинних посягань з боку місцевих бандитських угруповань. Комусь з наших співвітчизників пощастило повернутись додому, обмежившись пережитими в Чечні погрозами і приниженням людської гідності; хтось втратив особисте майно і кошти; когось ошукали під виглядом «штрафів» за невиконання умов контракту. Але найбільше не пощастило тим, кого з метою отримання викупу протягом тривалого часу утримували ув’язненими як заручників.

Вірменською мовою двома словами можна передати те, що російською чи українською доведеться говорити довго і витіювато. Коли вірменин готовий безкорисно допомогти комусь, він промовить «Цавет танем», що означає «Твою біль я беру на себе». Саме у 1998-1999 роках, чи не вперше в історії СБУ, Служба взяла на себе біль, принаймні, 4-х заручників, створивши прецедент звільнення громадян України із закордонної неволі методами спецслужб. Успішні результати проведених спецоперацій показали, що СБУ готова виручати з біди не лише небожителів-високопосадовців, але й пересічних громадян. І це попри те, що чинне законодавство від нас цього не вимагало: стаття 123-1 «Захоплення заручників» не була підслідна Службі; політичних вимог злочинці не висували; жоден з полонених не був відомим політиком, громадським діячем, крупним секретоносієм чи кадровим військовим, а тому «підтягнути» дії зловмисників до компетенції СБУ було складно.

Через секретність, міжнародні зобов’язання, які пов’язували СБУ з ФСБ РФ, з міркувань оперативної доцільності, а також професійної етики інформація про визволення громадян України з Чечні жодного разу в узагальненому вигляді не оприлюднювалась. Тож не дивно, що події 20-річної давнини обросли чутками й небилицями. Як завжди, знайшлися недоброзичливці, які доклали чимало зусиль для того, щоб принизити роль СБУ в реалізації цих заходів. Вискіпались також «стратеги» (знаємо, хто !!!), які були обізнані в окремих деталях, але не допущені до формулювання задуму і реалізації операцій. Саме ці негідники й намагалися скомпрометувати справжніх організаторів і учасників, аби привласнити собі «лаври переможців».

Як наслідок, нинішнє покоління співробітників СБУ, яким доводиться визволяти заручників у набагато складніших умовах АТО-ООС, позбавлене можливості скористатися, принаймні, теоретичним досвідом своїх попередників, позаяк особисте спілкування з ними унеможливила недолуга люстрація. Мета цього нарису - вшанувати пам'ять тих учасників операцій з визволення громадян України, хто вже пішов з життя, а також, хоча б частково, пом’якшити проблему нехтування принципом спадкоємності в роботі СБУ.
***

Щоб уявити, які проблеми довелось вирішувати співробітникам Управління «Т» (боротьби з тероризмом) Департаменту захисту національної державності (ДЗНД) СБУ при плануванні і здійсненні заходів з визволення заручників, варто вдатися до історичної ретроспективи. Як відомо, на той час у Кримінальному Кодексі України не було статей, які передбачали відповідальність за «Терористичний акт», «Тероризм», «Терористичну діяльність». Дехто з теоретиків, навіть серед головних слідчих СБУ, вважав терористичну загрозу Україні фантомною і вперто нав’язував керівництву Служби думку про те, що для протидії різним видам тероризму, в тому числі міжнародному, достатньо норм «Посягання на життя державного діяча» і «Посягання на життя представника іноземної держави». Відтак, попри негативний вплив на Україну збройних конфліктів в республіках колишнього СРСР (ошський, придністровський, карабаський, грузино-абхазький, грузино-осетинський, чеченський та інші), окремого оперативного підрозділу, який би спеціалізувався на протидії терористичній загрозі з боку учасників незаконних збройних формувань республік СНД і боротьбі з найманством, не було. Ініціативи щодо його створення не сприймалися деякими впливовими в СБУ юристами, інспекторами, кадровиками, котрі розцінювали їх як грубе порушення міжнародних зобов’язань Служби «не працювати по громадянах СНД».
«Цавет танем» або як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

Зрештою, начальнику Управління «Т» Віктору Бурлакову, який до зарахування в Службу був одним із засновників і керівників Народного Руху України, а також його наступнику Володимиру Пшеничному, вдалося таки переконати керівництво СБУ в доцільності створення такого спеціалізованого напрямку кількістю 4-5 оперативних співробітників у складі одного з відділів. Його очолив ветеран війни в Афганістані, досвідчений співробітник Микола Гандзюк, переведений з цією метою в Київ з Івано-Франківська.

Позаяк, можливості розвідувального підрозділу СБУ в північнокавказькому регіоні на той час були обмеженими, а змістовні повідомлення колег з воєнної і прикордонної розвідок України надходили епізодично, інформацію про процеси в Ічкерії працівники цього напрямку спочатку отримували шляхом аналізу відкритих джерел. Насамперед, здійснювався моніторинг російських і закордонних медіа-ресурсів. Невдовзі вони навчилися розпізнавати, де об’єктивна інформація, а де акції впливу російських спецслужб чи спецпропаганда. Згодом вдалося налагодити надходження відомостей від активістів й учасників вітчизняних націонал-патріотичних об’єднань, а також журналістів, котрі підтримували боротьбу чеченського народу за свою свободу і незалежність. Цікаві дані здобувались від біженців з Чечні, яких в Україні на кінець 90-х років налічувалось декілька тисяч. Поступово нам почали довіряти лідери чеченських благодійних і культурно-просвітницьких товариств, керівники діаспорних об’єднань, які особливо активно діяли в Україні під час Першої російсько-чеченської війни.

Зрештою, такий підхід виправдав себе. Спливло зовсім обмаль часу, як співробітники новоутвореного підрозділу не просто добре орієнтувались у поточній ситуації в Чечні, але й були здатні давати прогностичні оцінки розвитку процесів у цьому регіоні в цілому. А інформація, яка добувалась була невтішною, вона однозначно вказувала на існування реальної загрози основам державності ЧРІ через нестабільну військово-політичну, соціально-економічну й криміногенну обстановку, обумовлену неприйняттям керівництвом Росії самого факту існування молодої республіки.
«Цавет танем» або як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

Так, документ під назвою «Принципи визначення основ взаємин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою», який 31 серпня 1996 року в Хасав’юрті (Дагестан) підписали Секретар Ради безпеки РФ Олександр Лебедь і на той час Начальник штабу Збройних Сил ЧРІ Аслан Масхадов, всеохоплюючою мирною угодою не був. Сторони конфлікту брали на себе відповідальність лише за припинення бойових дій, вивід федеральних військ з Чечні, а вирішення головного питання - про статус території Чечні відкладалось до 31 грудня 2001 року.

І все ж, виборовши ціною багатотисячних жертв мирну передишку, керівництво Ічкерії енергійно вживало заходів з легітимізації і зміцнення влади. У січні 1997 року Другим Президентом ЧРІ демократичним шляхом був обраний Аслан Масхадов, який у першому турі голосування набрав майже 60% голосів виборців. 12 травня 1997 року він підписав з Президентом РФ «Договір про мир і принципи взаємовідносин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою Ічкерія», який за словами Бориса Єльцина: «… поставив крапку у війні й протистоянні 400-річної давнини». Уряди РФ і ЧРІ домовились про відновлення об’єктів життєзабезпечення і соціально-економічного комплексу Чечні, виплату мешканцям республіки пенсій, зарплат працівникам бюджетної сфери, компенсацій, взаємодії у справі митного контролю тощо.
«Цавет танем» або як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

Утім, як військовий і політик, Аслан Масхадов не мав жодних ілюзій щодо існування реваншистських планів Кремля й неминучості виникнення нового військового конфлікту з Росією. Через це він прагнув зміцнити Збройні Сили ЧРІ, створити потужні національні спецслужби і правоохоронні органи.

«Цавет танем» або як Служба безпеки України визволяла заручників з ЧечніЗокрема, в січні 1997 року було ліквідовано МВС Чеченської республіки і замість нього створено Міністерство шаріатської державної безпеки (МШДБ) ЧРІ. 28 травня 1998 року між ним і МВС РФ була підписана двостороння Угода про співробітництво і взаємну допомогу. Тим самим російська сторона визнала МШДБ ЧРІ державним органом виконавчої влади з правоохоронними функціями, який не входив до структури МВС РФ. Невдовзі в МВС РФ була введена посада офіційного представника МШДБ ЧРІ, який мав досить широкий спектр повноважень координатора з питань боротьби з організованою злочинністю, обміну оперативною інформацією, йому навіть дозволялось носити табельну зброю. Таку ж посаду МШДБ ЧРІ планувало ввести в Україні і направляло в Київ на переговори свого представника.

Однак, розпочатий процес державотворення в Ічкерії ускладнився різким загостренням обстановки всередині Чечні. Економіка і соціальна сфера деградували, кошти в бюджет надходили виключно від зовнішніх фінансових запозичень, пожертвувань міжнародних спонсорів, а також прикордонної торгівлі з Росією. Махровим квітом розцвіла корупція. На місці знищеного війною високорозвиненого нафтопереробного комплексу в Чечні почали масово виникати дрібні підприємства, які займались крадіжкою нафти з трубопроводів і її несанкціонованим видобутком з надр. У подальшому нафта примітивним способом перероблялась на приватних міні-заводах, а отримані нафтопродукти реалізовувались у сусідніх регіонах. Звичайно, без «кришування» такого тіньового бізнесу «федералами» (російськими військовими і державними чиновниками – примітка автора) він не проіснував би й дня. А так, ми й самі невдовзі стали очевидцями того, як вздовж розбитих автошляхів чеченці виставляли на продаж наповнені бензином величезні скляні бутилі з красномовною рекламою: «Чечен-ойл. Проверено – горит» або «Горит хорошо». Однак уявити справжні масштаби такої торгівлі ми змогли лише тоді, коли на чеченських дорогах декілька разів зустрічали багатотонні КАМАЗИ-бочки, які в супроводі військовослужбовців російської армії безперешкодно проїжджали блокпости, доставляючи бензин з Чечні на АЗС Ставропольського краю і Ростовської області.
«Цавет танем» або як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

Невдовзі Ічкерію захлиснули такі види злочинної діяльності, як контрабанда наркотиків, поширення фальшивих грошових купюр, викрадення людей. Організаторами злочинного бізнесу виступали лідери «відморожених» бойовиків, угруповання яких зросли настільки, що почали створювати конкуренцію спецслужбам і правоохоронним органам Чечні. На противагу підконтрольним владі «польовим командирам», які через обмежене фінансування ледь справлялися з проблемою підтримання боєздатності підпорядкованих Збройним Силам ЧРІ формувань, бандити щедро винагороджували своїх підлеглих вирученими внаслідок торгівлі людьми коштами, регулярно виплачували їм грошове утримання, закуповували зброю і військове спорядження, засоби транспорту і сучасного зв’язку, надавали матеріальну допомогу сім’ям бійців, котрі загинули під час бойових дій тощо.

Пік протистояння між прибічниками Аслана Масхадова і лідерами бандитських угруповань, які увійшли в альянс з радикальними опозиційними силами, закордонними найманцями і «ваххабітами» (так в Чечні називали всіх прихильників ортодоксального ісламу – примітка автора) прийшовся на середину 1998 року. Слід визнати, що в пошуках посередників, здатних вплинути на лідерів бандитських угруповань, ми переоцінювали роль муфтіяту Ічкерії (на той час Муфтієм Чечні був Ахмат Кадиров, батько нинішнього Президента Рамзана Кадирова). Попри визнання впливовості релігійного фактору, вирішального значення при виборі посередників для організації переговорів він не зіграв. Як з’ясувалось, принцип «Бабло перемагає добро і зло» не тільки крушить мораль християн, але й правовірних мусульман, незалежно від того, сповідують вони сунізм, шиїзм, суфізм, хабашизм чи ваххабізм. Політичні чвари між владними промасхадівськими силами і бандитськими угрупованнями, які інспірували і всіляко підігрівали в Кремлі, супроводжувались урядовими кризами, взаємними обвинуваченнями в «продажності Москві». Конфлікти нерідко переростали у відкриті збройні сутички, внаслідок чого Аслан Масхадов поступово втрачав контроль над значною частиною території Ічкерії.

В умовах, коли загроза військового перевороту ставала все реальнішою, боротьба з викраденням людей в ЧРІ перетворилась на один з останніх рубежів легітимності влади. Подолавши цей плацдарм, бандити могли б остаточно занурити республіку в хаос беззаконня. Усвідомлюючи таку небезпеку, Аслан Масхадов створив у складі МШДБ ЧРІ спеціальний підрозділ протидії цьому злу – Управління боротьби з викраденням людей та іншими тяжкими злочинами. У відповідь, мисливці за «живим товаром» організували справжнє полювання на його працівників: у травні 1998 був вбитий перший заступник міністра Шамсуді Увайсаєв; у жовтні 1998 року, безпосередньо перед початком крупної операції з визволення заручників, від вибуху загинув начальник управління боротьби з викраденням людей Шадід Баргішев; у січні 1999 року вчинений замах на міністра шаріатської безпеки Асламбека Арсаєва; одним за одним від рук бандитів гинули рядові співробітники МШДБ.

Росія у взаєминах з Ічкерією відкрито демонструвала політику подвійних стандартів. Попри визнання її державної незалежності, Кремль продовжував чинити перепони для налагодження там мирного життя, робив усе для ізоляції ЧРІ від зовнішнього світу. Буваючи в Чечні, ми на власні очі бачили, як по лінії її адміністративного кордону був виритий глибокий рів, перетнути який можна було тільки залізницею чи контрольованою автотрасою, які добре прострілювались з російських блокпостів. Нам пояснили, що це зроблено за рішенням губернатора Ставропольським краю, нібито, для боротьби зі злочинністю. Крім цього, Кремль прагнув позбавити Ічкерію можливості проводити самостійну зовнішньополітичну діяльність. З цією метою МЗС РФ офіційно попередило МЗС України про те, що Росія сприйматиме як недружній крок спроби налагодити взаємодію з органами державної влади ЧРІ без погодження з Москвою. Це означало, що будь-які несанкціоновані ФСБ РФ контакти СБУ з очільниками новоутворених сил безпеки ЧРІ, можуть призвести до ускладнення російсько-українських двосторонніх відносин. Вказана вимога МЗС Росії значно звужувала вибір СБУ варіантів визволення наших співвітчизників. Зрозуміло, що самотужки вирішити цю проблему на території Чечні силовим шляхом СБУ не могла апріорі, а тому була змушена спиратися на підтримку ззовні. Перелік потенційних союзників був обмеженим: ми могли розраховувати на російські спецслужби, насамперед ФСБ РФ, або, ризикуючи міжнародним скандалом, неофіційно звертатися за допомогою до структур безпеки Ічкерії.

Звичайно, перший варіант нам здавався набагато привабливішим. І тільки-но СБУ реально зіткнулась з проблемою визволення заручників, а це були громадяни України Попов і Куликов, ми жодної хвилини не сумнівались, що ФСБ РФ відразу ж підставить братське плече і прийде на виручку. Адже крім традицій, закладених під час спільної служби в КДБ СРСР, СБУ мала цілу низку підписаних з головною російською спецслужбою двосторонніх угод і домовленостей про співробітництво в рамках Ради керівників органів безпеки і спеціальних служб країн СНД. Але, як кажуть українці: «Не так сталося, як гадалося».
***

Спочатку нас спантеличила відсутність відповідей партнерів на офіційні запити щодо сприяння визволенню Попова і Куликова. Тривога ще більше посилилась після низки телефонних розмов і зустрічей з відповідальними співробітниками ФСБ РФ, які дали зрозуміти, що СБУ не варто розраховувати на швидку й ефективну допомогу. За їхніми словами, торгівля захопленими в Чечні заручникам перетворилась в Росії на прибутковий бізнес. Через це, попри очевидну потребу, в системі російських спецслужб і правоохоронних органах навіть не створено єдиного центру з організації протидії поширенню цьому виду злочинності. Як наслідок, тільки в ФСБ РФ вказаною проблемою, заважаючи один одному, одночасно займались підрозділи центрального апарату, низка регіональних органів ФСБ РФ (УФСБ по Ростовській області, Ставропольському краю, Чечні, Інгушетії, Дагестану, Карачаєво-Черкесії), а також підпорядковане Москві УФСБ РФ по Північному Кавказу (місто П’ятигорськ). Крім ФСБ РФ, у звільнення заручників активно втручались російське МВС, воєнна розвідка, а у випадках порушення кримінальних справ ще й органи прокуратури.

Після таких красномовних натяків ми були змушені самостійно досліджувати механізм звільнення заручників, що дало нам можливість зробити об’єктивні, хоча й невтішні висновки. З’ясувалось, що бранці отримували свободу внаслідок досягнення з викрадачами якогось компромісу, як правило, після сплати їм узгоджених сум викупу. Але «секрет Полішинеля» ретельно приховувався від громадськості задля уникнення кримінального переслідування за участь у «фінансуванні чеченських незаконних збройних формувань». З цією метою бандити і російські силовики часом знімали цілі театралізовані репортажі про нібито проведення героїчних «чекістсько-військових операцій». Маразм полягав у тому, що за результатами постановочних телевізійних сюжетів підстаркуватий Борис Єльцин навіть удостоїв декого з їх учасників високими державними нагородами.

Публічна участь у цих заходах політиків, депутатів Державної Думи і Сенату РФ від республік Північного Кавказу, лідерів авторитетних тейпів (чеченських сімей, родів), відомих артистів, журналістів, у тому числі таких спеціалізованих видань, як «Пограничник», також була своєрідним прикриттям такої діяльності. Ситуація виглядала тупиковою, адже наверху піраміди з організації переговорів про сплату лідерам чеченських бандитських угруповань конкретних сум викупу, пошуку джерел фінансування, виділення з цією метою бюджетних коштів, а також визначення розмірів «відкатів», нібито стояв всесильний Секретар Ради безпеки РФ Борис Березовський. Ще більшого песимізму добавляли астрономічні суми викупу, озвучені викрадачами Попова і Куликова.

Тож другий варіант виник скоріше від безвихіддя, аніж цілеспрямовано. Добре, що вищезгаданий Микола Гандзюк і ще один співробітник Управління «Т» Володимир Довганюк вже «нащупали» вихід на мешканця Києва, громадянина України чеченського походження Сулеймана Ахмадова, котрий мав родинні зв’язки серед керівників МШДБ Ічкерії. Його рідний брат полковник Муса (по паспорту) Ахмадов, якого всі більше знали як Харона, під час Першої російсько-чеченської війни і після неї служив на відповідальній посаді в МШДБ ЧРІ. Готовність Сулеймана Ахмадова допомогти вселила в нас надію. Він прекрасно орієнтувався в обстановці в Чечні, знав про факти захоплення заручників, негативно ставився до тероризму в будь-яких його формах і проявах. Зв’язавшись з Хароном, Сулейман повідомив, що питання звільнення Попова і Куликова тримає на особистому контролі Президент ЧРІ Аслан Масхадов, а тому українська сторона має бути готова підтвердити своє прохання під час особистої телефонної розмови з ним.

Коли ж начальник Управління «Т» Микола Маломуж почав доповідати запропоновані нами варіанти організації таких перемовин, несподівано з’ясувалось, що керівництву Служби ситуація добре відома. Виявляється, паралельно з Управлінням «Т» визволенням Попова і Куликова певний час уже займається Головне управління розвідки (ГУР) СБУ.

Згадує полковник у відставці Валерій Якубовський, який 1998 року працював «під прикриттям» начальника консульського управління МЗС України:
«Цавет танем» або як Служба безпеки України визволяла заручників з Чечні

- Батько одного з заручників - Куликов Олександр Сергійович на той час працював в МЗС радником господарського підрозділу. Він розповів, що син поїхав в Чечню на весілля родичів, де його й захопили бандити з тим, щоб повернути за викуп. Тоді в Ічкерії такий спосіб заробити гроші був у тренді. Коли трапилась біда, О.С.Куликов практично не виходив з мого кабінету, спонукаючи до рішучих дій. Виконувачем обов’язки Міністра закордонних справ був Антон Денисович Бутейко, якого я знав ще за часів навчання в університеті. Він особисто й доручив мені займатись цією справою, будучи впевненим, що про всі обставини я доповім керівництву розвідки. Дізнавшись, що потрібно виходити безпосередньо на Аслана Масхадова (про це керівництву СБУ повідомило Управління «Т» - примітка автора), я доповів свої міркування А.Д.Бутейку і заступнику начальника ГУР СБУ генерал-майору Анатолію Миколайовичу Шияну. Отримавши відповідні санкції, я двічі розмовляв з Асланом Масхадовим по телефону (його номер передали співробітники Управління «Т» - примітка автора) як керівник консульського підрозділу МЗС України. Прохання сприяти визволенню наших співвітчизників Президент Ічкерії сприйняв з розумінням, пообіцяв допомогти і адресував мене до Мовладі Удугова, продиктувавши його телефон (1998 року він був міністром закордонних справ Ічкерії – примітка автора). Той запевнив, що вирішить нашу проблему, щоб ми не переживали, оскільки він дуже позитивно ставиться до України. Далі вже були підключені наші можливості, в тому числі, відряджені на кордон з Чечнею два співробітника консульського відділу нашого посольства в Москві, які вже на місці контактували з місцевими службами (це була група працівників МШДБ ЧРІ на чолі з Хароном Ахмадовим, рідним братом нашого знайомого Сулеймана – примітка автора) . Удугов дотримався слова. Чеченці, котрі охороняли яму, де утримувались наші хлопці, на деякий час «відлучились з чергування» (на такий крок вони пішли під тиском співробітників МШДБ – примітка автора), створивши їм можливість вибратись на волю. При цьому обидві сторони «зберегли обличчя»: бандитам представили це як прикру втечу, а ми як свою перемогу. Після повернення бранців в МЗС України відбулась прес-конференція. За дорученням А.С.Бутейка, я мав виступати на ній. Однак після консультацій з А.М.Шияном вирішили від цього відмовитись «щоб не проглядалися вуха розвідки СБУ». Пояснення журналістам давав прес-секретар МЗС».

Так, не сплативши жодної гривні, рубля чи долара, за сприянням МШДБ ЧРІ, керівництво якого прихильно ставилось до України і було зацікавлене в демонстрації своєї боєздатності, Попова і Куликова вдалося визволити з бандитського полону. Адже за вказівкою Аслана Масхадова і Мовладі Удугова саме його співробітники організували втечу українських заручників. До звільнення Попова і Куликова ФСБ РФ чи інші російські спецслужби жодним чином причетними не були. Святкуючи отриману в службових кабінетах перемогу, ми не знали, що зовсім скоро нам знову доведеться звертатись за допомогою до Сулеймана Ахмадова і МШДБ ЧРІ.

Далі буде...

Олександр Христенко, генерал-лейтенант, ветеран спецслужб

Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Сентябрь 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30