Авторизація

» » Зовнішня розвідка України відзначає 100-річчя

Зовнішня розвідка України відзначає 100-річчя

24 січня вперше на державному рівні відзначається День зовнішньої розвідки України. Завдяки Указу Президента (від 22 листопада 2018 року) співробітники української зовнішньої розвідки віднині мають своє професійне свято.
Зовнішня розвідка України відзначає 100-річчя

Досі у різні періоди новітньої історії розвідники на урочистості збиралися спочатку в день підписання оргштатної структури Головного управління розвідки Служби національної безпеки України (28 грудня 1991 року), а невдовзі – з нагоди ухвалення Верховною Радою України 1 грудня 2005 року Закону «Про Службу зовнішньої розвідки України». Дата 24 січня обрана не випадково. У цей день у 2019 році виповнюється 100 років від дня створення першого підрозділу загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні. З цього дня у 1919 році у складі Політичного департаменту Директорії УНР почав функціонувати відділ закордонної інформації – для проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів (штаби Червоної і Добровольчої армій), а також стосовно країн – потенційних противників республіки і можливих союзників. Тобто це був підрозділ саме зовнішньої розвідки. А до цього, за Центральної Ради і Гетьманату, розвідка була військовою і входила до складу Генерального штабу Армії УНР.

До цієї дати дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник написав книгу «Українська розвідка. 100 років боротьби, протистоянь, звершень», яка щойно побачила світ у видавництві «АДЕФ-Україна». У цій книзі, яка ґрунтується на наукових, мемуарних та інших джерелах, розсекречених документах з архівів Служби зовнішньої розвідки України і Служби безпеки України, власних авторських дослідженнях, змальована історія розвідувальної діяльності в Україні від доби УНР до сьогодення – складний, тернистий, своєрідний та унікальний шлях боротьби, протистоянь і звершень.
Зовнішня розвідка України відзначає 100-річчя

Автор виокремлює зі столітньої історії спецслужб України концептуальні віхи зародження і діяльності саме української за сутністю та змістовим наповненням розвідки і в доступній формі намагається донести цю інформацію до широкого загалу. Кілька розділів книги присвячено напруженому протистоянню між національними спецслужбами і радянськими органами держбезпеки. Розповідь широко ілюструється фотознімками, документами з архівів спецслужб, схемами, численними цитатами тих, хто в різні періоди мав відношення до діяльності розвідки в Україні.

Сьогодні Vector News ексклюзивно друкує уривок із цієї книги, який стосується зародження і діяльності першого підрозділу загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні.

Загальнодержавна зовнішня розвідка
Закономірно, що і за Центральної Ради, і за Гетьманату розвідка була військовою. Такі пріоритети спочатку збереглися і за Директорії УНР. Це пояснювалося тим, що весь цей час не припинялося збройне протистояння як усередині республіки, так і на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника, передусім військового характеру. Але поступово на військову розвідку і на військовий аташат почали покладати функції й загальнодержавної зовнішньої розвідки: здобування, збирання і вивчення відомостей про політичну ситуацію в країнах, котрі були об’єктами зацікавленості, їх військово-економічний потенціал, створення позицій впливу з метою пошуку союзників у справі визнання й гарантування суверенітету Української держави. Найбільшою мірою це проявилося за часів Директорії УНР, коли нарівні з військовою розвідкою і контррозвідкою почали діяти загальнодержавна розвідка і контррозвідка. Ці спеціальні органи були створені у складі Політичного департаменту (ПД), який структурно входив до Міністерства внутрішніх справ (МВС) УНР. Вони отримали такі найменування: відділ внутрішньої інформації (ВВІ) та відділ закордонної інформації (ВЗІ).

Відділ внутрішньої інформації був найбільшим за чисельністю (216 осіб) і призначався для контррозвідувальної діяльності і боротьби з антидержавницькими акціями. Відділ закордонної інформації (13 осіб) мав проводити розвідувальну роботу щодо активно діючих проти УНР ворогів, таких як штаби Червоної і Добровольчої армій, а також стосовно країн – потенційних супротивників республіки й можливих союзників. По суті це був перший підрозділ загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні. Своє функціонування він розпочав 24 січня 1919 року – з дня затвердження тимчасового штату ПД МВС.

У різні періоди відділ очолювали А. Ткачук, Д. Левицький і Теодорович. А Політичним департаментом у той час керував Микола Чеботарів (на фото), який добре розбирався у справах розвідки і контррозвідки. У різні періоди тогочасної історії він був начальником контррозвідочної частини розвідочного відділу Дієвої армії УНР, керівником спецслужби Державного Центру УНР у екзилі.
Зовнішня розвідка України відзначає 100-річчя

ВВІ та ВЗІ мали статус оперативних підрозділів. Вони використовували класичні для спецслужб методи і засоби діяльності, основними з яких були агентура, її конспіративне використання і впровадження. Для цього була розроблена інструкція для агентів «політичної розвідки і контррозвідки».

Відділ закордонної інформації мав статус організації військового типу. Зарахування на службу здійснювалося за «Правилами про прийом співробітників до відділів політичної інформації», розробленими в департаменті. Громадянин мав подати письмове прохання і заповнити відповідну анкету, в якій з-поміж відомостей загального характеру мусив зазначити, на якій службі перебував до 1917 року, що робив з березня 1917 року, якими іноземними мовами володіє і який рівень володіння українською мовою. Крім цього, від кандидатів вимагали рекомендації від українських партій або щонайменше від двох їхніх членів, а також письмових свідчень про непричетність претендента до більшовицького, русофільського та інших ворожих УНР рухів.
Зовнішня розвідка України відзначає 100-річчя

До роботи у відділі не допускалися особи, які працювали в органах політичного розшуку більшовиків або інших окупантів України. Вся подана інформація ретельно перевірялася. Викриті у нещирості каралися адміністративним арештом від одного до п’яти місяців або притягувалися до кримінальної відповідальності, якщо ставало відомо про намагання умисно проникнути до лав української розвідки з ворожою метою.

Всі співробітники після зарахування на службу приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов’язків в інтересах Української держави. За якісний підбір кадрів у відділи політичної інформації та придбання цінних агентів передбачалися виплати з таємного фонду начальникам відділів, їхнім помічникам та співробітникам винагород за фахову працю – щомісячних грошових надбавок до 25 відсотків установленої платні.

Із лютого 1919 року ВЗІ перебував у Вінниці. За короткий проміжок вдалося налагодити агентурну мережу в Одесі (сфера діяльності Антанти, Добровольчої та польської армій), Києві (Червона армія), Харкові (стосовно спеціальних відомств і військових формувань Українського радянського уряду) та Румунії. Крім того, через оперативні можливості відділу Голова Директорії Симон Петлюра вивчав ставлення урядів, політичних й ділових кіл ряду західних держав до проблем України та реалізовував задуми щодо відповідного впливу на них і ймовірного використання.

Для отримання необхідних відомостей відділ активно використовував можливості дипломатичних представництв та інших закладів УНР за кордоном, а також українську діаспору й зарубіжні суспільно-політичні кола, які співчували боротьбі України за незалежність, а інколи і допомагали конкретними діями.

Про активність відділу закордонної інформації свідчать неодноразові згадки про нього у документах Всеросійської надзвичайної комісії. Водночас жодної результативної операції з агентурного проникнення в більшовицькі партійні та урядові структури, в радянські органи безпеки та їх агентурний апарат провести так і не вдалося. Та й узагалі в умовах широкомасштабних військових дій, евакуації уряду з одного міста до іншого, нестачі кваліфікованих кадрів і достатніх коштів для фінансування намічених заходів організувати повноцінне функціонування підрозділу української зовнішньої розвідки у цей історичний період було дуже складно.

Наприкінці 1920 року Армія УНР під натиском більшовицьких військ змушена була покинути територію України і перейти до Польщі і Румунії. Окремі підрозділи залишилися на рідній землі і повели партизанську боротьбу з більшовиками. Голова Директорії Симон Петлюра разом з урядовими інституціями перебували в Польщі, переважно в Тарнові, Варшаві і Ченстохові. Польська влада у цій ситуації пішла назустріч і надала юридичні підстави для такої діяльності.

12 листопада 1920 року почав діяти Державний Центр УНР в екзилі, тобто в еміграції, у вигнанні. Державний Центр (ДЦ) став сукупністю органів влади і включав еміграційний уряд республіки з відповідними міністерствами та відомствами. Центр опікувався життям українців на чужині, координував національну, політичну, наукову, культурну, освітню діяльність українських осередків і став своєрідним виразником боротьби українського народу за відновлення своєї незалежності.

З урахуванням нових умов одним із першочергових завдань еміграційного уряду стало реформування спецслужб. Без вирішення цього питання було неможливе подальше проведення збройної боротьби з більшовиками на території України, налагодження взаємодії з органами безпеки та спеціальними службами Польщі, забезпечення власного захисту від усіляких ворожих зазіхань.

За чинною на той час урядовою структурою функції спецслужби загальнодержавного рівня продовжував виконувати Департамент політичної інформації (ДПІ), який входив до складу Міністерства внутрішніх справ УНР. Після певних реорганізацій у ньому запрацювали загальний, внутрішній, закордонний, реєстраційний, пресовий відділи та відділ зв’язку, який мав забезпечувати безперебійний зв’язок з партизансько-повстанськими та підпільними формуваннями в Україні. У цій новій структурі на внутрішній відділ покладалися функції контррозвідки, а на закордонний (розвідувальний) – зовнішньої розвідки.

На першому етапі свого існування керівництво ДПІ розробило низку документів, у яких визначалися основні завдання та організаційні засади діяльності Департаменту. У першу чергу необхідно було створити розгалужену агентурну мережу, яка б покривала всю територію України. Для підтримання постійного зв’язку між ДПІ і всіма його агентами на території України передбачалося створити 2–4 резидентури по обидва боки кордону, а саме над Збручем і на Волині. У кожному повіті мало бути не менше двох агентів, які б працювали незалежно один від одного і надсилали інформацію в прикордонні резидентури для подальшої передачі в ДПІ. Для зв’язку і контролю за роботою агентів на місцях передбачалося 12 кур’єрів. Крім цього, пропонувалося тримати агентів у тих місцях закордону, де мешкало багато біженців з України або зосереджувалися українські політичні партії та організації.

Категорії співробітників таємної політичної агентури:
- постійні платні співробітники (урядовці, агенти, кур’єри та залучені до співпраці повстанці);
- принагідно заангажовані співробітники, які тільки за виконання конкретного доручення отримували відповідну платню;
- постійно заангажовані співробітники, котрі працювали в інших установах чи інституціях і поза своїм основним заняттям керували, як резиденти, таємною агентурою у сфері політичної розвідки й отримували за це постійну платню;
- постійні і принагідно залучені співробітники, котрі без жодної платні, тільки з патріотичного обов’язку і прихильності до влади УНР подавали відповідну інформацію (цим особам повертали тільки кошти, витрачені ними в інтересах політичної розвідки: на поїздки, зв’язок, частування тощо).

У зв’язку з цим у одній з тогочасних доповідей Раді Народних Міністрів УНР керуючий Міністерством внутрішніх справ зазначав: «Для практичного здійснення своїх завдань Департамент політичної інформації повинен залучати до співробітництва людей політично освічених, патріотів, для яких мета здобути Україну виправдовувала б засоби, осіб, котрі б співробітничали з Департаментом свідомо, не соромлячись і не за гроші виключно».

Закордонний відділ приділяв багато уваги підтриманню зв’язку з агентами, які вже діяли на території України, і придбанню нових джерел інформації. Для цього через надійно облаштовані відділом зв’язку так звані «вікна» переправляли за кордон співробітників закордонного відділу, резидентів і агентів. У такий спосіб надавалася практична допомога партизанським загонам і підпільним організаціям, що діяли на території УСРР. Так, ще в 1920 році співробітник департаменту Іван Романівський чотири рази направлявся на Катеринославщину, тричі – на Київщину, двічі – на Херсонщину, по разу – у Вінницю й армію Омеляновича-Павленка. З подібними завданнями він пробирався на територію України і в нових умовах.

У звіті закордонного відділу Департаменту політичної інформації за 1921 рік зазначається: «Засланий у січні 1921 року резидент «Б» налагодив втрачений зв’язок з десятьма таємними інформаторами у Проскурові, Волочиську, Чорному Острові, Климашівці, Вовковицях, на станції Кошарівці та інших населених пунктах. Крім того, йому вдалося у Жмеринці та Вінниці залучити до співпраці трьох службовців губернських і військових установ та телеграфу. Всього у розпорядженні резидента – 12 агентів і два зв’язкових».

Матеріали, які характеризують роботу закордонного відділу у цей період, свідчать про те, що розвідувальній діяльності керівництво ДПІ надавало важливого значення. Водночас ця робота ще тільки розгорталася і її результати були недостатньо ефективними, а масштаби не давали змогу повною мірою реально оцінити стан справ в Україні.

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб

Долучайтесь до нас у Facebook

Залишити коментар
Новини
  • Останні
  • Перегляди
  • Коментарі
Календар публікацій
«    Август 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031