Авторизація

» » «Морський вузол» В’ячеслава Савченка «на колегії СБУ»

«Морський вузол» В’ячеслава Савченка «на колегії СБУ»

У затишній книгарні Голосіївського району столиці В’ячеслав Савченко, автор роману «Морський вузол», презентував свій перший великий прозовий твір. На зустрічі з читачами усміхнений 50-річний митець атлетичної статури тиснув руки знайомим і незнайомим людям, обіймав бойових побратимів, а під час виступу він – генерал-майор у відставці – щиро зізнався, що дуже хвилюється. І пожартував: «Почуваюся… як на колегії СБУ. Звітую перед старшими товаришами – моїми вчителями – за п’ять років життя».
«Морський вузол» В’ячеслава Савченка «на колегії СБУ»

Саме так – минула «п’ятирічка» відтоді, як залишив службу на посаді начальника Херсонського обласного управління СБУ й опинився «в розпорядженні»… Зрозумілі й почуття, що ними поділився в Києві В’ячеслав Савченко: на зустріч з автором книжки завітали, крім молодих читачів, ветерани спецслужби – генерали й старші офіцери, які в 1990–2000-х роках обіймали відповідальні посади в СБУ.
«Морський вузол» В’ячеслава Савченка «на колегії СБУ»

Презентацію ініціювала й забезпечила проведення Міжнародна громадська організація «Земляцтво Херсонщини». Її активісти на чолі з президентом Юрієм Гусєвим організували культурний захід так, щоб атмосфера була і святково-урочистою, і водночас по-сімейному теплою. На початку зустрічі лунала жива музика у виконанні дуету бандуристок – сестер Світлани й Ольги Вербещук (патріотична композиція Тараса Петриненка «Україна»). Відтак ведучий відрекомендував поважних гостей – тих самих старших товаришів.
«Морський вузол» В’ячеслава Савченка «на колегії СБУ»

Серед «членів колегії» і промовців були на презентації генерал-лейтенанти Олександр Бєлов, Анатолій Бєляєв, Владислав Коршунов, генерал-майор Олексій Обаль, генерал-полковник Володимир Отрешко. Організатори запросили також митців – членів Національної спілки письменників України Віктора Женченка, Бориса Пономаренка та автора цієї публікації (останній – ще й полковник запасу, секретар творчої спілки журналістів). Завітали члени земляцтва, які так само поділилися враженнями про книжку «Морський вузол».
«Морський вузол» В’ячеслава Савченка «на колегії СБУ»


Роман – як пісня

Сам художній твір написано й видано російською мовою. Як пояснив В’ячеслав Савченко, цією мовою (так уже склалося) він спілкується в житті й нею «говорить більшість прототипів героїв роману», а дехто з них і нині в бойовому строю – боронить національну державність на Сході України. Глибше відчути атмосферу, дух, філософію роману дали змогу всім присутнім на презентації ще два оригінальні мистецькі твори: виконана під гітару пісня «Морський вузол» (співав бойовий офіцер, кавалер ордена «За мужність») і був продемонстрований на екрані яскравий кліп зі світлин і відеозаписів, які супроводжують цю динамічну пісню. До речі, автор багатьох художніх фоторобіт – В’ячеслав Савченко.

Автор книжки на прохання присутніх, розповів, як його роман, пісня та кліп народилися.

«Коли пишеш книжку – весь час у творчому процесі, живеш життям своїх героїв, – сказав В’ячеслав Савченко. – Якось прокинувся о третій ночі й подумалося: якщо є роман, то чому не бути пісні? Накидав слова, вранці надіслав Сергію Кузіну – радіоведучому, людині творчій і патріотичній. Сергій Васильович оцінив: «Годиться!» Музику написав наш херсонський композитор Валерій Сітак, а Кузін виконав пісню.

На відео записалися переважно знайомі, майже всі вони – колишні бійці батальйону «Херсон», які виходили з Іловайського котла...

«Мій дуже близький друг Анатолій Савицький сказав багато років тому фразу: «Бог не робить людині поганого». Причому сказав це в якійсь важкій для мене життєвій ситуації, пояснивши: «Усе, що відбувається – це для тебе, тобі це корисно». До речі, коли ми їхали на нашу київську зустріч машиною, згадували – минуло п’ять років відтоді, як мені зателефонували з управління кадрів, подякували за службу й вивели в розпорядження – сказали, що ситуація змінилася… І все. Служба зненацька закінчилася.

Можна було сприйняти це як кінець світу, а я сприйняв як можливість, як шанс.

Так, це були непрості п’ять років. Яскраві. Цікаві. Я відчув, що маю сім’ю і дітей. Маю улюблену справу. Своєю фізичною формою зайнявся. Було бажання піти в АТО (одразу скажу: я не герой – це точно, я писав про героїв). І мій «похід» – це потреба показати власне ставлення до подій, попри те, що наша держава виокремила категорію громадян, яким навіть потрапити на війну – ціла пригода. Законодавець обмежив – і край. Шукали, даруйте, «дірки в паркані», щоб якимись обхідними шляхами пройти... Мені вдалося влаштуватися інструктором у батальйон «Миколаїв» (щиро вдячний за це колегам-міліціонерам, які допомогли). Сказали: хочеш служити – іди за умови, що будеш там, як усі. Вдячний долі, що так сталося і що можу тепер звітувати за ці п’ять років своєю книжкою».

Принагідно можна навести цитату, знайдену в Інтернеті – від волонтера й спортсмена Сергія Малика: «Я знаю людей, які давали хабарі воєнкомам, щоб бути прийнятими до армії і вирушити на фронт. Не щоб відмазатися, а щоб бути призваними, незважаючи на залізні медичні протипоказання! Ось, до речі, питання: чи кожен чоловік має бути воїном і захищати Вітчизну? По совісті – так, але життя показує, що не кожному це дано... Єдине, чого я не можу зрозуміти – це коли від війни ховаються кадрові військові. Ті, хто пішов служити заради зарплатні і пайків, а тут бац – війна!»...

Незвичайний генерал

Про себе автор роману розповів стисло: з дитинства багато читав, любив писати, хоча закінчив спортінтернат і заочно – академію. З власного досвіду (і як батько трьох дітей – двох синів-юнаків і маленької донечки) вважає, що правильне виховання має містити два складники: книжки і спорт – «людина має розвиватися інтелектуально і фізично».
«Морський вузол» В’ячеслава Савченка «на колегії СБУ»

Як народилася книжка?

«Я потрапив до батальйону «Миколаїв» на загальних засадах: четверта глава «Бастіон» написана про реальні події, там мало вигаданого, – зазначив генерал. – Два з половиною місяця була дуже важка служба – в нарядах добу через добу, що вкрай виснажувало людей і накопичувало втому. У романі пишу про це гостро, щоб порушити болючі теми і щоб на них принаймні звернули увагу.

Особисто для мене ще й психологічно була непроста ситуація: генерал – формально найстарший (хоч погони там, звичайно ж, не носив) – потрапляє як рядовий інструктор у підрозділ, сформований на базі Миколаївського обласного управління МВС. Особовий склад батальйону – «збірняк»: солдати й офіцери різних родів військ, пенсіонери МВС… Правду кажучи, перший тиждень ходив… наче з-за рогу мішком прибитий – я просто мовчав. Усвідомлював, хто я, що я, куди потрапив. Там були хлопці, які мені в сини годяться. І були бійці, що пройшли по шість ротацій – у них я вчився (ми в чомусь своєму сильні, але ж війна – це зовсім інша справа).

До приходу в батальйон я зустрічався в Херсоні з Семеном Семенченком, на той час відомим комбатом (це кінець 2014 року), мабуть, і він пам’ятає ту зустріч – нас друзі познайомили. Казав йому, що хочу йти добровольцем, швидко вчитимусь та не претендую на керівні посади, бо розумію: братися керувати тим, чим не вмієш – це поставити під загрозу життя багатьох людей. Але моя «протокольна фізіономія» йому, певно, чимось не сподобалася… Отож не потрапив я в добровольчий батальйон – Бог мене відвів, скажемо так. А згодом, ближче до кінця 2015-го, мене взяли миколаївці. На щастя.

Перший тиждень я був дещо спантеличений, мовчав. А емоції – вони ж накопичувалися. Їм потрібен вихід – мене просто розірвало б, як чайник, що набирає пари. І я подумав: треба десь проколоти дірочку… Незадовго до того зареєструвався у Facebook і став писати стислі, кострубаті, якісь наївні постики. Їх почали читати. Мені сподобалося. У батальйоні я досить швидко знайшов своє місце, притерся, хлопці до мне придивилися, комбат, який брав «кота в мішку», побачив – людина нормально поводиться...

Свої фейсбучні нотатки я назвав «Хроніки хунти». Коли ми були вже в Маріуполі (грудень 2015 року), зі мною зв’язалися Інтернетом журналісти з Херсона: «А не могли б ви 29 грудня підійти в обласну бібліотеку? Ми вам вручимо відзнаку в номінації «Військові оповідання» – за вас проголосували читачі як за блогера року в Херсонській області». Для мене, буду відвертим – це абсолютна несподіванка. Кажу: не можу підійти фізично – я в Маріуполі (саме на посту стояв). Коли вже відбув на ротацію в січні, мені вручили грамоту й подарунок – чашку. Дуже вдячний, що організатори, по-перше, мене так стимулювали, а по-друге, показали, що правильним шляхом іду. Відтоді пішло й пішло… Допомогли близькі люди. Дякую дружині, яка давно мені казала – пиши. І друзі так само. А коли вже накопичилася критична маса – сів працювати.

На кухні життя і роману

«Художні образи героїв твору – збірні, брав потроху від різних людей, – розповідає автор «Морського вузла». – Не треба шукати там мене чи когось іншого… Найбільш цільно виписаний, вважаю, образ Ніки – я брав його зі своєї дружини. І не помилився. Уявіть ситуацію: 2014 рік, я в розпорядженні, «героїчно» сиджу і дивлюся в телевізорі, як розгортаються події, як зусиллями країни-агресора розповзається південно-східними областями України так звана руська весна… Моя дружина, вважаю, не пішла тоді на війну добровольцем лише тому, що мала тримісячну дитину на руках. Це єдине, що її, мабуть, стримало. Отож дивилися телевізор, чергова якась вакханалія на Луганщині з «обранням народних губернаторів»: того – туди, цього сюди, а в Херсон – якогось Дениса… (прізвища раніше не чув і не знаю). Дружина в цей час щось готувала на кухні, різала ножем (я запам’ятав ту мить – це доленосні речі) і раптом вона кидає ніж на стіл і різко обертається до мене: «Ти збираєшся, нарешті, щось робити?!» Послухайте! Мені після того залишилося тільки зібрати мішок, купити спорядження і йти воювати…

Катана (героїня роману) – є така реальна людина, живе в Херсоні, дівчина дуже цікава… Були прототипи снайпера Химери й деяких інших полеглих героїв. Друга глава виписана зі слів мого друга – Олександра Бондаренка – снайпера батальону «Донбас», який дивом залишився живим після трьох кульових поранень під час виходу з Іловайська. Ронін має аж двох прототипів. Сам я (чому й кажу – я не герой) у реальних боях не брав участі й не знаю, як би там повівся... Один з командирів розповідав про Іловайськ: відстрілювалися в депо, там частина бійців – стріляють, ще стільки ж під підвіконнями набивають магазини, а дехто – отак у підвалі (показує, що сидять, охопивши руками голови. – Авт.). Де був би я – не знаю, не можу сказати. Тому з дуже великою повагою ставлюся до людей, що воювали. Я спілкувався з хлопцями, які були на передовій і які ходили на «той» бік. Для мене вони – справжні герої. Я не міг про них не написати. Це був потужний емоційний посил»...
«Морський вузол» В’ячеслава Савченка «на колегії СБУ»

«Слово, що зронить сльозу»

«Я намагаюся «зловити» й передати словом емоції, можливо, мені це вдається, – каже митець. – Мій товариш з Миколаєва – чинний чемпіон світу в жимі лежачи – якось телефонує (а я йому залишав книжку, коли спілкувалися) і каже: «А йди ти! Я проревів, як дівка…». Я розумію – спрацювало! Потім телефонував священник: «Я читав і плакав…» Військовики те саме це казали, та й інші знайомі...

Це прозвучало й на презентації, що означає тільки одне: твір не залишає читача байдужим. Це відчув і автор публікації, коли не міг відірватися від книжки й «проковтнув» її за вихідні, і були сльози в очах моєї дружини (прочитавши роман, вона назвала його блискучим). І знаний митець Віктор Женченко сказав на зустрічі в книгарні, що першим дасть рекомендацію В’ячеславу Савченку до Національної спілки письменників України. І від представника творчої спілки журналістів була на цій події пропозиція висунути книжку на здобуття премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва.

Закінчилася тепла зустріч автограф-сесією. Охочі мали змогу купити роман «Морський вузол» і поспілкуватися не лише з автором, а й з його друзями та побратимами.

Насамкінець – про присвяту книжки: вона – данина поваги тим, хто навесні 2014 року став в обороні України. Саме тоді, зазначено в анотації роману, «в покинутому пансіонаті на березі Азовського моря, де відставний спецназівець Ронін почав формувати добровольчий батальйон, доля химерно переплела, немов зв’язавши морським вузлом, долі героїв роману. Звичайних людей, багато з яких у своєму цивільному житті були далекі від військового ремесла, об’єднали любов до України, почуття обов’язку й відповідальності перед країною, яку вони вирушили захищати, а також тверда віра в те, що, пройшовши пекло боїв, біль розлук і втрат, у результаті ми станемо чистішими, мудрішими та сильнішими.

Ми – народ України»

Сергій Шевченко

Фото автора і В'ячеслава Савченка

Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Июнь 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930